Коли серед багатоповерхового склобетонного Рівного раптом бачиш ці дерев’яні хатинки-”старожили”, здається, що потрапив у далекий і вже назавжди втрачений світ минулого нашого міста. У це складно повірити, але віковічні прадідівські хати, зведені з дубових зрубів, ще й досі служать житлом для деяких родин корінних рівнян.
Якби стіни могли говорити, то ми дізналися б про тих, хто їх споруджував, і про не одне покоління їхніх господарів, яких зігрівали ці прадавні оселі. На одній із найстаріших вулиць Рівного, що носить ім’я Тараса Шевченка, збереглося кілька старих дерев’яних хат. І нині живуть у своїх одноповерхових прадідівських помешканнях родини корінних мешканців вулиці – Дзіваки, Логвисі, Либаки, Листопади, Кулії, Тарасевичі. Багато сімей після знесення їхніх будинків у 1960-70-х роках під час будівництва проспекту Миру, що перетнув вулицю Шевченка, змушені були змінити свої адреси. Але в їхній пам’яті завжди живі спогади про вулицю. У сімейних архівах зберігаються фотографії, окремі унікальні документи про життя родин і їхніх сусідів.
Хата, яка стрибала
Поруч із Свято-Успенською церквою стоїть чи не найстаріший будинок, що має адресу: вулиця Шевченка, 119. Господарі його носять гарне українське прізвище – Листопад. З ранньої весни до пізньої осені обійстя Листопадів утопає в різнобарв’ї квіток. А ще над старою хатою завжди кружляли білосніжні красені-голуби, бо господар Олександр Григорович Листопад був завзятим голуб’ятником.
Із розповіді Олександра Григоровича Листопада: “Хату цю побудував ще мій прадід Василь Листопад, який був реєстровим козаком у князя Любомирського, і князь виділив йому землю біля церкви. Хаті нашій уже понад 140 років. Записи в будинковій книзі свідчать, що мій дід Митрофан Листопад народився в 1888 році. Моя мама, згадуючи діда, казала, що він усе життя книжки читав, а хату так і не перебудував. От вона й досі є зовні такою, як її звів Василь Листопад. У діда із чотирьох дітей вижив лише один син – мій батько Григорій, якому й перейшла хата, а тепер – мені. У діда було 12 гектарів землі в трьох наділах і все дісталося батькові, то він на той час вважався людиною багатою. Цікаво, що дід мій за царя працював охоронцем у банку. Коли прийшли перші “совєти”, то він те золото з банку чесно новій владі здав. Люди потім жартували: “От Мітька коло золота стояв і не міг собі залишити”. Чесні люди колись були…
“Хата ж наша, – продовжує свою розповідь Олександр Листопад, – міцніша і тепліша за сучасні будови. Зруб дубовий, такий, що стіни практично не розібрати. Ми ремонт робили, то ледь вікна нові врізали. Підвалини теж дубові, на замок складені з брусків, наскрізь прошиті тиглями (дубовий кілок довжиною 1 м х 30 мм) у шаховому порядку по всіх стінах. Коли під час війни в сусідню хату влучила бомба, то наша хата лише “підстрибнула” так, що був просвіт від фундаменту, й знову стала на своє місце. Так стоїть і досі. Лише всередині ми зробили сучасний ремонт, щоб зручно було жити. Хто знається і цікавиться українською дерев’яною архітектурою, підходить до нашої хати і з інтересом її розглядає. От і льох на подвір’ї, він такий же віковий, як і господа”.
Як колись будували дерев’яні хати
По сусідству з Листопадами ще декілька дерев’яних старих хат, але вони вже значно молодші, збудовані в міжвоєнний період, а за останні роки взагалі зазнали значних змін.
Зі спогадів мешканки вулиці Віри Федорівни Шевчук-Логвись дізнаємось про стару хату Логвисів. “Моя мама, яка народилася на Двірці, пішла заміж сюди, на вулицю Омелянівську (стара назва вулиці Шевченка, – авт.), – розповідає пані Віра, – і я вже тут народилася в 1930 році. Стара хата була дерев’яна, зрубна, крита соломою. На нашій вулиці багато хат було під солом’яним дахом. В тій старій хаті була одна кімната, кухня, “вінкер” (так називали коридор) і комора. У кімнаті в кутку висіли ікони, вбрані рушниками і вінками”.
Будинок № 127 належить нащадкам родини Либаків.
Цей дерев’яний дім був збудований в 1912 році після пожежі, бо стара хата Либаків, як розповідає Г.В.Либак-Пустовіт, згоріла.
Про те, як будував дерев’яні хати Арсеній Комаренко, розповідає його онука Олександра Міхеєва, яка нині мешкає на вулиці Кавказькій: “Мій прадід по маминій лінії Микита Дзівак одержав від князя Любомирського взамін на власну земельну ділянку, що була в межах сучасного парку імені Шевченка, великий наділ землі на вулиці Пушкіна. Там він збудував декілька будинків, де жили його троє синів. А ще збудував хати, які здавав винаймачам. Моя бабця Федора – донька Микити, на початку ХХ століття вийшла заміж за Арсенія Комаренка, який працював службовцем на залізній дорозі. Дід Комаренко купив ділянку землі поруч із церквою на вулиці Омелянівській і в 1936 році збудував там хату. Та хата будувалася із списаних дерев’яних шпал, які дід купував на залізниці. На будівництво гроші брали в іпотеку, закладали хати і брали позику. От лишень побудує дід одну кімнату – бере одразу винаймачів. Дід брав у них гроші наперед, і ці кошти вкладав у подальше будівництво. Тоді всі винаймачі помешкань були євреї або військові. Так добудовував будинки. Наймали для будівництва виконроба, який давав завдання бригаді на тиждень, а тоді приходив і перевіряв, як виконано завдання. Якщо робота виконана так, як було вказано, робітникам платили. Якщо неякісно, то вони мали все переробити. Наш дім був досить великий — на три квартири, мав чотири окремих входи. У 1936 році ми поселились, а у 1982 році нашу хату знесли”.
Хата-”старожил” ледь тримається за цей світ, але може стати цікавим музейним експонатом
Cтаренька похилена дерев’яна хата на вулиці Шевченка, 85. Зігнулись від часу та самотності її стіни, протікає дах, забиті дошками вікна. Вона ледь тримається за життя. А колись це була міцна, споруджена на зруб оселя, яка належала корінній рівненській родині Тарасевичів. Її остання господиня Марія Олексіївна Тарасевич і її старша сестра Надія Олексіївна Кулій, яка жила в будинку поруч, вже відійшли в кращий світ. Залишились лише записані їхні спогади і старі світлини, де оживає краплина історії нашого міста.
“Наша хата, – розповідає Марія Тарасевич, – була збудована понад 100 років тому. На жаль, документів про рік її будівництва в нас не збереглося, але я пам’ятаю, як наш дід Гордій, вже будучи присмерті, робив духовний заповіт на цю хату моєму батькові в присутності священика і людей, які це мали засвідчити. А було в прадіда четверо синів – Федько, Роман, Сидор і Гордій. Наш батько Олексій Гордійович народився в 1888 році. Дід з бабою доживали віку в цій хаті й були поховані на старому кладовищі на вулиці Литовській. Наша родина була в ті часи небідна. Хата була зроблена на зруб, мала дві кімнати і кухню. Було в нас чимале господарство: 12 гектарів землі, багато свиней, які гнали випасати на болото, що було біля старої гімназії (зараз “Лебединка”, – авт.). А ще в нас було два фаетони, які батько зареєстрував і заробляв ними, розвозячи людей. Хата наша була завжди вибілена, вся в квітах, садок навколо. Гарними господарями були наші баба Настя з дідом Гордієм. Ось так і минуло наше життя на одній вулиці, де пустила глибоке коріння вся наша родина Тарасевичів, Куліїв, Остапчуків”.
Нині опустіла стара дерев’яна хата стоїть сиротою, одиноко і сумно. Але з надією вдивляється темними вікнами-зіницями в цей багатоповерховий бетонний, холодний і жорстокий світ. Якби це була людина, а не спорожнілий дім, то, мабуть, її думи можна було б озвучити так: “Ще так хочеться пожити, зігрітися під сонцем чи від теплої грубки, зібрати за щедрим столом родину і сусідів, згадати пережите”. Якби ж то стіни могли говорити!
Проте є надія, що хата ще таки послужить людям — у якості музейного експонату. За згодою нинішніх власників садиби хата вже цієї весни має переїхати на територію Рівненського краєзнавчого музею, де стане цікавим етнографічним об’єктом. Принаймні краєзнавці Рівного плекають надію врятувати цю пам’ятку дерев’яного житлового будівництва.
(Поставлено оцінок: 4, середня: 4,50)
Загрузка...