Вона прожила всього 36 років — непростих, але яскравих і насичених. Вона однаково талановито писала любовну лірику і політичні статті, зачаровувала чоловіків і просувала феміністичні тези. Завжди елегантна і трохи ексцентрична. Вона вміла бути різною, але завжди — собою. Ця жінка залишила слід в історії й нашого міста.
Її прізвище з’явилося в українському публічному просторі лише за часів Незалежності. Ярлик “буржуазної націоналістки”, яким нагородила її радянська влада, викреслив ім’я Олени Теліги з української історії та літератури. Воно й досі не надто відоме широкому загалу. Ми лише нині відкриваємо її вірші та дізнаємося деякі пікантні подробиці її колоритної біографії, в якій ще залишається доволі багато білих плям і до якої є ще чимало запитань. Як, наприклад, закиди щодо симпатії до фашистської ідеології та підтримки окупації України німецькими нацистами. Утім, ідею фашизму, що її спочатку Теліга розглядала як один із шляхів розвитку держави, вона ж пізніше й відкинула. Реалії війни “вилікували” її від цих уподобань.
Довкола яскравої особистості цієї жінки досі не вщухають дискусії, точаться чутки. Утім, це також одна із форм пам’яті. То хто ж вона, жінка, яка встигла відмітитися в історії й нашого міста? Ця публікація — лише деякі штрихи до її неоднозначної особистості. Але, можливо, вона допоможе комусь відкрити для себе це ім’я.
Початок
Олена Шовгенова народилася 21 липня 1906 року в селі Ільїнське Дмитрівського повіту Московської губернії. Батько Іван Шовгенов був відомим інженером-гідротехніком, походив зі Слобожанщини, з родини вільних (державних) селян. Мати Юліянія (Уляна) Нальянч-Качковська — вчителька, родом з Поділля, зі Старокостянтинова, з давньої української священицької родини, що мала білоруське коріння. Маленька Олена вивчала французьку й німецьку, читала книжки, відвідувала театри, проте української майже не чула. І ніщо не віщувало, що з цієї дівчинки виросте одна з найяскравіших постатей українського національного руху ХХ століття.
У Києві, куди Шовгенови перебралися у 1918-у, їх застала Українська революція. Іван Шовгенов став урядовцем Української Народної Республіки, а старший брат Олени Сергій — вояком армії УНР. Юна ж гімназистка Олена ще перебувала в полоні рожевих напівдитячих мрій. Подорослішати її змусила еміграція, куди навесні 1922 року 16-річна Олена вирушила з матір’ю за батьком та братами, які туди подалися раніше. Для радянської влади Шовгенови були “петлюрівцями”, тому залишатися було надто ризиковано. У голівці юної Олени вже тоді зароджувалося розуміння ідеї незалежної України. Але свою українську ідентичність вона по-справжньому усвідомила лише там, на далекій чужині.
У еміграції
Після кількох переїздів родина Шовгенових оселилася в чеському місті Подєбради, де батько став ректором Української господарської академії. Олена ж поринула в середовище емігрантської української інтелігенції, де витав дух відновлення української державності. Навколо неї були не просто українські емігранти, для яких Україна була місцем народження. Вони — колишні вояки Армії УНР, професори, письменники, митці, студенти — плекали надію одного дня повернутися в Україну — відновлену, вільну, незалежну державу. Саме це середовище допомогло Олені відчути себе українкою.
Вона вступила до Українського педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова в Празі. Серед її знайомих були Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Юрій Дараган, Олег Ольжич, Оксана Лятуринська, Наталія Лівицька-Холодна та інші представники української патріотичної інтелігенції. Вона почала писати вірші, багато читати, брала участь у літературних вечорах і політичних дискусіях. Українська мова, якою ще кілька років тому Олена практично не розмовляла, стала для неї питанням честі.
Шлюб і …вільне кохання?
У студентські роки Олена Шовгенова зустріла свого майбутнього чоловіка Михайла Телігу — кубанського козака, бандуриста, недавнього старшину армії УНР, а в той час студента Української господарської академії.
Українська письменниця і громадська діячка Галина Лащенко — приятелька Олени Теліги, яка була молодшою дружкою на її весіллі, у своїх спогадах “Перша зустріч з Оленою Телігою” спочатку називала Михайла “людиною нецікавою” і дивувалася, як Олена могла вибрати собі такого чоловіка:
“… Михайло Теліга був тихою, скромною людиною, спокійної вдачі, не дуже здібний. Мав здібності музикальні, добрий слух і грав на бандурі. … Був працьовитий, і що дуже цінно, мав почуття обов’язку. Свою наречену любив дуже. … Якби Михайло Теліга не зустрівся з Оленою, він напевно прожив би своє життя тихо й непомітно. Життя ж поруч з такою жінкою, як Олена, … примусило виявити такі риси характеру, які при інших обставинах залишились би скритими: витримку, вроджений такт і делікатність, вірність. І через вірність до кінця — мученицьку смерть. “Олена Теліга загинула за Україну, її чоловік загинув за неї”, – сказала мені в 1942 році дружина Олега Кандиби-Ольжича Катерина. Але Михайло знав, за яку ідею гинула його дружина, духом був близький до цієї ідеї”.
Далі у своїх спогадах Галина Лащенко назвала Михайла “тихим героєм” і зрозуміла, що “такі люде — чесні, працьовиті, скромні, з розвиненим почуттям обов’язку, з пошаною до рідних звичаїв і традицій, і роблять здоровий грунт і міцну підвалину у житті держави”.
Олена і Михайло побралися першого серпня 1926 року. Як пише Галина Лащенко, Олені запропонували вибір: скромне весілля в колі найближчих і весільна подорож, чи гучне весілля, але вже без подорожі, бо коштів не вистачить. Олена обрала гучне весілля “на цілі Подєбради”. Було запрошено багато гостей. Вінчання в євангелійській церкві також зібрало цілий натовп, бо на церемонію за православним звичаєм прийшли подивитися й чехи. Застілля відбувалось у готелі “Централь”, який того вечора повністю винайняли українці, які там мешкали.
Коли дійшло до танців, молодята також вразили присутніх. Їхнім першим весільним танцем був запальний український “Козачок”.
“Олена Теліга виявила свій хист до танцю, її козачок, це не було лише добре технічне виконання певних фігур і па. Вона вся, кожним фібром своєї істоти, віддавалась ритму танцю, її танець — це було саме життя, сама радість, самий сміх! Чи ж не мусить бути якраз таким наш козачок?! Голосні оплески покрили останні такти козачка. Потім молодий грав на бандурі”, – писала у спогадах Галина Лащенко.
Про подружнє життя Теліг існує чимало міфів і пліток. Біографи пишуть, що Михайло, все життя опікаючи Олену, залишався в тіні своєї ексцентричної дружини. Вважаючи її прихильницею “вільного” кохання, наводять такий уривок її листа до Михайла, написаного ще до одруження:
“Любов свобідна, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого. Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, фліртуйте. І мені Ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас єдина”.
Але чи був Михайло єдиним для Олени — у цьому мають сумніви дослідники її біографії. Олені приписують зв’язок із багатьма видатними чоловіками того часу. “Дозволяючи” чоловікові вільні стосунки, Олена, мовляв, дозволяла їх і собі. Поетці закидали романи з Юрієм Клиновим (син Василя Стефаника), Олегом Ольжичем, Уласом Самчуком. Утім, Улас Самчук, згадуючи Олену в своїй книзі спогадів “На білому коні”, описував їхні стосунки виключно як дружні:
“Пригадую цю зустріч у подробицях. Заходжу до каварні. І враз по сходах вниз легко й звинно вбігає дівчина років двадцяти у прозорому, ясно-зеленому, плястиковому плащі. … І виявилося, що це не так дівчина двадцяти років, як елегантна пані років тридцяти, з прекрасним, темно-бронзовим волоссям, злегка кирпатим, кокетливим носиком і виразними, зеленкавими очима”.
А ще писав, що Олена “любила дружбу, ніжність, щирість, приязнь і тепло, як контраст до її бравурної, майже гусарської постави героїзму… Ми майже з першого слова стали і лишилися до кінця друзями”.
Справжній роман, на переконання біографів поетки, у заміжньої Олени Теліги був зі скандально відомим публіцистом, літературним критиком, головним ідеологом українського інтегрального націоналізму, якого називали духовним “батьком” Організації українських націоналістів (хоча членом ОУН він не був) — Дмитром Донцовим. Їхнє знайомство починалося на початку 1930-х у редакції Львівського “Вісника”, де Олена Теліга певний час працювала. Невдовзі про їхній роман пліткували не лише в редакції, про нього заговорила чи не вся галицька преса. Цей зв’язок надихнув Олену Телігу написати неймовірно чуттєвий триптих “Подорожній”, у безіменному образі героя якого був для всіх надто впізнаваним Дмитро Донцов (уривок):
…Гостре щастя,
раптовним блиском
Мою душу до дна
пропалить:
Не чужий ти, а свiй i
близький,
Це ж на тебе я так чекала.
В
день звичайний розквiтне свято,
Мов
бузок запашний у сiчнi,
I кохання, легке
й крилате,
Я запрагну змiнить у вiчнiсть.
….Залишайся. Щастя вип’ю келихом,
Однаково, чи своє, чи вкрадене.
Буде шлях тобi без мене скелистим,
А життя моє без тебе — зрадою.
Улітку 1933-го Теліга поділилася почуттями до Донцова, що внесли в її душу сум’яття, зі своєю подругою поеткою Наталкою Лівицькою-Холодною:
“Натусенько, ти не уявляєш, який він мені дорогий. Не мені зорієнтуватися в тому, що це є: кохання, обожання, приязнь чи захоплення, чи не те, не друге й не третє. Але це почуття таке глибоке, що ти мусиш з ним погодитися. Мене мучає одне: при всій моїй великій любові до Михайла у мене нема до нього кохання. Життя є дуже тяжким для нас обидвох, а зокрема для мене, бо я з любови до Міші стараюся не показати йому брак кохання…”.
На початку Другої світової війни шляхи Олени Теліги з Дмитром Донцовим розійшлися назавжди. Прибувши на початку 1941 року до Бухареста, Дмитро Донцов зустрів нову пасію — художницю і мистецтвознавицю Наталію Ґеркен-Русову. Ця жінка залишиться поруч з Донцовим до кінця його життя.
А Михайло Теліга бачив поведінку дружини, ревнував… За даними деяких біографів, навіть на певний час пішов від неї. А повернувся до дружини начебто на її ж прохання. У цей час з’явився її вірш “Вірність”, у якому поетка наче просила вибачення у свого чоловіка.
Краків-Львів
У грудні 1939-го Теліги повернулися до Кракова. Там Олена зустрілася з давнім знайомим Олегом Ольжичем (Кандибою) — відомим поетом і вченим, громадським і політичним діячем. Під його впливом вона вступила до лав ОУН і почала працювати в Культурній референтурі (підрозділі) Проводу ОУН, якою і керував Олег Ольжич. Узялася за важку й відповідальну роботу — готувала ідеологічні матеріали (листівки, відозви) для пересилки в Україну. Олена чітко розуміла мету своєї діяльності — боротьба за відновлення незалежності України.
Значний вплив на формування світогляду та переконань Теліги справила трагедія Незалежної Карпатської України — держави, яка проіснувала всього сім днів. До речі, в Кракові Теліга познайомилася з одним із учасників подій Карпатської України, людиною, чиє життя і творчість тісно пов’язані з Рівним — Анатолем Демо-Довгопільським, який також був членом Культурної Референтури Проводу ОУН і в Кракові очолював бойовий театр ОУН під назвою “Театр Вогняної Доби”. Драматична група Довгопільського розмістилась у приміщенні Краківського Старого Театру (тепер Національний Старий Театр ім. Гелени Моджеєвської) на вулиці Ягелонській, де він облаштував студію. Подружжя Теліг, які знімали там сусідню маленьку кімнатку, діставалися до свого житла через залу для вправ танцюристів. Інколи робили це, крадучись по-під стінами, щоб не заважати, бо та зала практично ніколи не бувала порожньою — Довгопільський щодня “ганяв” танцюристів до сьомого поту.
Українська еміграція тоді серйозно готувалася до роботи під час німецько-радянської війни, яку вважала неминучою і сприймала як шанс відновити державність України. Готували так звані похідні групи ОУН (створювалися з метою організації зі свідомих українців на українських землях органів місцевого самоуправління під час німецької окупації), які за першої нагоди мали вирушити в Україну. У складі однієї з таких груп пішла Олена Теліга, прагнучи будь-що дістатися Києва.
З Уласом Самчуком вони виїхали з Кракова 14 липня 1941 року. Дісталися до села над річкою Сян, якою ще недавно проходив кордон між окупованою німцями Польщею та срср. Провідники допровадили їх до берега. Улас Самчук у спогадах “На білому коні” писав:
“Швидко скинули взуття, я забрав свої і Оленині речі. Вода була тепла, трохи бурхливіша і каламутніша, ніж звичайно. Ми йшли дуже швидко, я попереду, Олена, тримаючись за моє плече, за мною. За нами з берега слідкували очі наших друзів, а коли ми вирвалися на другий берег і оглянулися назад, вони помахали нам домовленими рухами, що все безпечно, і зникли в кущах. Ми також метнулися у кущі і спонтанно кинулися у гарячі, міцні обійми. Наші серця схвильовано билися, наші очі захоплено горіли. Ми ж були на українській землі! На Україні!”.
Невдовзі Теліга з Самчуком дісталися до Львова, звідки Улас Самчук вирушив далі — до Рівного.
Львів-Рівне
Про перебування Олени Теліги у Рівному відомо надзвичайно мало. Та й замешкала вона тут на недовго — з 12 вересня до 20 жовтня 1941-го. Про цей період життя і діяльності Теліги писав її соратник і приятель, політичний і військовий діяч ОУН Олег Жданович (Штуль) у своєму нарисі “На зов Києва (Олена Теліга)” (Вінніпег, Канада, 1947).
“… Це “місто непривітне між волинських піль” (Євген Маланюк про Рівне у вірші “Над могилою Василя Тютюнника”, – прим. ред.) було не раз переходовим етапом в поході українських визвольних сил на Схід і у відступах на Захід. Тут не раз перебував уряд української держави, Директорія, головний штаб української армії. Тут під простим вояцьким хрестом спочиває славної пам’яти генерал Василь Тютюнник. З Рівенщиною зв’язана й історія відомої Волинської Дивізії. Тепер — це був найважливіший переходовий пункт у транспорті на схід. Сюдою транспортувались люди, література і все інше. Приємне це місто не було. Тут поселився командуючий німецькими військами в Україні, генерал Кіцінгер. Тут вибрав собі місце осідку кривавий кат України — т. зв. Райхскомісар — Кох. Тут містилася централя Ґестапа для України й відома ще з польських часів рівенська в’язниця, яка все щільніше заповнювалась українськими в’язнями, що час від часу були розстрілювані більшими чи меншими групами на Білій вулиці, яка згодом була свідком смерти тисяч українських революціонерів і багатьох невинних жертв німецького терору. В прозорі дні кривавої осени 1941 року, Олена Теліга бачила, як німці гнали полонених з фронту, пристрілюючи немилосердно тих, що не могли далі йти. Тут зібрали німці в таборах понад 50 тисяч виголоджених і виснажених бувших вояків червоної армії — переважно українців. Тут вживали їх до праці при розбиранні румовищ, а смаркаті німчуки зі “Служби Праці” забавлялись стрілянням до них. Тут бачила, як бито селян, що давали полоненим кавалок хліба; затискались зуби й п’ястуки, а серце рвалось до боротьби за визволення з цієї єгипетської неволі”.
У таке Рівне, за описом Олега Ждановича, прибула Олена Теліга, де певний час очікувала на можливість виїхати до Києва. А тим часом почала працювати в редакції часопису “Волинь”, який на той час уже видавав у Рівному Улас Самчук. З редакцією також співпрацював і знайомий їй по Кракову Анатоль Демо-Довгопільський (прибув до міста в складі похідної групи), який на той час у Рівному уже створив і очолив Міський Український театр. У “Волині” ж очолював мистецький відділ газети.
Улас Самчук створив усі необхідні умови для комфортного побуту і праці Олени Теліги в редакції “Волині”. Оселилась поетеса на тодішній вулиці Постштрассе (Поштова; тепер Чорновола) у будинку, що належав Дмитру Йосиповичу Мучинському. Донині той будинок не зберігся, тепер на його місці на вулиці Чорновола, 21, п’ятиповерхівка — так звана “пила”. За спогадами доньки Мучинського Зої Дмитрівни Цецик, у тому ж будинку, але в окремій квартирі (будинок мав кілька входів) замешкав і Улас Самчук. Зоя Цецик — про Олену Телігу:
“…завжди була до всіх привітною, часто довго спілкувалася з дітьми, давала їм солодощі, а також довго розмовляла з сусідами на різноманітні теми; до оточуючих ставилася доброзичливо. …чудово грала на фортепіано. Й не просто грала, а детально розбиралася у музиці. Вечорами, коли була вільною, вона грала не лише для себе, а й для мешканців будинку. Такі невеличкі концерти в її квартирі відбувалися досить часто”.
Олена Теліга в листі до чоловіка Михайла писала, що Рівне для неї було “ідилічно-гоголівською вставкою на дорозі до Києва”.
“Їмо тут чудові борщі, багато масла, яєць, сметани, молока…”. А ще — хвалилася Михайлові, що має змогу переробляти свій гардероб. Одягатися вишукано і модно було для цієї жінки не менш важливо, аніж просувати українські ідеї.
Робота в газеті приносила Олені величезне задоволення, адже її публікації знаходили позитивні відгуки в читачів, про що вона писала чоловіков 17 жовтня 1941 року:
“Мої статті подобаються, мені багато людей казало, що часто питаються, чи в цьому числі є моя стаття, а я задоволена, що можу писати кожного тижня і “получається” незле”.
Засновану Уласом Самчуком у Рівному газету “Волинь” історики називають “громадським голосом українського руху в окупованій німцями Україні”. Цим “громадським голосом” були й публікації Олени Теліги. Тут побачили світ найвідоміші її статті: “Розсипаються мури”, “Братерство в народі”, “Перед брамою столиці” та “Прапори духа”. Історики вважають їх програмними творами, де сформульовано ідеологічне й політичне кредо поетки.
Після Другої світової війни публіцистичні твори Теліги були видані в різних збірниках. Але одна із найбільш знакових статей, яка розкривала головну мету життя і творчості поетеси — прагнення об’єднати українську націю і повернутися до Києва як столиці української держави — стаття “Перед брамою столиці” не увійшла до жодного видання її творів і тривалий час залишалася маловідомою. Статтю було опубліковано в № 4а часопису “Волинь” за 21 вересня 1941 року. Знайшла і ввела до наукового обігу цю статтю Надія Іванівна Миронець — докторка історичних наук, професорка, дослідниця життя і творчості Олени Теліги; упорядниця книги про епістолярну спадщину поетки “Олена Теліга. Листи. Спогади” (2003; 2004); авторка книги “Олена Теліга: незгасна мить у вічності” (2025 рік).
Почесна Голова Всеукраїнського жіночого Товариства імені Олени Теліги Ольга Кобець на своїй сторінці у фейсбуці наголошувала на сьогоднішній актуальності статті “Перед брамою столиці”:
“… Це пряма відповідь на запитання, яке раз-по-раз ставлять сучасники, коли йдеться про те, чому Олена Теліга і багато інших вважали за потрібне і можливе боротися за нездійсненну, здавалося, мрію: про Незалежну Україну в умовах німецької окупації. …нам, що перебувають нині у черговій війні з російським окупантом, ця публікація важлива ще й для осмислення місії сучасної України щодо окупованих наших земель на Півдні, на Сході, і в Криму. Отож читаймо Олену Телігу. Вона актуальна, як ніколи”.
Водночас і в цій статті, і особливо в “Розсипаються мури” декотрі сучасні дослідники закидають Телізі схвалення німецької окупації України:
“З яким же глибоким хвилюванням ми всі, українці, дивимося тепер на велику дію, що розгортається перед нашими очима, коли розсипається світ – світ ворожий і нам. Хоча і не від наших рук, але ж валиться нарешті та ненависна для нас будова, яка довгі роки непроломним муром ділила українців СССР від усіх їхніх братів із Заходу, від цілого світу і від справжнього розуміння подій в світі” (“Волинь”, 5 жовтня 1941).
Однак ілюзії українських націоналістів, що зіткнення Німеччини та срср дасть шанс українцям на самовизначення, дуже швидко розвіялися…
Київ. Дорога у вічність. Правда і міфи
До окупованого нацистами Києва Теліга прибула 22 жовтня 1941 року. Її активна громадська, політична і культурна діяльність не залишилась непоміченою. Арешт… Розстріл разом з іншими українськими патріотами у Бабиному Яру 21 лютого 1942 року. Разом з Оленою на смерть пішов її чоловік Михайло…
Проте останні дні подружжя оповиті легендами й міфами, які множаться досі через брак документів, які б достеменно свідчили про дату смерті Олени Теліги та місце її поховання. Перші чутки, які сіяли сумніви щодо загибелі подружжя Теліг, з’явилися ще восени 1943-го, коли хтось комусь переповів, що буцімто Олена Теліга перебуває в концтаборі в Німеччині. Існувала навіть версія, що вона змогла втекти і дожила до 1947 року…
Версія Українського інституту Національної пам’яті
Документів гестапо про арешт і розстріл Олени Теліги не збереглося. Залишилися тільки спогади людей, які були в той час поряд з поеткою. Документально підтверджених підстав стверджувати, що заарештували Олену Телігу на підставі дій агента чи інформатора нацистських спецслужб в українському підпіллі також немає. Утім, гестапівці уже з грудня 1941-го розгорнули широку кампанію арештів діячів очолюваної Андрієм Мельником Організації українських націоналістів як у Києві, так і в інших регіонах України. І арешт Олени Теліги цілком вкладався у цю нацистську кампанію зачистки українського руху.
Місце розстрілу
Останнім місцем, про яке відомо, що там утримували поетку, були застінки гестапо на тодішній вулиці Короленка. А ключовим місцем розстрілів в окупованому нацистами Києві став Бабин Яр, де страти відбувалися з вересня 1941-го до літа 1943 років. У Бабиному Яру нацисти захоронювали також і розстріляних в інших місцях. Історик Ілля Левітас (дослідник трагедії Бабиного Яру) писав, що “широко поширена інформація про те, що в Бабиному Яру поховано Олену Телігу та інших українських націоналістів, розстріляних німцями, – міф… Їх розстрілювали просто у підвалах гестапо, а потім ховали на Лук’янівському цвинтарі. Швидше за все, там і знаходиться могила поетеси”. (Згідно з Актом Надзвичайної державної комісії від 1943 року, на Лук’янівському цвинтарі дійсно знайшли братську могилу, в якій поховано близько 400 осіб).
Ще один український історик, а під час німецької окупації України — голова Київської міської управи (18 лютого 1942 — листопад 1943) Леонтій Форостівський у своїй книзі “Київ під ворожими окупаціями” (Буенос-Айрес, серія “Політична бібліотека”, вид. Миколи Денисюка, 1952) писав, що Олена Теліга “перерізала собі вени й стекла кров’ю” в тюремній камері. А потім захоронена з іншими замордованими бранцями в Бабиному Яру.
Прощальний напис
Ще один непідтверджений легендований факт з останніх днів життя Олени Теліги — про напис, який вона начебто залишила на стіні в’язничної камери. Про нього відомо зі спогадів зокрема Олега Ждановича (Штуля). У часописі “Наш шлях” за січень-лютий 1946 року, ч. 1–2 (український еміграційний та літературно-науковий часопис, який видавали українські інтерновані вояки та емігранти в таборі в місті Ріміні в Італії) він писав:
“…однієї ночі, в половині лютого, над ранком зчинився на в’язничних коридорах рух. Звичайна річ – виводять на розстріл. В’язниця насторожилась. Раптом чути крик: Хто вийде живим – скажіть усім, що ґестапо розстріляло Михайла Телігу з Кубані. Почулися крики катів, посипались удари, загрюкотіли двері, все стихло. Інший хтось оповідав, що в котрійсь із келій на стіні бачив надряпаний напис: “Тут сиділа і звідси іде на розстріл Олена Теліга. Зверха тризуб”.
У Українському інституті Національної пам’яті не виключають існування такого напису на стіні камери, де утримували Олену Телігу. Однак документального підтвердження цьому поки що немає.
Також поширеною була версія, що Теліги перебували в одній камері й останню ніч перед розстрілом провели разом. Однак у спогадах Олег Жданович пише, що “ми довідалися, що пані Олена сидить у камері 34, а інж. Михайло здається у 49”.
Спроби порятунку
Цікаву версію київських подій довкола страти Олени Теліги та її соратників подає у своєму дослідженні кандидат історичних наук, співзасновник та директор Центру дослідження міжетнічних відносин Східної Європи, науковий співробітник Центру сучасної історії ім. Миколи Гаєвого та НІМЗ “Бабин Яр” Юрій (Амір) Радченко “Падають в братні могили… члени Організації українських націоналістів”: нацистські репресії проти мельниківців (1941–1944 рр.)”, ч. 1.
Зокрема історик розповідає про спроби порятунку Олени Теліги. Після арешту поетеси Олег Жданович написав Уласу Самчуку в Рівне листа, в якому просив зробити все можливе, щоб врятувати Телігу. Самчук звернуся до знайомого співробітника рівненського СД (СД — служба безпеки нацистської партії, – прим. авт.) СС-гауптштурмфюрера Альберта Мюллера, “який добре говорив по-українськи, походив з Галичини” і вважався “великим прихильником” ОУН. Мюллер вирушив до Києва, але нічого зробити так і не зміг. Пізніше він розповідав Самчуку про те, що Теліга буцімто докоряла людям, у яких була в гостях, тим, що вони повісили на стіні портрет Гітлера. Про це було донесено в СД, і, за словами Мюллера, німці “цього їй не могли дарувати”.
Юрій Радченко описує ще одну спробу порятунку Теліги таким собі Грінбергом, який походив з галицьких німців, брав участь в українських визвольних змаганнях і співпрацював з мельниківцями. До Грінберга, який прибув до Києва в складі групи німецьких військових, прийшла делегація жінок, які представилися членами “Союзу українських жінок”. Вони просили допомогти звільнити подружжя Теліг та інших заарештованих оунівців. Грінберг того ж дня вирушив до тюрми СД, де його “прийняли без черги” і “вислухали уважно”. Проте повідомили, що “вчора всі були, на жаль, розстріляні… Чому ви не прийшли раніше?”. Як зазначає Юрій Радченко, імовірно розстріл оунівців відбувся не напередодні візиту Грінберга, а набагато раніше, і відповідь про “вчора” була звичайнісінькою відмовкою.
Посилаючись на дані післявоєнного слідства у ФРН, Юрій Радченко зазначає, що через чотири дні після арешту ув’язненим вже повідомили, що їх засуджено до розстрілу. У той час мельниківці та їх союзники почали писати листи на ім’я Альфреда Розенберга і його заступників з проханням звільнити заарештованих у Києві. Результатом було створення спецкомісії, яка скерувала телеграму з Берліна до СД у Києві. У телеграмі йшлося, що до прибуття комісії заарештованих розстрілювати забороняється. Очевидно, що на той час Олени та Михайла Теліг серед живих уже не було…
Рівне. Пам‘ять
Меморіальних місць, пов’язаних з Оленою Телігою у Рівному тепер кілька. На одному з будинків на вулиці Соборній, який зведено на місці, де була будівля, в якій містилась редакція газети “Волинь”, встановлено пам’ятну дошку.
У рамках відзначення 120-річчя від дня народження поетеси 17 липня 2026 року на місці будинку родини Мучинських, в якому мешкали Олена Теліга та Улас Самчук, відкрито пам’ятний знак.
А в обласній науковій бібліотеці Рівного 21 липня 2026 року відкрили горельєф Олени Теліги автором якого є рівненський скульптор Михайло Фарина, та провели урочисту регіональну асамблею.
…За життя Олени Теліги не вийшла жодна її збірка. Більшу частину її творчої спадщини втрачено. Відомі лише 38 віршів та кілька публіцистичних творів. Усе, що ми знаємо про Олену Телігу, міститься в основному у спогадах її друзів, побратимів, однодумців. За життя її називали “людиною з майбутнього” — за сміливість ідей, що випереджали час, за палку любов до України і непохитне обстоювання її державності. Оленою Телігою захоплювалися її сучасники. У сучасній же Україні її ім’я лише підіймається на літературний Олімп, а історія яскравого і трагічно обірваного життя ще чекає дослідників і пошуковців.
Світлана КАЛЬКО
Фото до публікації:
Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Пшеничного (ЦДКФФА);
Центральний державний архів громадських об’єднань та україніки (ЦДАГОУ);
Національна історична бібліотека України (НІБУ);
Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів (ЦДАЕА)
Інші відкриті інтернет-джерела
Основні текстові джерела вказано в публікації
Загрузка...