Золотіїв – раніше село в передмісті Рівного. Нині – житловий масив обласного центру, що зберіг свою красиву назву, а його корінні мешканці – глибоку історичну пам’ять. У Золотієві лише чотири вулиці, але з гарними назвами: Золотіївська, Олексинська, Вишнева, Загородна. А ще тут протікає річка Устя, на лівому березі якої і постав Золотіїв, про що 507 років тому з’явилась перша писемна згадка.
Золотіїв – єдиний в Україні населений пункт з такою назвою! Хоча дорогоцінного металу в надрах золотіївської землі поки що ніхто не знайшов, справжнім щирим золотом є його мешканці, що з діда-прадіда живуть на цій землі й бережуть глибоку пам’ять про минувшину свого краю. Джерела людської пам’яті невичерпні. Їх лише треба вміти чути і залишити прийдешнім поколінням у спадок.
Ми записали спогади чотирьох найстарших мешканок історичного Золотієва, в яких міститься чимало цікавої інформації про це село. Подаємо фрагменти їх розповідей мовою оригіналу.
Згадує Галина Дорофіївна Назарчук 1930-го року народження
“У Золотієві за Польщі жило декілька чеський сімей, які мали великі наділи землі, велику господарку і залишили про себе гарні спогади. Поруч з нами жив чех Вацлав Зих. У його господарстві було дві хмелярні. У будинку чеха Кованди на вулиці Млинівській, який націоналізувала радянська влада, після війни ще довго розміщувався протитуберкульозний диспансер. Там був дуже гарний фруктовий сад. Кованда приїхав у Золотіїв як фахівець у залізничній справі.
Жили в нас чеські родини – Гейди, Балагури. Чехи добре володіли російською, але дітей своїх на навчання посилали до чеської школи в Рівному. Коли прийшли перші “совєти” в 1939 році, чехи виїхали в Польщу. Повернулися під час війни, коли німці вже були тут, але хати їхні вже було пограбовано, поруйновано господарство. Зих і його дочка Анінка в 1944-у пішли на фронт і загинули. Після війни в Чехію від’їжджала мати з сином Міриком. Шкода нам було цих людей. Я дружила із дівчинкою з чеської сім’ї і тому добре знала чеську мову, ще й досі пам’ятаю. Знала я й польську, бо спочатку вчилася у золотіївській початковій школі, яка знаходилась там, де зараз Рівненський професійний ліцей. Вчителька була Ванда Слупська, вона й жила там при школі. Закон Божий нам викладав священик Пундир із Рівного. Провчились три роки і пішли вчитись у школу, що біля залізниці у 4-й клас. На службу Божу ми ходили в нашу золотіївську Свято-Покровську церкву. Там був священиком колишній царський офіцер пан Дунаєвський, який жив у Тинному”.
“У нашому селі жив журналіст, колишній петлюрівець Сергій Полікша, – продовжує розповідь Галина Дорофіївна, – дружиною його була чешка Антося, а з їхньою дочкою Галею я вчилася в одному класі. Вони були людьми інтелігентними, українськими патріотами, членами “Просвіти”. Вони ходили в українську Свято-Юріївську церкву, що в 1930-і роки була на вулиці Міцкевича в Рівному, там співали в хорі. Це подружжя організувало в Золотієві місцевий самодіяльний театр і в зруйнованій клуні Зихів ставили “Наталку Полтавку”, “Шельменка денщика”, “Хмару”. З приходом радянської влади Полікша із сім’єю виїхав на захід і з часом опинився в Канаді, жив у Вінніпезі. (Про С. Полікшу пише Ю. Горліс-Горський у своїй відомій книзі “Холодний Яр”, – авт.).
Мені було 10 років, як прийшли “совєти”. Чехи виїхали, а їх будинки націоналізували. А через півтора роки вже німці прийшли. Пам’ятаю, що саме було літо, неділя, небо таке чисте… А по дорозі вже йде воєнна кавалькада. Ми ж, діти, не знали, що така серйозна війна розпочалася. Знали, що Польща вже під німцем, що загинуло багато польських офіцерів. Ми шкодували поляків. Пам’ятаю, що вчителька пані Ванда казала: “Нємцу нє отдам ни одного ґудзика. Польша ест от можа до можа”. Німці як вступили в Золотіїв, то серед села перестріли грузову машину повну совєтських солдатів, які стали бігти, хто куди. Хто не встиг утекти – убили, або в полон забрали. Ми, діти, сиділи в погребі. Мама пішла до худоби, а там солдат молоденький сховався. Мама йому каже:”Здавайся в полон, я рушницю сховаю, то може живим залишишся”. А він їй:”Сталин дал оружие, и Сталин заберет”. І… застрелився. Був він кавказької національності. Люди поховали того солдатика на могилках. Після війни радянські органи останки забрали звідти”.
“Спочатку німці були до українців добрі, – пригадує лихі часи Галина Назарчук. – Я пам’ятаю той парад, що був у червні 1941 року в Рівному, коли проголосили у Львові вільну Україну. З усіх сіл області з’їхались люди, тисячі йшли по Рівному з українськими жовто-синіми прапорами, у вишиванках, всі такі були радісні. Колони прямували туди, де колись був замок. Ми з мамою стояли під горбом. За німців я теж трохи ходила в школу, але те навчання швидко закінчувалось, школи закривали. У селі жили німці, які охороняли міст. У нашій хаті теж квартирував німець високого “пошибу”, зла не чинив, культурний був. Німці стали скаженіти вже після Сталінграду. Особливо відчули ми жахи війни в 1944 році, коли нас звільнили і стали налітати німецькі літаки і бомбити район, що ближче до залізничних колій, до вокзалу. У кілька хат попала бомба, і люди залишились голі й босі, гинули від того бомбардування”.
“Після війни я пішла в 7-й клас школи № 1, була переростком, – пригадує післявоєнні важкі роки пані Галина. – Я вчилася з тими рівненськими хлопцями і дівчатами, яких у 1940-і роки “совєти” засудили як членів молодіжної української націоналістичної організації, а їх родини вивезли до Сибіру. Зі мною вчилися Ліда Дзівак, Раїса Цвей, Степан Куйбіда, Людмила Негребецька. От таке було моє молоде життя. Мій чоловік Антон Климович Назарук став першим старостою нашої Свято-Покровської церкви, яка відродилася, коли Україна стала незалежною. Церкву ж зруйнували другі “совєти”. У нас колись казали: “Перші “совєти” то скоро втекли, а другі засиділися”. Храм закрили вночі, село й не знало. Спочатку аптеку там зробили, а потім склад для добрив був.
Церква руйнувалася, двір бур’янами поріс. А тепер церква, як писанка. А працювала я на залізниці стрілочницею, більше 20 років працювала на цій дуже відповідальній роботі. Дітей ростила і книжки читала. Здається, не було книжки в нашій бібліотеці, яку я б не прочитала”.
Згадує Росоха Антоніна Яківна 1926 року народження
“Моя мама була вдовицею з трьома дітьми, коли приїхала в Золотіїв із Бармаків і вийшла заміж за Антона Босюка, мого батька. Тут в них ще народилося трійко дітей, але вижила я одна.
Діти колись часто малими помирали. Була наша сім’я не бідна, мали 5 гектарів землі і хату криту бляхою. У селі більше хат було критих соломою. Працювали ми на тому полі важко, що аж ребро за ребро заходило. Тримали хазяйство і з того мали копійку, молоко в місто носили. Вчилася я в початковій школі в Золотієві три роки, а потім у “колійовій” школі, яка була біля вокзалу. Пам’ятаю чехів, які в нашому селі жили, добрі хазяї були. А потім вони з одними чемоданчиками тікали, коли “совєти” прийшли, все господарство покидали, всю худобу. На їхній землі тепер магазин стоїть. А де бібліотека зараз – колись був млин. Річку Устю пам’ятаю чистою. Ми там купалися, білизну прали, риба в річці була. Пам’ятаю, як колись до річки приводили польських солдатів купатись. Після війни я працювала на залізниці. У нас багато золотіївців працювало на різних роботах на залізниці”.
Згадує Парнюк Любов Корніївна 1925 року народження
“Наша батьківська хата тут і стояла, де я живу.
Були ми за Польщі середняки, бо мали 5 десятин землі і хату криту бляхою. Батько Конон Никитюк в першу світову три роки був у мадярському полоні, то в селі його кликали “мадяр”. Батька забив німець у 1941 році – вистрілив у нього з мосту. Залишилось нас з мамою Наталкою троє дітей. Закінчила я в Золотієві початкову школу і більше не вчилася. Працювала дезінфектором у санстанції на Рівненській залізниці”.
Згадує Яковишина Надія Василівна 1925 року народження
“У три роки я залишилась без мами і мене виховували дід з бабою. Вчилася спочатку в нашій початковій школі, а потім закінчила польську “колійову” школу.
На цьому дворі стояла наша стара хата, в яку в 1944 році влучила бомба і все вигоріло. Я була на роботі, повернулась на згарище. Працювала я телефоністкою. Молодший брат Володя загинув. У мого батька була складна доля. Він мав шестеро дітей і двічі ставав вдівцем. А в 1950-х роках його з третьою дружиною і двома дітьми вивезли в Сибір, в Абакан Красноярського краю. Нас, Яковишиних, велика родина. Про усіх можна довго розповідати”.
Ось такі оповідки прослухали ми в славному Золотієві, що є містом, але живе спогадами про своє рідне село. І вкотре переконалися, що ми маємо пізнавати своє минуле, гортаючи сторінки людської пам’яті, яка зберігає ще багато цікавого хвилюючого і маловідомого.
(Поставлено оцінок: 3, середня: 4,00)
Загрузка...