Василеві Либаку було вісімнадцять, коли він зустрів свою наречену Ольгу. Щирий і хазяйновитий хлопець зростав у великій сім’ї, що мешкала неподалік старої Свято-Успенської церкви на вулиці Шевченка в Рівному. Окрім Василя, що народився у 1912 році, у Михалка Либака було ще семеро дітей. У рік народження сина збудував Михалко і дерев’яну хату, що стоїть ще й досі.
Ольга приїхала до Рівного з Гощі і навчалася тут рукоділлю в “Союзі українок”. Ця струнка чорнява дівчина гарно співала і була беручкою до всякої роботи.
Закохалися молоді й побралися у 1930 році. Жили гарно, дружно, в любові. От тільки щось довго не посилав їм Господь дітей. Аж через 11 років подружнього життя, у червні 1941-го, народилася їхня перша і єдина донька, яку назвали Галиною. Вона прийшла в цей світ за десять днів до нападу Німеччини на СРСР. У п’ятницю повернулася Ольга з немовлям із лікарні, а в неділю пішла до ЗАГСу, що знаходився тоді на Шкільній, записувати дитину.
Вона, як й інші рівняни, ще не знала про початок війни. Записала дитя, взяла метрику, тільки вийшла, як за мить у той будинок влучила бомба. Не могла збагнути, що діється. Спершу подумала, що це чергові заняття з цивільної оборони. Проте, коли побачила справжніх поранених, вибухи, крики, пожежу в районі вокзалу, збагнула – це війна.
Швидко стали скликати родину, щоб охрестити довгождану крихітку Галинку. Якраз сиділи за столом, коли зайшов посланець із військкомату і приніс повістку до війська молодому батькові, швагрові, сусідам.
Тож Василь, який не встиг за два дні натішитися своєю донечкою, змушений був іти на війну. Ще якийсь час тримали призовників на залізничному вокзалі, бо на початку війни був великий безлад, розгублене військове керівництво не знало куди відправляти ненавчених мобілізованих чоловіків. Дехто з хлопців повернувся додому, а Василь добросовісно чекав відправки на фронт.
Проте випала йому інша доля. Либака, як і сотні інших уродженців Західної України, за розпорядженням командування до фронту не допустили, а відправили вглиб Росії – у так звану трудармію. Опинився Василь Либак у місті Бізінчук Куйбишевської області. Про його долю розповідає лист, написаний до родини в Рівне четвертого квітня 1944 року дядьком Василя Пантелеймоном Либаком, який служив на трудовому фронті разом з ним.
“З великим сумом і жалем повідомляю вас, що вашого Васьки немає живого. Він помер 10 березня 1942 р. у м. Бізінчук Куйбишевської області. Васька працював чорноробочим на прокладанні залізної дороги. Кожен день треба було виробляти норму. А він, як самі знаєте, здоров’я дуже міцного не мав. Викрутитися десь на легшу роботу, як другі, також не вмів. А харчування не було таке, як треба. От і став він здоров’ям занепадати. Скаржився, що у грудях болить, і в поясниці. Взимку, як узялися морози, стало йому ще гірше, бо, не дивлячись на морози, які доходили до 50°, на роботу треба було ходити щодня. До того ж і вбраний він був погано, в одній фуфайці. От і простудив нирки, став пухнути, спершу ноги, лице, а потім увесь запух. А на роботу все одно треба було ходити. Коли вже дійшло до того, що не годен був вже із нар піднятися, тільки тоді відправили в больницю, та вже було пізно. Окрім лікування, потрібне було йому краще харчування, а цього всього не було. Ми з хлопцями трохи йому допомагали, вділяли по шматку хліба зі свого пайка, більшої допомоги дати не могли, бо й самі голодні були… І так не стало між нами Васьки… Прийшлося йому залишити молоду жінку з малим дитям вдовою, а він так за ними журився. Не було такого дня, щоб за них не згадував. Багато хлопців позабували своїх жінок, але покійний Васька таким не був. Дядьку, скажіть Олі, що Васька її дуже любив”.
Ольга, залишившись вдовою, ні іншого чоловіка для себе, ні батька для своєї дитини не хотіла. До кінця своїх днів зберегла вірність єдиному і коханому Василеві. А щоб туга не роз’їдала серце – за роботою, за шитвом, у городі, вголос і пошепки, вдень і вночі співала. Жінка знала сотні пісень. Пісні для неї були ліками від туги.
Сусіди пам’ятають Ольгу Либак, як справедливу і небайдужу до чужої біди. У 1960-і роки вона разом з парафіянами Свято-Успенської церкви шукала правди і захисту для рідної церкви, над якою нависла загроза закриття і навіть руйнації.
Нелегким було вдовине життя. Дитину на плечі й у поле, під Бармаки. Сама орала, сіяла, усяку чоловічу і жіночу роботу змушена була тягти.
Ростила доньку, яка так і не посиділа на батькових колінах, але завжди з любов’ю промовляла, дивлячись на його портрет:“Мій тато”. У цьому домі й донині живе оте батькове світле почуття любові і вірності, як головний стержень, що тримає родину на цім світі.
Є висока поезія Володимира Сосюри: “Так ніхто не кохав… Через тисячу літ лиш приходить подібне кохання…”. А є звичайна проза пожовклого, написаного хімічним олівцем листа: “Дядьку, скажіть Олі, що Васька її дуже любив. Він так за ними журився. Не було й дня, щоби він про них не згадав…”.
(Поставлено оцінок: 16, середня: 4,31)
Загрузка...