Село Городок, що неподалік Рівного, приваблює мандрівника не лише своєю неймовірною природною красою, а й цікавою історією. У цьому селі є увесь арсенал цікавинок для тих, хто йде шляхом пізнання рідного краю.
Тут збереглися пам’ятки археології Городоцько-Здовбицької культури, ботанічний заказник Вишнева гора, сакральні споруди. Та найбільше, що вирізняє Городок серед інших волинських сіл, – це ім’я барона Федора Рудольфовича Штейнгеля, людини з благими помислами і вчинками. Господар, державник, будівничий, наставник, меценат, просвітитель, культурний діяч – таким він залишився у спогадах городоцьких селян, і пам’ять про нього живе тут донині. Однак, на жаль, лише пам’ять. Бо багато створеного і започаткованого бароном зникло назавжди. Невідома доля створеного ним першого на Волині музею. Зникла істино народна безкоштовна лікарня. Нещодавно знесди двоповерховий дерев’яний млин, який міг би бути унікальною архаїчною пам’яткою і окрасою села.
А острів, на якому нині розміщується Свято-Миколаївський жіночий монастир, все більше “зацяцьковується” сучасними сакральними будовами, одягається в бетон і асфальт, заради чого зрізуються старі розлогі дерева, що споконвічно вкривали його зеленим прохолодним шатром.
Пам’яткою благодійництва барона Штейнгеля є двоповерхова школа в 1897 році збудована його коштом, розташована в центрі села в мальовничому місці над річкою. Щоправда нині вона має значно збільшене приміщення.
Досліджуючи Городок декілька років тому, краєзнавці познайомилися із жінкою поважного віку Наталією Петрівною Завірюхою. Це була випадкова зустріч на городоцькому кладовищі, де вона люб’язно погодилась показати нам могили сина барона Володимира Штейнгеля, його онуки Оленьки та лікаря Теодора Ріхтера, які знаходяться в старій частині цвинтаря, що заріс чагарником. Пані Наталя – корінна мешканка Городка, колишня учениця штейнгелівської школи. Багато цікавої інформації про Городок і Рівне міжвоєнного періоду повідала нам ця жінка. А ще вона зберегла світлини, що ілюструють ті далекі роки. Рік тому інтелігентна, мудра жінка Наталя Завірюха відійшла в кращий світ, залишивши нам спогади, що є цікавим вкрапленням в історію славетного Городка.
Родина Савченків
Із розповіді Наталії Завірюхи дізнаємося, що вона народилася у 1929 році в сім’ї вчителів у Городку. Її батько Петро Михайлович Савченко був родом із Черкащини. У 1919 році разом із С. Петлюрою він приїхав до Рівного і працював коректором у редакції однієї з рівненських газет. Йому на той час було 23 роки, але позаду вже було навчання в гімназії, в Інституті шляхів сполучення в Петербурзі, військове училище в Києві.
Пані Наталя розповідає: “У Рівному тато познайомився з моєю мамою Ніною Федотівною Латушко, яка щойно закінчила Рівненську жіночу гімназію. Одружилися вони в 1924 році. Доля маминих батьків теж цікава. Дід Федот Латушко був родом з Київщини. Закінчив школу при Софії Київській, і міг бути дяком чи вчителем. Він став волосним писарем, і його направили на Полісся в село Бережниця. А бабця Лідія Латушко, яка мала німецьке походження, (в дівоцтві Лемке) була акушеркою. У мене зберігається її свідоцтво про закінчення медичного училища в Петербурзі, де значиться, що вона одержала знання з “пеленального искусства”. У Бережниці і її околицях на той час жило багато євреїв, сім’ї яких були багатодітні, і бабці-акушерці роботи вистачало. У Першу світову вони були в евакуації на сході, а звідти вже повернулися до Рівного, де їх діти навчалися в гімназіях. Можна сказати, що моя родина по батьковій і по маминій лінії була освіченою і небідною”.
Досліджуючи старе рівненське кладовище Грабник, ми знайшли скромне поховання Лідії Костянтинівни Латушко (1867-1933), про життя якої тепер маємо інформацію.
Мама ж пані Наталії, закінчивши 8-й клас Рівненської жіночої гімназії, який вважався педагогічним, вже мала право викладати в школі. Перші чотири роки після закінчення гімназії вона працювала в Рівненському магістраті. Батько не мав польського громадянства і мав проблеми з роботою. Його товариш по навчанню поляк Антоній Загурський взяв йому “монополь” на продаж горілки в Городку. Так сім’я Савченків опинилася в цьому селі, і їхнім першим помешканням була шкільна сторожка, бо Ніна Федотівна почала вчителювати в Городоцькій сільській школі.
Городоцька школа
Із розповіді пані Наталії дізнаємося подробиці про життя старої Городоцької школи. Спочатку це було двокласне сільське училище аграрного спрямування, в якому вже в рік відкриття навчалося 162 дитини. Після 1917 року відбулася реорганізація учбового закладу і це вже стала семикласна школа. Біля шкільного корпусу була майстерня, де хлопчиків навчали працювати з деревом, а дівчатка навчалися різному рукоділлю. Навіть діти під керівництвом вчителя виготовляли музичні інструменти для шкільного оркестру.
Будівля школи у надбудові мала обсерваторію. Поруч зі школою була так звана “реміза” зі сценою, де ставили спектаклі переважно відомих українських авторів.
Навчання в школі проводилося російською мовою, а на урок Слова Божого, який був двічі на тиждень, приходив священик і викладав українською мовою. На утримання школи барон виділяв чималі кошти. Він запрошував сюди найкращих викладачів. Серед вчителів був чудовий педагог природничих наук і поет Іван Куліш.
Розповідає Наталія Завірюха: “Моя мама була вчителькою молодших класів і все життя працювала в цій школі. Батько вчителювати почав у 1939 році і викладав історію. Тата вбили в 1945 році. За німців школа не працювала, і батько влаштувався бухгалтером у млин в селі Караєвичі. Його вбили невідомі в лютому 1945 року. Ми з мамою пішли його шукати за краплями крові, що залишені були на снігу. Тіло батька вбивці везли на санях, і ми в той страшний понеділок цілий день йшли і розгрібали сніг, щоб бачити червоні мітки. Іноді, загубивши слід, змушені були вертатись і знову починали шукати. Знайшли тіло тата пізно ввечері в селі Воля (тепер там “Азот”). Накрили тіло і пішли додому, щоб знайти підводу. Як на другий день приїхали за ним, то круки йому очі виклювали. Мама й заголосила: “Боже, як же я дітям батька без очей привезу?!”. Батькові було лише 48 років”.
За спогадами Наталії Петрівни, в Городоцькій школі, в якій вона теж навчалася, вчилося багато дітей. У 1-у класі в 1936 році з нею навчалося 48 учнів. Серед них було чимало дітей поляків. Це були діти тих, що працювали в наймах на фільварку (спалений у 1944 році).
Згадуючи городоцьких вчителів, пані Наталя розповідає і про трагічну долю декотрих з них. Передвоєного керівника школи Владислава Задолінського вбили німці в селі Бабин у 1941 році, він тоді був керівником Бабинської школи. Вчителя Крижовця розстріляли окупанти в 1943 році в Рівному на Видумці (він там жив). Йшов по вулиці, схопили і розстріляли. У нього саме тоді, в 1943-у, народився син. Дружина його Маргарита Іванівна теж була вчителькою у Городку.
Після звільнення Рівненщини в 1944 році директором школи призначили Захаржевського Юліана Антоновича , згодом удостоєного звання “Заслужений вчитель України”. У 1955 році він помер у рівненській лікарні, його поховали в Рівному. До речі, занедбана могила цього шанованого вчителя теж знаходиться на кладовищі Грабник, а в Городку його іменем названа одна з вулиць.
(Далі буде)
(Поставлено оцінок: 5, середня: 4,80)
Загрузка...