Першого вересня 1939 року над Львовом пролунали перші вибухи від скинутих на місто бомб люфтваффе. Почалася Друга світова війна. А до кінця вересня західноукраїнські землі було окуповано радянською владою. Сьогодні, хочемо запропонувати побачити Львів 1939 року очима 11-річної дівчинки, яка на той час уже мала за плечима страшну родинну трагедію – Лариси Крушельницької, зараз відомого вченого-археолога, доктора історичних наук, професора, активної громадської діячки.
“Першого вересня 1939 року, десь біля 11-ї години, я сиділа в хірургічному кріслі, у відомого в Польщі ляринголога на вул. Льва Сапєги (сучасна — Бандери). Лікар, власне, тримав пінцетом тільки що вирваний з мого горла, як колись говорилося, третій мігдалок (аденоїд). Мама йшла в напрямку дверей купити бажане після такої операції морозиво, коли будинком трусонув страшенний гуркіт. Лікар підскочив до вікна і якось дивно тихо сказав: “ВІЙНА”. На Львів падали перші бомби.
Ще на початку серпня ми з мамою мали виїхати до Румунії і далі пароплавом до Австралії, де вона отримала працю в сіднейській консерваторії. Були залагоджені усі документи, білети, навіть був лист від австралійського консула (в нинішній час бюрократії це важко уявити), в якому він повідомляв, що через те, що мама забула подати моє ім’я, він порадившись з українцями, назвав мене “Оксаною”. Однак, через різні побутові пертурбації (продаж меблів, помешкання, а, головно, улюблених маминих фортеп’янів, котрі “мушу віддати в добрі руки”), ми перенесли наш виїзд на 10 вересня.
Незважаючи на окремі бомбардування, війна нас не дуже схвилювала. Люди ще не усвідомлювали, що собою являтиме Друга світова війна. Мама повторювала: “До того мусіло дійти, з такою польською політикою”. Але ніхто не сподівався, що Польща з своєю численною армією, урядами і високими територіальними амбіціями, так швидко програватиме.
Тому на другий, чи третій день, після моєї операції мам вирішила все таки їхати і дістатися хоча б до румунського кордону. Отже мене, «Оксану», з все ще закровавленим горлом, і маму, обладовану багажами, посадили до переповненого вагону, що йшов через Коломию-Снятин до якоїсь прикордонної станції. На кожну зупинку до вагону напихалося чим раз більше людей, переважно поляків та євреїв, з величезними валізами і тлумками.
В такий спосіб ми доїхали до Снятина і… поїзд далі не йшов. Ми влаштувалися у знайомих аптекарів і протягом кількох днів бігали на залізничну колію, але поїзди не рухалися з місця. Натомість на шосейній дорозі з’явилося багато різного типу автомашин, мабуть з дуже заможними пасажирами. Хоч на дворі було тепло, деякі пані були вдягнені у розкішні хутра, а на шиї і пальцях поблискувала дорога біжутерія. З кожною годиною ставало чим раз тісніше. Появилося багато військових, і то високих чинів. «Втікають», – вирішила мама. Деякі авта не могли їхати, їх скидали з дороги, однак це не допомагало: утворювалися корки. Щоб доїхати до кордону, за звичайний віз селянам платили золотом і брильянтами.
Отже, за таких умов і без брильянтів, ми в жодному випадку не доїхали б у належний термін до румунського порту в Константинополі, де нас мав чекати вимріяний пароплав. Тому, залишивши речі у знайомих, було вирішено повертати до Львова. В зворотній дорозі я дістала гарячку і тому запам’ятала лише один інцидент, коли якась обладована речами пані кричала до військового офіцера: «Пан повинен бути там, на фронті, а не командувати тут бабами».
За тиждень я, вже здорова, втекла з донькою нашої двірнички Іренкою з дому подивитися на німців, які розташувалися неподалік від нашої кам’яниці на вулиці Листопада (нині Коновальця). За це мені солідно дісталося від тітки, не кажучи вже про гнів бабуні. Проте, німці вели себе спокійно, мились біля вуличної студні. Веселий блондин з едельвайсом на пілотці хотів пригостити нас цукорками, але ми втекли. Іренка запропонувала повторити нашу прогулянку на наступний день, але я на це не наважилась. Згодом крикнула мені через вікно: “Німців нема!”.
В нашій дільниці зробилося дуже тихо. Не було видно ні військових, ні поліції. Одного разу я побачила як сестра польського священника, який мешкав поблизу, подавала на подвір’ї воякові старий одяг, а він пізніше закопав свій мундир в городі під деревом. Я розповіла про це бабуні, але вона розгнівалась і заборонила мені про це згадувати.
Тітка усі дні слухала радіо, і мама, сміючись, називала її «інформбюро». Уже було відомо, що Польща війну програла. Чи відчували ми, українська родина, з цього приводу велику радість. Тоді передусім був страх і непевність. Проте, коли через деякий час ми вийшли до міста і на порозі управління поліції, на вулиці Лонцького побачили поскидані на купу польські поліційні шапки, мама сфотографувала їх з великою сатисфакцією – “Нарешті скнічилось!”. Ми вже знали, що німці не повернуться до Львова. Двірничка розповідала, що бачила крамаря-єврея, який втік перед німцями, а тепер повернувся до своєї крамниці (вивезли його потім совєти). Та крамниця славилася на цілу околицю. Бабуня називала її: «шварц, мидло, повидло і різні делікатеси», бо там купувалося все “чого душа потребує”. Кожного разу, коли ендеки громили євреїв, її вікна і вітрини були потовчені. Не краще діялось і з українськими крамницями. “У Іваха, в м’ясному” – на розі Мончинського і Шимановичів (тепер Мельника і Єфремова), де завжди так смачно пахла свіжа шинка і де за 10 грошів можна було купити 10 дека тоненької порізаної мішанини, тоді ж завжди були вибиті шиби, або знищена залізна штора.
Сьогодні, читаючи спогади поляків про передвоєнний Львів, розуміємо, як мало польське суспільство цікавилося життям і справами національних меншин і корінної нації – українців. Це саме можна сказати і про українське середовище, що в більшості трималось осторонь від поляків. Не маючи змоги займати державні посади (за вийнятком “порядних русинів”*), представники української інтелігенції звичайно працювали в приватних закладах (освіти, науки, спорту та інш.), або в українських кооперативах (Маслосоюзі, Центросоюзі, “Народній торгівлі2, “Фортуні Новій”, Трусті та багато інших), які добре стояли на ногах. Наприклад, крамниці Маслосоюзу мали найкращі молочні вироби. Пам’ятаю, як наша служниця, яка перед тим служила у поляків, розповідала, що її пані завжди наказувала: “Купи сир та масло з конюшинкою (фірмовий знак Маслосоюзу), але не кажи нікому, що у мене працюєш”. У Львові переважно, дотримувались засади “Свій до свого по своє”. Отже, контакти з поляками, а вірніше боротьба за існування, утримувалися на рівні керівників кооперативів з львівськими властями, або в робітничому середовищі з тим, що українських робітників часто примушувано прийняти римо-католицьке віросповідування. Контактувалися також люмпени, яким, як відомо, завжди байдуже з ким випити “бімбер”.
В нашій родині не було матеріального недостатку. Властиво, дім утримувала бабуня, яка діставала досить високу пенсію за дідуня**. Праця матері в двох музичних закладах — Інститут ім.Лисенка у Львові і його філії в Стрию, як і в інших приватних інституціях, оплачувалась не високо. Дещо допомагали приватні лекції. Як відома піаністка, випускниця Віденської музичної академії і учениця славного Егона Петрі, вона завжди мала багато учнів. Проте. Мама вже давно, особливо після трагічної загибелі батька, мріяла про виїзд з Польщі. Вихована в середовищі віденської “соціал-демократії” (Гуго фон Гофманшталь, Артур Шніцлєр, Ріхард Штраус та інш.) не могла погодитися з атмосферою, яка панувала в передвоєнному Львові.
Слухи про пацифікацію на Волині, про катування в Березі Картузькій, про штучне творення з селян Поділля римо-католицької “ходачкової шляхти” отруювала життя. До цього додавалася польська українофобська професура львівських вузів, погорда польського суспільства до українців і збільшення з кожним роком “ен-децких” погромів. Скільки разів у школі сестер Василіянок на вул. Потоцького (сучасна Чупринки), де я навчалася у молодших класах, ми мусіли покидати лекції і ховатись на горищі. Сестри блокували усі двері і викликали поліцію, яка, звичайно, з’являлася уже після погрому. Діти сиділи на горищі і тряслися від страху, чуючи крики і дзенькіт розбитих вікон. Мама називала ен-деків “польськими нацистами” і казала, що війна для неї не є несподіванкою.
Ми ловили з радія кожне слово, де все більше говорилось про можливість радянської окупації. Пам’ятаю, як одного разу ми з мамою стояли на вулиці Коперника, і, раптом, над нами з’явились літаки, інші від малих польських і темних німецьких, – сріблясті, летіли низько в чистому блакитному небі. Хтось крикнув: “Зірки! Червоні зірки на крилах!”. Проте, жодного війська не було, і ми рушили далі до центру міста. Всюди мотлох грабував крамниці і склади. Розбивали вітрини, виривали в дверях замки і з криком один за одним вривалися до середини і виносили звідтіль все, що далося винести. Пам’ятаю навіть наша служниця з своїм кавалером притягли додому мішок “махорки”. Бабуня була тим дуже згіршена і кричала: “Негайно заберіть це свинство з помешкання, негайно!”. Проте “свинство” залишилося і не раз рятувало нас протягом важких воєнних літ.
На Академічній люди збивалися групами і слухали новин, бо завжди знаходився хтось, хто був (або, вірніше вдавав, що є) краще поінформований. Насправді, ніхто не знав, що нас чекає найближчим часом. Раптом, від вулиці Фредри донеслися звуки пострілів і бігли люди. Всі кинулись втікати. Стрілянина ставала що раз голоснішою. Ми з мамою заховались в брамі біля Літературно-наукового казіно. В його сутеринах був ресторанчик. Ми спустились вниз, при столиках декілька осіб спокійно їли обід. Присіли і ми. Одразу появився кухар в білому фартусі і шапці (як з реклами «Knorr») і вибачився: «На жаль, маємо сьогодні лише шпондер з горохом». Ми замовили цю останню передвоєнну польську страву, смак якої пам’ятаю до сьогодні.
Стрілянина затихла. На вулиці появились люди. В низьких вікнах на рівні хідника виднілося щораз більше ніг. Одні стояли, інші проходили. Ми почули дивні звуки, ніби хтось тягнув ланцюги. І раптом, хтось вигукнув: “Хай жиє Україна!”. До нього приєдналось ще декілька голосів і уже цілий хор скандував: “Хай живе!”. Кухар вискочив з кухні, тримаючи в руках великий ніж. Повторював зі злістю: “Коли б мені тут трапився хоч один українець, то я би його зарізав цим ножем”. Ми стерпіли. Мама штурхнула мене під столом ногою, одночасно притискаючи палець до вуст, і, швидко заплативши за їжу, ми вибігли на вулицю. Як не дивно, але серед людей найбільше було єврейської бідноти. Здавалося, що цілі “Кракідали”*** висипалися на Академічну. В “ярмурках”, чи чорних капелюхах вони стояли по обох боках алеї і вітали військо. Вигляд содат був досить дивний і нещасний. Вони надходили з лівого боку алеї, руками тягнули візки і невеликі гармати на колесах. Здавалося, що ледве пересувають ногами. Щораз ближче до нас підходив косоокий солдат з подзьобаним віспою обличчям. На “рогатій” шапці (т.зв. “будьонівці”) блиснула червона зірка. Для мене цього було достатньо! Я впала на землю, охоплена конвульсіями.
Прийшла до себе в кімнаті чужих людей. Наді мною стояла мама і ще якась пані, розмовляли по-польськи. Зайшов чоловік, мабуть господар дому, з якимись ліками і дорікав мамі: «Як пані могла в такому непевному часі вийти з дитиною до міста? Навіщо так ризикувати і ще з такою нервовою дівчинкою». Пізніше мені сказали, що він побачив нас з вікна, вибіг на вулицю і заніс мене до свого помешкання. Заспокоєна ліками, я лежала на канапі. Мама з господарями при столі пила чай. Засинаючи я почула, як мама оповідала господарям про нашу родинну трагедію:
– Дитина страшенно багато пережила. Два роки тому дочка повернулася з Радянського Союзу, де знищено цілу родину чоловіка.**** Виїхали з Польщі у травні 1934 року, і вже в грудні у Харкові арештували майже всіх. Чоловіка і його брата розстріляли, інших заслали на Соловки.
– Я ж читав про це в газеті! – вигукнув господар.
– Я повинна була поїхати до СРСР, щойно через півроку, – розповідала далі мама. Проте, дізнавшись, що сталося, зрозуміла, що їхати туди – означає їхати на смерть. Отже, вирішила зробити все, що в моїх силах, щоби вирвати дитину з цього пекла.
У 1934-37 рр. Володимира, Тарас, Антін, Остап, Іван і Богдан були репресовані та страчені. Це фото стало символом винищення сталінським режимом української інтелігенції.
– Але чому вони виїхали? – запитала господиня.
– Не було роботи. Дев’ять висококваліфікованих осіб не могли жит в таких умовах. Планували виїхати до Канади, але батько чоловіка хотів працювати для своєї Батьківщини, навіть під червоними прапорами. Помилився. Не було там Батьківщини – були більшовики.
– А тепер маємо їх тут, – з гіркотою сказав господар.
Запанувала важка мовчанка.
– Вина за цю трагедію, – продовжувала далі мама, – лежить в значній мірі на польській дійсності. Влада не визнавала і не цінила інших народностей, які любили свій народ, але могли також багато доброго зробити для країни. Однак, вимушені були покидати свою землю. І шукати щастя по світах.
Крізь вікно ми бачили, як зростав на вулиці натовп. Серединою бруку на чудових конях їхала кавалерія. Захоплена прекрасними білими і карими кіньми і кавалеристами в кольорових кавказько-козацьких мундирах, я перестала боятися і, навіть. Не хотіла повертатися додому. Проте мама, яка усвідомила собі небезпеку нашої легковажної прогулянки, суворо сказала: “Ідемо додому і то бічними вулицями!”.
Прощаючись, господиня заплакала, мама щиро дякувала господарям, і я зауважила, що в її очах бриніли сльози. Що чекало нас далі… Це було 22 вересня 1939 року”.
Примітки:
*”Порядний русин” – іронічне визначення надто толерантних до польського уряду українців. Вираз запозичено з польскої: “він русін, але порядний”;
**Дідуньо – Лев Левицький, судовий радник і депутат до австрійського Парламенту, активний громадський діяч, голова допомогового комітету у Відні в 1915-1923 рр. Після війни йому було дозволено працювати лише в Познані,де він помер у 1928 р.
*** “Кракідали” – краківський ринок і прилеглі до нього вулиці, де перед війною було найбільше єврейських ремісників і торговців, переважно дуже бідних.
**** Родина Українського письменника Антіна Крушельницького, відомого освітянського діяча(міністр освіти УНР, організатор і директор багатьох гімназій і видавництв української книги). Будучи членом Спілки письменників України, в 1934 р. запрошений разом з сім’єю до Харкова (тоді столиці Радянської України), де через півроку усю родину арештовано і згодом страчено.
Джерело:Галицька брама. – 1999. – № 9-10
Джерело передруку: рhttps://photo-lviv.in.ua/veresen-1939-roku-u-spohadah-larysy-krushelnytskoji/