На таку вимушену дієту хотіли підсадити Рівне більшовики, окупувавши місто в 1919-у. А годинники наказали перевести на новий “совєтскій” час. Що відбувалось у Рівному, і як жило місто в дні більшовицької навали — розповідають документи ДАРО.
Як відомо, з 1917-го по 1921-й роки Рівне перебувало у вирі буремних подій. Влада змінювалась з такою швидкістю, що мешканці не встигали звикнути і зрозуміти одних, як уже приходили інші. Цей карколомний кривавий калейдоскоп порушив розмірене і відносно спокійне життя провінційного Рівного. У травні 1919-го у Рівне увірвались підрозділи дивізії Миколи Щорса. Хоча протримались вони в місті усього трохи більше двох місяців, однак їхнє правління рівнянам запам’яталось надовго. Розповідає заступниця начальника відділу ДАРО Людмила Леонова:
Аналізуючи архівні документи, можна дійти висновку, що першочерговим завданням радянської влади була націоналізація майна “нетрудового елемента”. З цією метою здійснювали реєстрасцію не тільки місцевої буржуазії, але і будь-кого, хто мав зі своєї праці хоч мінімальний прибуток. Реєстрації підлягали також всі установи, підприємства, товариства, спілки, кооперативи. Для забезпечення свого функціонування влада потребувала хліба, паливно-мастильних матеріалів, промислових товарів. Щоб хоч якось забезпечити себе, військові частини, лазарети, населення спочатку було проведено реєстрацію всіх цих товарів у приватних власників, а потім почалася реквізиція. Займався цим відділ продовольства (ревпродком), функція якого зводилася до заготівлі та розподілу продуктів, товарів особистого споживання, нормування цін на товари, організації товарообміну. Звезені на склади товари, сільгоспродукція відпускалася за нарядами. Фонди, що містять документи про ті події, нам було передано в 1950-х роках з різних архівів, у тому числі — з Центрального державного архіву жовтневої революції та соцбудівництва в Києві та Центрального Державного історичного архіву в Харкові.
Щасливе життя по-більшовицьки
Узявшись енергійно впроваджувати задекларовану політику захисту інтересів трудящих, більшовицька влада насправді спричинила в 60-тисячному місті справжній продовольчий і соціальний колапс. Бо першочергово дбала про “цементування” влади, створюючи якомога більше “революційних” органів — усіляких ревкомів, комбідів, комнезамів і, звісно, парткомів.
Одним із перших наказів нової влади була сувора заборона виготовлення і вживання спиртного та виїзд і в’їзд у місто. Водночас нова влада наказувала: “Всє гражданє нємєдлєнно пріступают к ісполнєнію своіх обязанностєй”.
Нова влада була особливо нетерпимою до рівнян, які мали певні статки. Було складено списки осіб “буржуазного класа”, яких обклали надзвичайним податком. Кожному призначено певну суму до сплати. Серед них були відомі рівненські родини, наприклад, Сандбергів. Бабуся відомої поетеси Зузанни Гінчанки Хая Сандберг повинна була сплатити новій владі 40 тисяч рублів. У списку також були заможні власники нерухомості Гайзенберг та Фінкельштейн, чиї будинки досі збереглися на вулиці Петлюри. Цікаво, що обкладали надзвичайним податком в основному представників єврейської національності. Деякі з них звертались до нової влади з проханням звільнити їх від непосильного внеску. Якою була відповідь, невідомо. Здирництво і надмірні побори змушували апелювати до влади і дрібних підприємців, місцевих візників, власників і працівників готелів.
Під загрозою революційного трибуналу було заборонено випічку з білої муки. Молоти зерно — лише за спеціальним дозволом. А м’ясо та вироби з нього рівнянам більшовики дозволили купувати лише три дні на тиждень — у неділю, вівторок і четвер. Навіть заклади громадського харчування у заборонені дні мусили подавати виключно нем’ясні страви.
У відповідності до декрету “совнаркома”, місцева влада 4-го липня 1919 року видала наказ про переведення годинників у всіх військових і цивільних організаціях міста на 3 години 25 хвилин вперед.
Дуже скоро більшовики дохазяйнувалися до того, що в місті не тільки нічого було їсти, про що надходили листи до міської адміністрації, а й неможливо було придбати речі першої необхідності. Так званий відділ юстиції, наприклад, побоюючись голодного бунту в’язнів рівненської тюрми, звернувся до Рівненського повітового ревкому із заявою про катастрофічний стан із забезпеченням продуктами. Подібний лист про відсутність продуктів і грошей на утримання хворих надійшов з епідемічного шпиталю № 7.
Дійшло до того, що службовці нових “совєцьких” органів звертались із заявами до влади дозволити їм придбати в “совєтской лавке” нитки для власних потреб, мило, чоботи, жіночі туфлі, тканину для пошиття одягу. Зокрема управляючий Рівненським відділенням Народного банку слізно благав допомогти обновити гардероб працівників та їх родин через те, що одяг, який був у них ще з 1918 року, вже геть став непридатним. Чиновник просив продати їм за зниженою ціною тканину для пошиття одягу та шкіру для взуття, шкарпетки, панчохи, гудзики, спальні мішки і навіть канцтовари. На прохання представник влади відповів, що, мовляв, “отпущєно бить нє может, …етіх товаров в таком колічєствє нєт…”.
У такій обстановці тотального дефіциту більшовицька влада конфісковувала все, що могла, і де могла. Приховати бодай щось було складно, бо більшовицькі “нишпорки” за найменшою підозрою писали доноси про те, що “уж больно обнаглєлі господа спєкулянти”. Показовий щодо цього лист червоноармійця 3-го радянського Новгород-Сіверського полку про наявність у нього інформації про сховані в мешканців Рівного товари, що підлягають конфіскації.
Не забули більшовики узяти під свій контроль і культурне життя міста. Зокрема, перейменували популярний у Рівному театр Лейби Зафрана на “красний театр”. Новітні господарі перетворили улюблене рівнянами місце відпочинку і цікавих мистецьких імпрез на “новий совєтскій” театр з відповідним репертуаром. Здебільшого це були виступи так званих “красних агітбригад” з більшовицькою пропагандою та мітинги з виступами червоних комісарів.
Селяни до комун-колгоспів не поспішали
Рівненський повітовий ревком, який очолив рівненський більшовик Алмазов, узявся зміцнювати нову владу на селі. Військові загони забирали в селян продукти сільського господарства, коней, домашню худобу. Багатших селян, священиків, міщан безборонно грабували, цинічно заявляючи про “куркульську контрреволюцію”. Правдами-неправдами вдалося створити в повіті 231 комітет незаможних селян (комбіди, комнезами), сім колективних господарств-комун. Шляхом грабежів та репресій вони одержали у власність 1 400 десятин орних земель та колишні поміщицькі маєтки.
Однак селяни здебільшого не поспішали до колгоспів. А насильницькі дії та терор щодо непокірних викликали в них протести, що подекуди переростали в заворушення і навіть повстання. Стихійні повстання проти безчинств нової влади охопили Кунів, Острог, Демидівку, Мирогощу, села на Костопільщині. Одне з таких повстань охопило околицю Рівного — село Тинне. Червоноармійські загони нещадно придушували заворушення і карали на смерть організаторів. Ще одна “новація” від більшовицької влади — тотальна насильницька мобілізація молоді до червоної армії. Забирали всіх, без огляду на сімейні чи інші обставини. З цього приводу інструкція з губернії гласила:” Не соромитися жодних засобів аж до розстрілу куркулів, котрі підлягають мобілізації”. У тих, хто відмовлявся служити, конфіскували все майно та господарство.
Так уперше рівняни побачили справжнє обличчя влади “трудящіхся”, яку принесли їм визволителі зі сходу.
Документи з фондів ДАРО https://rv.archives.gov.ua/fondy-online/120
Загрузка...