…За ним прийшли липневої ночі 1943-го. З ошатного будиночка, що на вулиці Дикій у Рівному, доправили до в’язниці. Більше він не повернувся ані до родини, ані до свого улюбленого і виплеканого дітища — міського театру. Разом із сотнями відомих і невідомих в’язнів рівненської тюрми він знайшов мученицьку смерть у піщаному кар’єрі приміської Видумки.
Ім’я актора, режисера, хореографа-постановника Анатоля Демо-Довгопільського було добре відоме в театральних колах міжвоєнної Європи. А його діяльність періоду німецької окупації нашого міста назавжди вписала його ім’я в історію театрального мистецтва Рівненщини. Водночас радянська історія надовго викреслила цю колоритну непересічну особистість з минулого нашого міста. Головним його “недоліком” було те, що Анатоль Демо-Довгопільський був українським націоналістом, членом Культурної Референтури Проводу Українських Націоналістів, яку очолював інший опальний митець — Олег Ольжич (Кандиба). А ще — січовиком, активним учасником подій Карпатської України 1938-1939 років. А що вже казати про його театр часів німецької окупації в Рівному!.. Однак Анатоль Демо-Довгопільський назавжди залишився в історії нашого міста, а чимало яскравих деталей з його маловідомої широкому загалу біографії ми відкриваємо тільки тепер.
Невдаха-гімназист з українським духом
Народжений у 1907 році в російському Петербурзі, Анатоль Довгопільський (приставка Демо з’явилася в його прізвищі значно пізніше) завжди був українцем — і тілом, і духом. Біографічних відомостей про нього збереглося мало, та й вони суперечливі. Ігор Жилінський у своїй книзі “Історія театрального мистецтва Рівненщини” пише, що батьки митця Арсен і Серафима були вихідцями з Поділля. Батько за часів УНР був директором банку в Рівному.
Анатоль з 1925 по 1930-й роки навчався у Рівненській українській гімназії (“Приватна гімназія Федора Пекарського з викладовою руською мовою”, пізніше було змінено на “українською мовою”).
Цей заклад виховав цілу плеяду українських активістів-патріотів, котрі, хто з пером, а хто зі зброєю відстоювали ідею незалежної України. Саме тут уперше проявився український бунтарський дух юного Анатоля. Михайло Гуцуляк (викладач гімназії та в подальшому заступник директора і директор) у своїй книзі “Про близьке здалеку. Piвненська Українська гімназія 1923-1939” так писав про Анатоля Довгопільського:
“Вчився у 8 класі в 1929-1930 роках. Не був допущений в 1929 році до іспиту зрілості. Був дуже здібний, але вчився неналежно. …був дещо інший та незрозумілий для оточення”.
Юнак уже в гімназійні роки потрапив у поліційні зведення, де зазначалося, що в Українській гімназії діє таємний історичний гурток під керуванням вчителя Ваврисевича. Гуртківці видавали нелегальний часопис проукраїнського спрямування “Дзеркало”. Одна зі статей, до написання якої долучився Анатоль Довгопільський, мала назву “Хто ми, чиї ми діти і ким ми закуті?”. Упродовж 1930 року поліціянти вилучили п’ять чисел “Дзеркала”, до видавництва якого був причетний учень 8-го класу Довгопільський.
Потрапив він і до списку “неблагонадійних” гімназистів, причетних до забороненого польською владою “Пласту”. Гімназист Довгопільський особливо вирізнявся артистичним талантом і хистом до танців.
“Показався він небуденною постаттю в різних ділянках мистецтва, зокрема в танково-театральному мистецтві. … він же був знайомий з Авраменком, нашим славним танцюристом, а можливо й був його учнем”, – писав Михайло Гуцуляк.
Школа всесвітньовідомого хореографа, якого називають батьком українського танцю, Василя Авраменка відкрилась у Рівному в 1923 році. Чи був серед її 60-ти випускників Анатоль Довгопільський, достеменно невідомо.
У світах
Період життя Анатоля Довгопільського після закінчення Рівненської Української гімназії мало відомий. Інформація, яку вдалось віднайти, може вміститися в кілька рядочків. Довгопільський вирушає до Варшави, де вивчає театральну справу і здобуває фах режисера-балетмейстера. Вступає до відомої на той час на всю Європу артистичної трупи “Польський балет Парнеля”. Створив її визначний польський хореограф і балетмейстер Фелікс Гжибек, який узяв собі творчий псевдонім Парнель. Трупа проіснувала до 1939 року, виступала не лише в Польщі, але й за кордоном. У репертуарі колективу були лише постановки Парнеля, в основному за мотивами польського фольклору в гротесковому вирішенні. Цей досвід у подальшій своїй творчості часто використовував Довгопільський. З коротких відомостей про творчість Довгопільського відомо, що він у період 1935-1938 років мав артистичне турне Париж-Лондон-Нью-Йорк. Виступав на таких відомих сценах як “Казіно де Парі” в Парижі та “Радіо Сіті” в Нью-Йорку. Однак чи це було в складі трупи Парнеля, а чи в рамках самостійної творчості, невідомо.
За деякими даними, в 1935 році Довгопільського було заарештовано у Варшаві за підозрою у приналежності до ОУН.
Маестро Демо — не лише хореограф
Поряд із мистецтвом у житті Анатоля Довгопільського завжди була Україна. Власне всю його творчість було підпорядковано саме просуванню ідей незалежної і самостійної України.
Дієва натура Анатоля Довгопільського не дозволила йому залишитись осторонь буремних подій кінця 1930-х. Палкий прихильник ідеї українського націоналізму, він в листопаді 1938-го, перервавши успішну артистичну кар’єру в Європі, вирушає на Закарпаття, до столиці Карпатської України — Хусту — будувати омріяну державу. У період Карпатської України він очолив агіттеатр “Летюча естрада”, що був складовою мистецького відділу збройних сил Карпатської Січі. Завданням агіттеатру було будити національну свідомість серед населення Карпатської України за допомогою театрально-музичного мистецтва. Об’єднавши талановитих патріотичних закарпатських хлопців і дівчат у революційний театр, Довгопільський зробив з них справжніх вояків-митців. Він так заразив їх ідеєю театру, що вони не зважали на жодні труднощі й негаразди. За спогадами Михайла Гуцуляка, “Довгопільському пощастило знайти недалеко від Січової гостиниці (колишній готель “Корона” в Хусті, – прим. авт.) якусь залю без стелі. Естрадники спали на чому попало, бо не було ліжок. Довгопільський спав у плетеному кріслі сидячи”. Про “Летючу естраду” та участь у ній Довгопільського писав у своїх спогадах учасник тих подій, поет, діяч ОУН і керівник мистецького відділу Карпатської січі Микола Чирський. За його словами, “спочатку це була швидше “повзуча”, ніж “Летюча естрада”. Її учасники пересувались частіше пішки, вирушаючи в найвіддаленіші села, на собі несучи і реквізит, і нехитрі декорації, і костюми. Спали де доведеться, харчувались як доведеться, імпровізовану сцену влаштовували в найнесподіваніших місцях, нерідко наражаючись на небезпеку. Але ці відчайдушні хлопці й дівчата своїми виступами несли національну культуру в села Карпатської України. Анатоль Довгопільський був режисером-балетмейстером агіттеатру, а хореографія була найважливішою вимогою інсценізацій “Летючої естради”. Мистецтво українського танцю Довгопільський вважав дуже важливим для формування національної свідомості українців й усіляко пропагував його. У Хусті у великій залі Січової Гостиниці діяв лекторій, у якому з січня 1939-го Анатоль Довгопільський виступав з лекціями “ТанкОва творчість на тлі нації та натури”.
Окрема сторінка хустської історії Анатоля Демо-Довгопільського (до речі, саме під час подій Карпатської України митець отримав два псевда — Дад (частіше використовувалось як літературний псевдонім) і Демо) — участь у збройному протистоянні карпатських січовиків з чехословацькими військами 13-14 березня 1939 року. Микола Чирський — про ті події:
Окрім мистецтва, учасники бригади були вправними вояками, а Довгопільський визначним командиром, про що свідчать бої проти чехів у Хусті 14 березня 1939. Мистецький рій найдовше тримав оборону у зайнятому будинку, завдавши чехам втрат. Не зважаючи на серйозне поранення командира січовиків, кілька десятків чеських солдат, при підтримці кулеметів і танків не змогли зайняти будинок, навіть після закидання його газовими гранатами. Довгопільський з товаришами склав зброю лише за наказом заступника командира Карпатської Січі Івана Романа.
Ще один учасник тих подій Любомир Гірняк згадував про Анатоля Довгопільського у книзі “На стежках історичних подій. Карпатська Україна і наступні роки. Спогади і матеріали” (Нью-Йорк, 1979):
…“Летюча Естрада” примістилася в порожньому будинку, поблизу Січової Гостинниці, при бічній вулиці, забарикадувавши вікна й двері. Так вона стала одним з опірних пунктів. З “вояків слова” ми стали вояками кріса (кріс — вогнепальна зброя, – прим. авт.), що було нашою мрією. Маестро Демо виявився не лише добрим хореографом, але і відважним командиром цієї нашої малої залоги”.
Подвиг шістьох естрадівців описував у своїх спогадах ще один учасник тих подій Василь Гренджа-Донський, зазначаючи, що “один невеликий гурт січовиків зайняв поверховий дім на розі вулиць, обстрілює цілу площу, і з ним чеське військо з рушницями і кулеметами з панцирників не може собі дати ради…”.
Події в Хусті сам Анатоль Демо-Довгопільський описав в оповіданні “Альказар “Летючої естради”, що увійшло до книги “Карпатська Україна в боротьбі”. Подаючи публікацію під псевдонімом “А. Дад”, він яскраво описав усі обставини протистояння січовиків з чеськими вояками, своє поранення та угорський полон. Повіривши словам керівництва про те, що оборонців відпустять, Анатоль Демо-Довгопільський наказав побратимам скласти зброю. Однак шістку відчайдухів, які були останнім оплотом січовиків у Хусті, поранених, отруєних газами, не тільки не відпустили, а й почали нещадно бити щойно вони беззбройні вийшли з приміщення. Естрадівців певний час утримували в підвалі будинку, де був уряд Карпатської України, продовжуючи катувати щодня.
Потім їх разом з іншими полоненими українцями з Карпатської України доправили до угорського концентраційного табору Вор’юлопош поблизу Ніредьгази. Анатоля Демо-Довгопільського звільнили з полону з допомогою функціонерів Проводу Українських Націоналістів.
“Театр Вогняної Доби”
Звільнившись з угорського полону, Довгопільський деякий час мешкав у Празі, куди стікались усі культурні сили “оунівців”. Створив свою хореографічну студію, яка користувалась популярністю серед українських студентів. Там навчав не лише танцям, а й акробатичному балету і дуже популярній тоді японській техніці ведення ближнього бою — джіу-джітсу. Її ще називають мистецтвом гнучкості. Анатоль Довгопільський вважав, що така техніка дуже допомагає танцюристам підтримувати форму.
Затим доля закинула його до Кракова, де він як співробітник референтури пропаганди Проводу Українських Націоналістів очолював бойовий театр ОУН під назвою “Театр Вогняної Доби”. Драматична група Довгопільського розмістилась у приміщенні Краківського Старого Театру (тепер Національний Старий Театр ім. Гелени Моджеєвської) на вулиці Ягелонській, де він облаштував студію.
Подружжя Олени і Михайла Теліг, які знімали там сусідню маленьку кімнатку, діставались до свого житла через залу для вправ танцюристів. Мало не цілодобово там стояв стукіт підборів. Довгопільський до сьомого поту “ганяв” підопічних, змушуючи відточувати танцювальну техніку.
Інформація про діяльність “Театру Вогняної Доби” з’явилася лише коли в архіві ОУН у Києві було виявлено документ під назвою “Звіт з діяльности Театру Вогняної Доби за рік 1940”, що його подав керівництву організації очільник і режисер театру Анатоль Демо-Довгопільський. Загалом належність до ОУН оприлюднювалася після смерті чи загибелі її членів, тому ОУН розкрила інформацію про Довгопільського лише після Другої світової війни. Цей звіт можливо так би й залишився внутрішнім документом організації, якби про нього не написав у своєму дослідженні “Театр ОУН.1940” Юрій Сорока.
Саме з цього звіту дізнаємося про період діяльності Довгопільського перед радянсько-німецькою війною та деякі подробиці особистого життя. Звіт додає розуміння особистості митця, його нестримного і яскравого характеру. “Мене викликано до Кракова. Доручено у двотижневому терміні зорганізувати мистецько-пропаґандивну групу”, – так починається звіт Довгопільського. За завданням керівництва ОУН на базі хустської “Летючої Естради” Довгопільський створив мандрівну трупу з якою вирушив на окуповані німцями українські землі, що до того перебували в складі Польщі — Лемківщину, Холмщину, Підляшшя.
Звіт є своєрідним щоденником мандрівного театру, де описано не лише справи сценічні, а й залаштункові. Тут — про героїзм одних і ницість інших, про напружений гастрольний ритм у небезпечних умовах, про людські слабкості й силу, про настрої місцевого населення та ставлення його до України… Довгопільський кожному акторові трупи складав творчу і людську характеристику, зазначаючи, хто і коли покинув театр. Творчий марафон до кінця 1940-го року витримали одиниці, серед яких і його майбутня дружина Ольга Ужитчук. “Я з Олею Ужетчук, як з своєю жінкою повернувся до Кракова”, – писав митець у звіті. А ось як він її характеризував:
“Мала величезні здібности до танця, добрий слух, невеликий голос, пусте зіпсуте ляцкім середовищем дівча, але чесна, товариська уперта гуцулка, що за ціх 10 місяців успіла цілковито дозріти нацьонально та крім злих прикмет, як неточність, несловність (недисциплінованість)…, що спочатку зраджували на кожному кроці на протязі кількох місяців, майже цілковито позбавилася ціх вад”.
У кінці 1940-го Анатоль і Ольга побралися.
Звіт особливо цікавий історикам українського театру, оскільки описує, як митець використовував у постановках прийоми, набуті в театрах Європи — рухомі декорації, спеціальне освітлення крізь тюль тощо. Окрім драматичних постановок, Довгопільський ставив агітаційні оперно-балетні номери, інсценізації поезій, “пантоміми у стилі фільмовім”. У репертуарі було багато українських пісень і танців. Кожен виступ супроводжувало “напрямне слово-пояснення”. Газета “Краківські вісті” (04.05.1940) писала:
Врешті прегарно згармонізовані волинські й лемківські пісні, зворушлива гра бандуриста К. Місєвича, танки Дема (Характерник, Рапсодія Срібної Землі), це найсильніші покищо точки “Театру вогняної доби”.
“Театр, радше досвідна сценка, зложена з непрофесійних артистів, за виїмком керманича ґрупи Дема й піоніра бандуриста К. Місєвича. Демо вирвавшись з затишка Волині у світ, обїхав його, пропаґуючи між чужинцями красу нашого стилізованого танку. У ґротесці-пантомімі “Гоп, куме, не журись” і “Не тратьте, куме, сил”, вловлено й представлено у кривому дзеркалі ці дві прикмети української душі і по гоголівськи висміяно. Зроблено це не гірше за ґрупу Парнеля, з якою поляки їздили на Олімпіяду”. (Тут мається на увазі, що балет Парнеля отримав дві золоті медалі на танцювальному конкурсі під час ХVІ Олімпіади в 1936 році. – прим. авт.).
Рівне. Втілення мрії
Уся дорівненська мистецька історія Анатоля Довгопільського була наче предтечею створення його вимріяного дітища — міського Українського театру. Особливістю його було те, що створювався він і діяв за німецького окупаційного режиму в столиці рейхскомісаріату “Україна” — у Рівному. Довгопільський з родиною приїхав до Рівного в липні 1941-го. Попри те, що деякі джерела називають причиною повернення ностальгію за Україною матері Довгопільського Серафими Миколаївни, однак, видається, насправді були й інші причини. Багаторічний член ОУН, ключовий фахівець її Культурної референтури, Анатоль Демо-Довгопільський до Рівного прибув саме в такій якості. Через сценічні вистави і друковане слово він мав пропагувати на наших теренах ідеї українського націоналізму і державності. Певна роль у цьому відводилась і заснованій Уласом Самчуком у Рівному газеті “Волинь”, яку історики називають “громадським голосом українського руху в окупованій німцями Україні”. Цим “громадським голосом” були й публікації Довгопільського, який певний час очолював мистецький відділ газети. “Волинь” у подальшому активно висвітлювала діяльність створеного Довгопільським Українського міського театру в Рівному.
Життєві й мистецькі шляхи Довгопільського постійно перетиналися з багатьма тогочасними відомими діячами українського національного руху — Олегом Ольжичем, подружжям Теліг, і особливо з Уласом Самчуком.
Самчук у своїх творах чимало епізодів присвятив саме особистості Довгопільського. Як от у романі “Сонце з заходу”, де він яскраво описує діячів Карпатської Січі. У книзі “На білому коні” Самчук писав про Довгопільського:
“…Я знаю ще з Закарпаття і Праги — цікава, кольоритна постать, балетмейстер, актор опереток, керівник революційного театру у Хусті “Летюча Естрада”, а заразом безпосередній учасник боїв з чехами, де він на моїх очах був тяжко поранений вибухом гранати. Пристрасний націоналіст-мельниківець, який самотужки прибув сюди у Рівне, де й організував групу молоді”.
Під групою молоді Самчук мав на увазі театральну студію Довгопільського. Давня, ще юнацька мрія Анатоля — створити власний міський Український драматичний театр — заполонила його цілковито. Студія, яку він відкрив просто в будинку, де мешкав з сім’єю, була першим кроком. А поселились вони в орендованому в родини Ковшецьких будинку на тогочасній вулиці Дикій, 5 (тепер Ігоря Волошина).
Євген Ковшецький був “однокашником” Довгопільського по Рівненській Українській гімназії. Довгопільський з дружиною Ольгою та кількамісячним сином Даном (другий син Слав народився в 1942 році) займали три кімнати і кухню, інші три кімнати займала студія. Матір Довгопільського Серафима Миколаївна поселилась неподалік на вулиці Міцкевича (будинок не зберігся). На репетиції до Довгопільського приходили обдаровані рівненські хлопці й дівчата. Невдовзі студія вже налічувала 70 осіб і мала драматичне, хорове, оркестрове і хореографічне відділення. До них долучилися частина акторів з приватної трупи Зінаїди Кельчевської, які на той час були безробітними, бо в театрі під керівництвом Віктора Вікторського (Роземблюма) не мали бажання працювати.
Міський театр Вікторського діяв у приміщенні театру колишнього власника Лейби Зафрана на вулиці Фухса, 5 (у міжвоєнну добу – вулиця 13 Дивізії, під час окупації — ССштрассе, нині – Симона Петлюри). Відкриття театрального сезону відбулося 14 вересня 1941 року постановкою комедії І. Тобілевича “Мартин Боруля”. Це була спільна робота і театру Вікторського, і студії Довгопільського, яка мала гучний успіх.
Скоро про трупу Анатоля Демо-Довгопільського вже писала преса, і не тільки місцева, а виступи йшли з аншлагами. Поступово відбулось злиття студії з театром Вікторського. А в грудні 1941-го Довгопільський звернувся до міської управи з проханням прийняти його на посаду директора і режисера Рівненського міського театру. Буцімто про таке його попросив колектив і сам Вікторський, який був євреєм і остерігався переслідувань з боку окупантів. Та й трупі Довгопільського вже було затісно в студійних рамках, потрібна була театральна сцена з усіма технічними обладунками.
Так Довгопільського було призначено на посаду директора. Відтоді життя його і родини було підпорядковане театру. Через брак необхідного реквізиту і бутафорії актори часто приносили з дому необхідні аксесуари, а то й виготовляли самотужки. До цього процесу активно долучалась і мама Довгопільського Серафима Миколаївна, в театральних програмках її прізвище зазначалось як бутафора. Переважну більшість костюмів також шили самі актори, вони ж допомагали майструвати і розфарбовувати декорації. Попри те, що Довгопільський керував балетною групою, вони з дружиною Ольгою, окрім сольних номерів, ще й співали в хорі і брали участь у масових сценах.
Анатоль Довгопільський намагався будувати свій театр так, як він його бачив у тих умовах. Вихований на європейському досвіді естрадних шоу та героїці агіттеатрів воєнної доби, він прагнув робити героїко-романтичні видовища з певною ідеалізацією і поетизацією людських образів.
І все це на базі української класики, в яку він свято вірив як у фактор формування національної свідомості. За його задумом, українські постановки мали виконувати національно-просвітницьку функцію серед глядачів. Деякі актори-росіяни категорично не підтримували таку проукраїнську творчу концепцію Довгопільського, але він на те не зважав. Хоча нерідко суперечки обертались скандалами і навіть звільненнями.
Щоправда, виконуючи окупаційну повинність, театр мусив ставити й німецькі п’єси, на що була пряма вказівка голови міської управи Полікарпа Бульби. Так з’явилась зокрема вистава “Інтрига та кохання” за Шиллером. Причому грали виставу українською мовою.
Мельпомена в неволі
Попри те, що спочатку німецька влада в цілому прихильно ставилась до творчості Довгопільського — не було жодного концерту, щоб його з дружиною не запросили до участі — однак дуже скоро політика німців на окупованих землях змінилась. Актори театру наражались на таку ж небезпеку, як і пересічні мешканці Рівного. З листопада 1941-го через запровадження комендантської години вистави в театрі розпочинались о 15-16 годині. З’являтися на вулицях міста темної пори доби без дозвільних документів означало наразитись на ризик розстрілу. Довгопільський добився, щоб усі працівники театру мали так звані “мельдкарти”, які на певний період убезпечували від затримання.
Бувало спектаклі в останню мить відмінялись, бо приміщення театру зачиняли для потреб окупантів. Виручені від спектаклів кошти часто конфісковували на користь німецького Червоного Хреста.
Довгопільський добився в окупаційної влади дозволу підбирати працівників для театру серед військовополонених. Скількох вдалося врятувати з рівненських концтаборів у такий спосіб достеменно невідомо. Є відомості про шістьох: Григорія Єрмоленка, Степана Носенка, Івана Сая, Івана Руденка, Анатолія Чорнобая, Анатолія Слісаренка. Причому Івана Сая та Анатоля Чорнобая Довгопільський навіть поселив у своєму помешканні на вулиці Дикій.
Окупаційна дійсність була такою, що інколи німці, оточивши театр, просто під час вистави хапали молодь і людей середнього віку для робіт у місті або вивозу до Німеччини. Одного разу Довгопільському довелося рятувати кількох працівників театру, які потрапили в облаву. Використовуючи свої зв’язки в рейхскомісаріаті, він на певний період домігся броні від вивозу до Німеччини для молодих акторів. Також за його клопотанням військова комендатура забезпечувала колектив продуктовими пайками, бо актори часто голодували.
З літа 1942 року театр Довгопільського став, так би мовити, мандрівним. За рішенням гауляйтера Коха, увесь творчий склад театру переселили в одноповерховий кінотеатр “Новий світ” на вулицю Сальського (тепер Поштова, приміщення Інваспорту), де була маленька сцена і глядацька зала на 320 місць.
Театр Зафрана зачинили на капітальний ремонт, у подальшому переобладнавши його для відвідування виключно німців. Щоправда, іноді міська управа давала Українському міському театру один-два дні на тиждень для спектаклів. Доводилося орендувати й приміщення колишнього кінотеатру Берндта “Ампір” (за СРСР — “Партизан”), але там умови були ще гірші. Відтак театр Довгопільського змушений був постійно гастролювати по міських сценах і навіть виїздити за місто.
Через це театр вимушено перейшов на одноактівки і концертні програми, де показували уривки з вистав, скетчі, хореографічні та пісенні номери. Упродовж 1942-1943 років з такими концертними програмами трупа Довгопільського змушена була виступати перед німецькими вояками. Тогочасна преса визнала Анатоля Демо-Довгопільського одним з найпопулярніших акторів Рівненщини, про якого говорили всюди. Газета “Український вісник” (січень 1943 року), стаття “Річниця Українського театру в Рівному”:
Директор і головний мистецький керівник Рівенського Театру, А. Демо-Довгопільський, знаний вже українцям театральний мистець, приступає до святкування річниці своєї праці в Рівному. Демо зумів поставити міський театр на гідний ступінь, що українська преса одно голосно підчеркує. Наприклад, “Пінська Газета” пише, “Що найвимовніще говорить про талант Дема постійне й якісне зростання театру. Радісно відмітити, що кожна наступна вистава це був новий крок вперед в ділянці театрального та музичного й танцювального мистецтва”. Хто бачив Дема на естраді, того такі вискази не здивують. Цей молодий мистець їх вповні заслужив.
Довгопільський продовжував робити основну ставку на українську класику. І в січні 1943 року в Рівному з аншлагом ішла заборонена радянською цензурою вистава за п’єсою Миколи Куліша “Мина Мазайло” в постановці Довгопільського. Рівненська публіка шаленіла від сцени, коли коли герої, прочитавши газету з портретом Сталіна, рвали її на шматки.
Вершиною творчості Анатоля Демо-Довгопільського в окупованому Рівному стала вистава за його п’єсою і режисурою — музична комедія “Кохання верховин”, яку показали рівнянам у травні 1943 року. У масових сценах узяли участь понад 70 акторів театру. Це було видовище з музикою, піснями, танцями, масовими сценами. Тоді талановитий митець ще не знав, що цей спектакль — його “останнє танго” в історії Рівненського міського Українського драматичного театру та й загалом у житті…
Ув’язнення і страта
Є кілька версій про ув’язнення Довгопільського. За однією, 8 жовтня 1943 року його попередив якийсь таємничий німець, що за ним прийдуть уночі, але вони з дружиною не встигли утекти. За іншою, його забрали просто з театру. За версією Ігоря Жилінського (“Історія театрального мистецтва Рівненщини”), 13 липня 1943 року до театру прийшов “незнайомець зі Львова в німецькій військовій формі, який викликав Довгопільського з театру на розмову”. Після цього Довгопільський два дні не приходив до театру, а пізно ввечірі 16 липня у будинок на Дикій, де він мешкав з родиною, вломились німці. Провели обшук в помешканні і забрали Довгопільського з собою. У той же вечір забрали талановиту акторку і танцюристку Ірину Янковську (Яру) та актора Бориса Курганова. Тоді ж було затримано і членкиню ОУН Христину Кононенко (псевдо “Харитя”). Згодом стало відомо, що їх утримують у рівненській окружній тюрмі (тепер в тому приміщенні на Соборній розташовується торговий комплекс та ресторан “Глобус”).
Що спричинило арешт, достеменно невідомо. Хоча тоді вже окупаційна влада звинувачувала акторів у антинімецькій пропаганді. Попри прискіпливу цензуру і вимогу зняти з репертуару твори українських класиків і замінити їх виключно розважальними постановками і концертами, рівненський театр продовжував пропагувати українські ідеї. Як припускають деякі дослідники, усім було висунуто звинувачення у допомозі військовополоненим і УПА. Як писав Ігор Жилінський, колектив театру збирався звернутися до міської управи з проханням відпустити їхнього керівника, але сусід Ковшецьких Никифор Книш попередив, щоб навіть не думали, бо інакше їх також заберуть.
А восьмого жовтня (за іншою версією 30 вересня) 1943 року Рівне сколихнула звістка про замах на заступника рейхскомісара України Коха генерала Даргеля, який здійснив радянський диверсант Микола Кузнєцов. При цьому “загубив” на місці диверсії портмоне, зміст якого вказував на причетність до неї українських націоналістів. За кожну таку акцію радянського диверсанта розплачувались своїми життями мирні мешканці. І цього разу заручниками переповненої рівненської тюрми було оголошено майже 500 в’язнів. На ультиматум німців до терористів здатися, звісно, ніхто не відгукнувся. Відтак 15 жовтня 1943 року заручників, серед яких були Анатоль Демо-Довгопільський, Ірина Янковська (Яра), Борис Курганов, Христина Кононенко стратили в піщаному кар’єрі приміського села Видумка (тепер вулиця Бандери). Тіла розстріляних німці спалювали, а місце присипали землею…
Улас Самчук у своїх спогадах писав:
“Рівненська тюрма набита в’язнями, переважно українською інтелігенцією, а в тому числі на днях було заарештовано нашу чудову приятельку Харитю Кононенко, як також забрано керівника театру Анатоля Демо-Довгопільського… І доконав цієї підлої перфідії відомий московський агент Ніколай Кузнєцов…”.
Чи дізналась родина Довгопільського про його смерть, невідомо. Однак, як писав Ігор Жилінський, дружина Довгопільського Ольга, зібравши речі, разом з дітьми та свекрухою Серафимою Миколаївною при допомозі артиста театру Степана Хвилі вночі 17 жовтня залишила місто Рівне й виїхала до Кракова. За іншою версією, Ольга Довгопільська з дітьми і свекрухою втекла з міста ще задовго до розстрілу чоловіка.
Загибель Анатоля Демо-Довгопільського фактично поставила крапку в діяльності Рівненського міського Українського драматичного театру часів німецької окупації. Хоча театр формально існував аж до визволення міста радянськими військами, але це вже не був той театр, який вимріяв і виплекав Анатоль Демо-Довгопільський — актор, балетмейстер, режисер, патріот-романтик, готовий відстоювати Україну і українське не лише “словом, рухом, образом”, а й зі зброєю в руках.
З відновленням у місті радянської влади знову на повну запрацювала радянська пропаганда. Тих, хто працював при німцях, стали називати зрадниками, колаборантами і переслідувати. Тому чимало акторів театру Довгопільського виїхали з міста, побоюючись репресій, декотрі пішли на фронт. А серед тих, хто залишилися, декотрі, поспішаючи продемонструвати свою лояльність до нової влади, намагались представити і Довгопільського, і його театр як щось незначне і не варте уваги. З цього приводу дуже показовою є доповідна записка Віктора Вікторського (Роземблюма) від 28 лютого 1944 року щодо діяльності театру під час німецької окупації, яку він підписав як “директор Ровенского областного театра”. У ній зокрема ішлося:
”Ровенский городской театр” (фирма фиктивная, так как это был частный коллектив — товарищество) был организован директором Анатолием Долгопольским, которого на пост директора выдвинули украинские националисты во главе с бурмистром Савьюком. …Я лично поступил в театр вопреки принципам Долгопольскаго, который меня, как русского, не хотел взять… …взял постановки в свои руки, но так как он был в сущности дилетантом, то театр начал быстро падать, в смысле его художественной ценности. …Отношение немцев к театру… было отрицательное. Нравилась только хоровая песня и танцы, что они и заставляли театр давать для себя”.
У подальшому довгі роки в Рівненському театрі згадувати ім’я Довгопільського було не прийнято. Попри те, що декотрі з тих, хто працював у трупі Довгопільського, продовжували працювати в театрі вже в повоєнні роки і могли розповісти правду про цю непересічну особистість.
Справжню вартість творчого внеску Анатоля Демо-Довгопільського в історію театрального мистецтва Рівненщини, вочевидь, ще повинні оцінити дослідники. А незаслужено забуте його ім’я повинно бути повернуто до списку рівнян, що прославили наше місто.
А тим часом до 80-річчя створення Карпатської України Закарпатський обласний театр драми та комедії підготував музичну драму О. Гавроша “Останнє танго в Хусті”, в основу якої покладено розповідь про “Летючу естраду” та її керівника Анатоля Демо-Довгопільського.
У Рівному ж, де митець станцював своє останнє танго в житті, де зійшла й передчасно згасла його найяскравіша зірка, немає бодай пам’ятної таблички на будинку, з якого він, 36-річний, вирушив у вічність…
P. S. Щира подяка працівниці Державного архіву Рівненської області Людмилі Леоновій за віднайдені та надані для публікації документи з фондів архіву.
А також — подяка за сприяння в підготовці публікації завідувачці відділом Рівненського обласного краєзнавчого музею “Літературний музей Уласа Самчука” Оксані Симчишин
Основні джерела:
Ігор Жилінський “Історія театрального мистецтва Рівненщини” (Рівне, 2009);
Михайло Гуцуляк “Про близьке здалеку. Pівенська Українська гімназія 1923-1939” (Ванкувер, 1976);
Юрій Сорока Історичне дослідження “Театр ОУН. 1940” (в книзі “Зустрінемось у Києві”, вибрані твори, 2015);
Зі спогадів Василя Гренджі-Донського про бої 14-15 березня 1939 (https://1939.in.ua/genereal/vasyl-hrendzha-donskyj-14-bereznja-1939-c);
Любомир Гірняк. “На стежках історичних подій. Карпатська Україна і наступні роки”. Спогади і матеріали (Нью-Йорк 1979) https://archive.org/stream/20191217
Микола Чирський Спогади (https://1939.in.ua/category/memoirs/)
(Поставлено оцінок: 6, середня: 4,83)
Загрузка...