На початку 30-х років минулого століття швидкою допомогою (Pogotowie Ratunkowe, засноване 1893 року д-ром Юзефом Завадзьким) у Львові опікувалося місцеве Добровольче Рятункове Товариство (Ochotnicze Towarzystwo Ratunkowe).
Як функціонувала станція “швидкої” та з чим доводилось стикатись її лікарям в одному з інтерв’ю місцевій пресі розповіли тодішній секретар Товариства д-р Ноц (Notz), скарбник д-р Граф, а також чергові лікарі Вольф і Боцян. Вашій увазі пропонуємо найцікавіші пасажі із їхніх зізнань.
Ентузіазм і дві карети
Впродовж місяця “швидка” надавала допомогу у 1500-1600 випадках. При тому, число викликів з року у рік зростало. Кожному сезону властиві ті чи інші захворювання. Зимою черговим лікарям “швидкої” зазвичай доводилось стикатись з обмороженнями, падіннями і переломами, восени – з гострими нежитями, влітку траплялись нещасні випадки на будівельних чи ремонтних майданчиках. В усі пори року частими були інциденти, пов’язані зі зловживанням алкоголем чи спробами вчинити самогубство.
Лікарі скаржились, що є чимало випадків, коли службою швидкої допомоги зловживають. Тобто, викликали “швидку” у випадках, коли пацієнт міг самотужки дістатись лікарні – пішки чи трамваєм. Львівська служба швидкої допомоги мала у своєму розпорядженні лише дві карети (у порівнянні Краків – втричі більше), тому траплялись випадки, коли не було вільного транспорту, аби вирушити до пацієнта.
Змінити ситуацію, на думку членів Товариства, могло лише збільшення інтересу до його діяльності. Керівництво Добровольчого Рятункового Товариства вважало абсурдною ситуацію, коли з 300 тис. населення, яке користується його послугами, заледве 1000 складає членські внески, завдяки яким воно може існувати й розвиватись.
У свята лікарі стикались з розбитими головами
В будній день траплялось декілька телефонних викликів, кільканадцять осіб отримували допомогу безпосередньо на станції. В святкові дні найчастіше чергові лікарі стикались з розбитими головами, і загалом – з побиттями. Не один пацієнт підходив до крісла хитким кроком, бували такі, які забували, скільки їм років, або ж не знали, хто їх побив. Зрештою, ім’я кривдника могли приховувати і з інших причин.
Швидка допомога у Львові часто мала справу з різними пройдисвітами. Тому бувало, що чергові лікарі брали з собою постерункового. Траплялись і симулянти, які хотіли потрапити до лікарні. Такі падали посеред вулиці, вдаючи хворобу. Одного разу карету декілька разів поспіль викликали до однієї жебрачки. Звісно, їй йшлося про те, аби переночувати та поїсти у лікарні.
Самогубці обирали весну
Львівська швидка допомога незрідка мала справу зі спробами самовбивства. На такий крок частіше зважувались жінки. Ще одна характерна риса суїцидів – такі відчайдушні вчинки здійснювали зазвичай молоді люди. У львівській станції швидкої допомоги зазначали – улюбленою порою для місцевих самогубців була весна.
Виклик з Левандівки
В пресі можна знайти більші чи менші за обсягом замітки з діяльності швидкої. Зокрема, про один сюжет – виклик з Левандівки, де сталось побиття, – ми розповімо. Карета, після телефонного дзвінка, була приготовлена в лічені хвилини. Черговий лікар вмить одягнувся, його помічник зібрав валізу з медичним приладдям. До місця події карета мчала зі швидкістю 60 км/год. За містом водій мусив зменшити швидкість через густі вибоїни на дорозі. Врешті карета прибула, однак алярм виявився фальшивим. Насправді, якась родина спіймала злодія і звернулась до “швидкої”. Таких ситуацій, коли кареті доводилось даремно їхати, було чимало.
“Швидка” рушала назад. Доїхавши до найближчого телефона, черговий лікар мав обов’язок зв’язатись зі станцією, аби дізнатись, чи потрібно ще кудись їхати, чи можна повертатись.
Marian KHOMIAK
Джерело: ilvivyanyn
Джерело передруку: https://photo-lviv.in.ua/iz-budniv-sluzhby-shvydkoi-dopomohy-mizhvoiennoho-lvova/
Загрузка...