Легенда про Білу Панну з Млинова. Правда і міфи про Розалію Любомирську

…Кажуть, вона й досі “навідується” до млинівського обійстя своїх батьків — магнатів Ходкевичів. Утім, подейкують, буцімто бачили її не лише в Млинові… Трагічна історія красуні-княгині, яка стала легендою.

Дивовижні й цікаві життєписи давніх аристократів. Примхлива дама Історія подекуди так виплела їхні долі, що й не збагнути — де правда, а де вимисел. До таких історичних загадок належить доля Розалії Любомирської, уродженої Ходкевич. Спадкоємиця однієї з найзаможніших і найвпливовіших європейських родин, дружина князя Олександра Любомирського й невістка одіозного власника Рівного князя Станіслава Любомирського, вона склала голову під ножем гільйотини. Чи була це випадкова жертва кривавого терору французької революції, а чи Розалія була послідовною опоненткою режиму Робесп’єра, досі не дійшли згоди польські історики. Однак її життя — яскраве й авантюрне — цілком заслуговує на окрему книгу. За понад 200 років по її смерті історія її життя обросла численними міфами і домислами.

Красуня з Чорнобиля

Коли 16 вересня 1768 року в чорнобильській садибі графської родини Яна Миколая і його дружини Марії Людвики Ходкевичів (власників і млинівських теренів) народилась гарненька дівчинка, вони й гадки не мали, що замість спокійної і благополучної долі поважної світської дами їхній доньці випаде коротке, сповнене пристрастей і трагічно обірване життя. Одна з найкрасивіших жінок Європи кінця XVIII століття, яку мали за честь малювати найвідоміші тогочасні художники, вона з юних літ сяяла у світських салонах Варшави і Відня.

Розалія Ходкевич. Мініатюра за картиною Вінсента Лессера. Державний музей у Варшаві

Стрункий стан, блакитні очі, злегка кирпатий ніс та світло-русяве волосся з рудуватим відтінком — так описували її сучасники. Нею захоплювались, присвячували вірші, поеми, бились на дуелях… Її дотепність вражала тих, хто заводив з нею розмови на інтелектуальні теми. Юна графиня Розалія була надзвичайно привабливою партією для потенційних наречених. Однак доля приготувала їй нелюбого чоловіка й чимало любовних пригод.

Розалія була надзвичайно прив’язана до своєї родини, надто після смерті в 1781 році батька Яна Миколая Ходкевича. Вона багато писала матері Марії Людвиці, братам Вацлаву та Олександру. Колекцію листів з переписки Розалії з коментарями видав окремою книгою у 1900 році правнук рівненського князя Станіслава Ян Тадеуш Любомирський. Ця переписка дає цікаві відомості про життя Розалії, її родини, чоловіка, епохи в цілому й використана у цій публікації.

Розалія Любомирська. Малюнок олівцем Констанції Малгожати Жевуської – кузини Розалії. 1780 рік

У листі від 22-го лютого 1784 року до брата Вацлава Розалія вперше згадує про знайомство з Ксаверієм Любомирським, воєводою київським, генерал-майором військ російських — братом її майбутнього чоловіка князя Олександра. А невдовзі на балу у Варшаві Розалія познайомилася з Олександром і стала предметом його залицянь. У березні 1785-го він відвідував її у родинній садибі Ходкевичів у Млинові. Потім у листах до матері Розалії писав, що з нетерпінням чекає, коли знову зможе “виказати повагу до Ружечки”.

На початку 1786 року Ходкевичі і Любомирські породичалися. Другий син власника Рівного князя Станіслава генерал французької армії й на ту пору каштелян київський, власник Опольського ключа Любельського воєводства і ще багатьох маєтностей князь Олександр і донька графів Ходкевичів Розалія одружилися.

Так виглядала Розалія у рік свого весілля – 1786-й. Художник Бернар. З музею Чапських у Кракові

Щоправда, князь Станіслав був невдоволений вибором сина, але останній не зважив на це з огляду на батькову неміч. Старий князь на той час відійшов від державних справ, його визнали недієздатним, і він, хворий і всіма забутий, доживав віку. Олександр був старший за Розалію на 19 років. Мав репутацію чесного, політично розсудливого і благородного чоловіка, був прибічником реформ і в подальшому — польської Конституції Третього Травня.

Князь Адам Чарторийський писав, що це був “…патріот, людина достойна і розумна, мав спокійну і водночас веселу вдачу, завдяки чому міг розвеселити навіть за найсумніших обставин… Будучи бригадиром французької армії, довго мешкав у Парижі. Не мав довіри щодо стабільності почуттів прекрасної статі…”. Водночас жорсткий і ощадливий стосовно майна, особливо з огляду на майнові невдачі батька — князя Станіслава, відомого своїм розгульним життям і розбазарюванням статків. Чи був цей шлюб освячений коханням, а чи наслідком розрахунку, хтозна… Утім, відомо, що між Ходкевичами й Любомирськими були судові тяжби за добра на Рівненщині. Донька Олександра і Розалії Олександра (у заміжжі Жевуська) писала в спогадах про свою матір, що “вона вийшла заміж не з любові…. і в епоху, коли навіть почуття підлягали розрахунку…”.

Олександр Любомирський. Малюнок невідомого художника

Попри те, що князь Олександр захоплювався душевними якостями своєї дружини, її красою і грацією, як видно з їхнього листування, ці дві яскраві особистості не були призначені одне для одного. Тому так і залишалися чужими в житті.

Перша гучна пригода княгині Розалії

У кінці 1786 року в Розалії та Олександра народилась донька, яку назвали на честь матері князя — Людвикою. Дівчинка була дуже хворобливою. Попри всі зусилля лікарів, дитина прожила всього 6 років і померла в 1792-у.

Що ж до подружніх стосунків між Розалією та Олександром, то, вочевидь, вогник пристрасті між ними народження доньки так і не запалило. Князь Любомирський здавався Розалії нудним, нецікавим і провінційним. У 1787 році Розалія деякий час мешкала в польському маєтку чоловіка в Нездові неподалік Ополє.

Палац Любомирських у Нездові, 1930-і роки
Палац Любомирських у Нездові, повоєнні роки
Ополє, палац Олександра Любомирського, 1780 рік

Опольський палац, який він реставрував спеціально для Розалії, тоді ще займала вдова краківського каштеляна Зоф’я Любомирська. Однак Розалії було страшенно нудно в маєтках чоловіка, про що вона писала в своїх листах до матері. Тому невдовзі вона не витримала і під приводом хвороби, мовляв, їй потрібно змінити клімат і консультуватися з лікарями, вирушила до Варшави, залишивши чоловіка в його маєтку в Нездові. У столиці краса та елегантність Розалії не залишились непоміченими. На неї звернув увагу племінник польського короля Станіслава Августа Понятовського – красунчик Юзеф, у якого Розалія закохалась.

Юзеф Антоній Понятовський, через якого Розалія потрапила в скандал

А невдовзі не забарився й перший скандал. Як писав Каєтан Козьміан (поет, публіцист, сенатор), “під час Великого Сейму три найкрасивіших жінки Варшави Барбара Косаковська, Розалія Любомирська і Юлія Потоцька добивались уваги і серця князя Юзефа Понятовського”. Історія кохання цих трьох дам дійшла до нас у такому анекдоті-бувальщині. Якось Розалія з двома красунями-приятельками Косовською і Потоцькою забажали влаштувати сюрприз Юзефу Понятовському. Підкупивши камердинера і перебравшись в одяг грецьких богинь, проникли до його спальні й заховались за шторою. Хотіли влаштувати предмету свого обожнювання живу картину, з’явившись перед ним в образі Трьох Грацій, як у відомій скульптурній композиції. За їхнім замислом, Юзеф за прикладом міфологічного Париса, мав обрати серед них найкрасивішу. Але князь, який не мав звички повертатися додому наодинці, з’явився в покоях з красивою танцівницею (за іншою версією — танцівником). Анекдот умовчує, чим завершився цей конфуз. Проте він набув розголосу і ще довго у Варшаві “перемивали” кісточки його учасникам.

Інша історія була пов’язана з польською художницею Анною Раєцькою. Раєцька зобразила Розалію на своєму алегоричному полотні “Дівчина з голубом”, що символізує втрачену цноту. Млосний вираз обличчя та оголені груди Розалії на картині викликали немало пліток у світській тусовці.

Розалія Любомирська як дівчина з голубом. художниця Ганна Раєцька
Ще один компрометуючий портрет Розалії у виконанні Ганни Раєцької
І знову Розалія, і та ж Ганна Раєцька

Спочатку князя Олександра тішило те, що його дружина має такий успіх, але коли до нього стали доходити дедалі пікантніші чутки про походеньки дружини, він зробив відчайдушну спробу вирвати її з того згубного середовища.

Париж. Нові спокуси

Попри фінансові труднощі в родині, князь Олександр переконує вдруге вагітну дружину, яка почувалася не надто добре, поїхати з ним спочатку до Відня, потім до Парижа. За станом здоров’я їй потрібно знову змінити клімат і порадитись з лікарями. У Парижі вони зупинилися в палаці родички Олександра маршалкової Ізабелли Любомирської з Ланьцута, яка намагалась врятувати шлюб Розалії й Олександра. Там, у палаці, третього вересня 1788 року 20-річна Розалія народила другу доньку, яку назвали Олександрою Францішкою Теофілою, про що князь Олександр повідомив листом матір Розалії, зазначивши, що дружина перебуває при ідеальному здоров’ї і зимуватиме з дитиною в Парижі.

Віджи Лебрун, портрет Розалії Любомирської

А сама княгиня, про яку казали, що вона “прекрасна, як Венера з картин”, невдовзі після народження доньки поринула у вир утіх і розваг. Завела знайомства з паризькою богемою, заприятелювала зі скандально відомою графинею Дюбарі — фавориткою Людовика XV, княгинею Терезою де Ламбалі, стала улюбленою фрейліною королеви Марії Антуанети. Якби ж то вона знала, що ця дружба стане для неї фатальною!.. При королівському дворі її полюбили за гострий розум, вроду та веселу вдачу.

Мадам Дюбарі – фатальна подруга Розалії
Елізабет Віджи Лебрун, портрет Марії Антуанети, 1783 рік

А тим часом князь Олександр Любомирський, перебуваючи в Польщі, закликав дружину повернутись додому, на що вона відповіла відмовою. І лише коли він припинив фінансувати її французький “тур”, а вона зрозуміла, що її французькі приятельки не мають наміру її утримувати, не змогла позичити коштів й у матері, то навесні 1791-го таки поїхала до Польщі. Про повернення до чоловіка не хотіла й чути. Утім, він не надто й добивався цього. Розалія подалась до Варшави, де зупинилась у розкішному палаці Любомирських, який князь Олександр придбав у 1790 році й перебудував для своєї дружини.

Палац Любомирських у Варшаві на площі Залізної Брами, малюнок 1779 року
Торги на площі Залізної Брами у Варшаві. У глибині фото, ліворуч, видно вже перебудований палац Любомирських. Фото 1894 року

До речі, цей палац, який дожив до наших днів, став відомий у світі унікальною операцією переміщення будівлі. Під час реконструкції площі Залізної Брами в 1970-у році палац відрізали від стін і фундаментів і на спеціальних фермах уздовж доріжок повільно переміщали у визначене місце. Операція тривала півтора місяці, в результаті будівлю успішно повернули на 74 градуси. Але то вже інша історія.

Як переміщали палац

Знову Варшава і нове кохання

Розалія Любомирська приїхала до Варшави в квітні 1791 року, якраз у розпал політичних подій, під час роботи так званого Чотирирічного Великого Сейму, в період завершення підготовки до прийняття польської Коституції Третього Травня. Першою появою на публіці після ухвалення Конституції красуня княгиня не просто привернула до себе увагу, а завоювала симпатію і популярність серед варшав’ян. Вона з’явилася в ложі королівського театру при велелюдному зібранні вершків суспільства в біло-амарантовому кунтуші — одязі національних кольорів Польщі.

Королівський театр в Старій оранжереї в палаці в Лазєньках у Варшаві, де сяяла Любомирська. Сучасне фото

У ці ж травневі дні Розалія Любомирська знову закохалася. Об’єктом її симпатії став наймолодший сенатор Великого Сейму, красивий, освічений, дотепний i дуже заможний Тадеуш Мостовський. Майже одноліток (на два роки старший) Розалії, він у той час був одружений на Анні Олімпії Радзівіл, яка була старша за нього на 4 роки. Але подружжя уже не мешкали разом. У червні 1792-го Тадеуш Мостовський, маючи дипломатичний захист, вирушив до охопленого революційною гарячкою Парижу, щоб виступити посередником між польськими емігрантами і французьким революційним урядом. За ним, охоплена виром нових почуттів, без роздумів, узявши з собою чотирирічну доньку Олександру, поїхала й Розалія.

Тадеуш граф Мостовський

Париж. У передчутті біди

Як згадував у своїх спогадах Тадеуш Мостовський, “ми їхали, охоплені бажанням побачити Париж у таку мить… Але місто блаженства стало містом гробниць”. У надії розпочати нове щасливе життя в парі з коханим Розалія спалює всі мости, написавши в листі до матері, що нізащо вже не повернеться до Польщі і до князя-чоловіка. Це був трохи дивний лист, датований 1792 роком. Розалія писала:

“…почуваюся хворою і смію сподіватися, що вже недовго триватиме це нудне життя моє. Адью, дорога мамо, не забувай твоєї нещасливої доньки, яка тебе любить, як найдорожчу цінність на землі”.

У цих словах звучала приреченість, так наче Розалія передчувала біду, що насувається. Однак, чи писано це до розриву з Мостовським, а чи після, невідомо. Тадеуш Мостовський дуже швидко охолов до Розалії. Фактично зрадив її, вибравши між посадою королівського представника в Польщі й примарою гільйотини у Франції. Розалія знову залишилась сама з донькою Олександрою у неспокійному й небезпечному революційному Парижі. Проте деякі джерела стверджують, що невдовзі в неї почався роман з князем Фрідріхом Зальм-Кірбургським, у розкішному паризькому палаці “Готель де Сальм” якого мешкала Розалія з донькою.

Готель де Сальм, де колись мешкала Любомирська, нині – Палац Почесного Легіону

Від арешту за борги — до гільйотини

А тим часом Париж захлинався у вирі революційного терору. Щоденний кривавий спектакль збирав на паризьких площах багатотисячні людські натовпи, які супроводжували презирливими вигуками приречених аристократів, що ступали на ешафот з гордо піднятими головами. Під ножем гільйотини щодня летіли голови десятків опонентів революційної влади, часто через саму лише підозру, як велів ухвалений революціонерами “Закон про підозрілих”. Коли арештували мадам Дюбарі й було страчено королеву Марію Антуанету Розалія Любомирська вже розуміла, що небезпека нависла й над нею, і намагалась повідомити про це родину, щоб її рятували. Просила свою служницю, щоб та дісталась до Польщі й розповіла все чоловікові.

Фотопортрет з картини Олександра Росліна, який у Парижі малював Розалі в 1792 році

Утім, можливо, для Розалії її другий паризький “тур” не закінчився б фатально, якби не випадковість. З листа князя Олександра до матері Розалії від 23 березня 1794 року випливає, що спочатку її затримали за борги. Причому князь Олександр дивувався, як вона примудрилась наробити боргів у революційному Парижі, маючи регулярне фінансування у 200 дукатів щомісяця, мовляв, як можна при цьому ще комусь заборгувати… І лише трохи згодом до цього додалась політична складова. Щоправда, цей лист князь писав, уже коли Розалія очікувала вироку трибуналу. Її увязнили в листопаді 1793-го, а до князя інформація дійшла лише в березні 1794-го.

Це цікаво  Романтика і трагедія Рівненського палацу

Утім, княгиня Любомирська потрапила під пильне око французької поліції давно. Під час обшуку в палаці мадам Дюбарі знайшли листи Любомирської, в яких вона висловлювала співчуття до долі страченої Марії Антуанети. Для революційного комітету це був доказ нелояльного ставлення Любомирської до нового уряду Франції. Княгині приписали шпигунство на користь роялістського підпілля, мовляв, саме тому вона і мешкає в Парижі, а усі спроби видати себе за невинну овечку є нічим іншим, як не дуже продуманим прикриттям затятої ворогині народу. За “Законом про підозрілих” княгиню Любомирську заарештували. Щоправда, побутує й така версія, що вродою княгині Розалії захопився сам Робесп’єр, який захотів зробити її своєю коханкою. А коли вона відмовила, видав наказ про її арешт. Однак польські дослідники відносять цю версію до тих численних легенд, якими обросла доля княгині.

Художниця Женев’єва Броссар де Белью, портрет Розалії Любомирської

За нею прийшли 19 листопада 1793 року просто до бальної зали. Вона так і поїхала до в’язниці в білій сукні, в якій щойно кружляла в танці. Після допиту Розалію Любомирську запроторили до тюрми Порт-Лібр, куди доправляли усіх іменитих політарештантів.

Двадцять першого квітня 1794 року Розалія Любомирська стала перед революційним трибуналом. Зізнаючись у приятельських стосунках з мадам Дюбарі, переконувала, що прагнула лише ближче познайомитись з артистичним світом і жодних злих намірів не мала… Трибунал виніс 25-річній польській княгині Любомирській смертний вирок.

До долі Розалії було прикуто увагу багатьох дослідників, які описували її життя. Книга Александера Краушера “Жертва терору. Легенда і правда про трагічну загибель Розалії з Ходкевичів княгині Любомирської, страченої в Парижі в 1794 році”
Ілюстрація до засідання паризького трибуналу з книги Александера Краушера

… і гордо пішла на смерть”

Заступництво молодій польській княгині виказували відомі поляки, що мешкали в Парижі, поручившись за її невинуватість, у тому числі Тадеуш Косцюшко; князь Олександр Любомирський намагався допомогти дружині, попри те, що вважав Розалію жертвою її власної легковажності; один із найвідоміших французьких юристів Шово-Лагард, якого було призначено її захисником; за неї просили в самого Робесп’єра паризькі демократи… Поплатився головою на гільйотині брат генерала Тремойльє граф Карл Годфрид, який намагався влаштувати Розалії втечу, але був зраджений підкупленим ним же тюремним сторожем.

Шово-Лагард,який виступав адвокатом княгині Розалії

У відчаї Розалія Любомирська заявила, що вагітна. Тюремний лікар-поляк (на той час Любомирська перебувала в тюрмі Консьєржері, де очікували смертного часу засуджені до страти) Юзеф Морковський, переймаючись долею княгині, посприяв її переведенню в народний притулок революційного трибуналу, де умови утримання були більш прийнятними. Розалія залишалась аристократкою навіть у тюрмі прала одяг, ділилася з іншими полонянками залишками пудри і помади. А щоб рука ката не торкнулася її розкішного волосся, сама відрізала свої пишні кучері.

Тюрма Консьєржері в Парижі, листівка кінця ХІХ століття
Жіночий двір Консьєржері, сучасний вигляд
Вхід до приміщення трибуналу. Ілюстрація з книги Александера Краушера

Двадять дев’ятого червня 1794 року за наказом голови трибуналу Любомирську оглянули два лікаря, які не знайшли в неї жодних ознак вагітності.

Фрагмент з книги Александера Краушера, де ідеться про те, що ознак вагітності не виявлено, і тому вирок має бути виконано

У камері смертників Розалія була не сама. Свідком останніх хвилин життя своєї матері була п’ятирічна донечка княгині Олександра. Польська політична і громадська діячка, піонерка польської археології і нумізматики, відома своїми щоденниками Наталія Кіцка описує (Natalia Anna Kicka “Pamiętniki”), як Олександра Любомирська згадувала останні хвилини життя матері:

“… досі пам’ятає, як відкрилися двері в’язниці, мама, піднявшись з ліжка, на якому лежала, взяла її на руки і понесла сходами, ідучи за катами, присланими Робесп’єром. У тюремному коридорі підняла її над своєю головою, пильно вглядаючись в неї, обняла, плачучи, поставила на землю і гордо пішла на смерть”.

Прощання з матір’ю також описувала вже доросла графиня Олександра у своїх спогадах:

“Моя бідна мати схлипнула, тримаючи мене на руках. Я відчула її останній гіркий поцілунок на своїй щоці, упіймала її останній погляд до неба… Її забрали. Вона поспішно перетнула перший двір і зупинилася на кілька хвилин у другому. Її біла сукня тріпотіла між ґратами, і я простягнула до неї руки, вірячи, що можу її схопити … Я закричала, моя мама пішла, а ворота зачинилися. Я сіла на сходинку зовнішніх сходів і щиро заплакала… Самотня і покинута, я заснула і прокинулась без материнської ласки… Я продовжувала ридати, ще не розуміючи, наскільки насправді нещасна…”.

Жіночий двір тюрми Консьєржері

Княгиню Розалію Любомирську (Ходкевич) було страчено на гільйотині вранці 30 червня 1794 року. Вона загинула за 27 днів до закінчення епохи Великого Терору. І той, хто послав її на гільйотину — Робесп’єр — сам втратив голову під ножем цього моторошного пристрою.

Ілюстрація до книги Александера Краушера. За крок до гільйотини
Тюремна камера. де утримували Любомирську. Ілюстрація з книги

Таємниці цвинтаря Пікпюс

Розалію Любомирську поховали в братській могилі паризького кладовища Пікпюс (Пікпус). Власне кладовищем воно стало значно пізніше. А тоді це були дві ями 8 на 5 метра, викопані в саду монастиря Святого Августина на вулиці Пікпюс, націоналізованого революціонерами. Сад був зовсім поруч із площею Поваленого Трону (тепер площа Нації), де стояла гільйотина. Візки з тілами страчених дуже зручно було звозити туди, що й робили в темряві ночі. Скидали в яму, присипали вапном, а наступної ночі усе повторювалось…

Ворота, через які завозили тіла страчених до монастирського саду. Праворуч табличка, яка розповідає про ті події. Французи бережуть своє минуле
Братські могили, де поховано тіла страчених, посипані гравієм
Одна з ям, посипана гравієм, у глибині двору під парканом

Всього в ямах за період з 14 червня по 28 липня 1794 року поховано 1 309 обезголовлених жертв різних соціальних прошарків у віці від 14 до 90 років. Тут упокоївся цвіт французької аристократії та духовенства, а також представники простолюду. Місце поховання спочатку залишалося в таємниці. Принцеса Амалія Зефірина фон Зальм-Кірбурґ (Гогенцоллерн), страчених брата і коханця якої також поховано в братських могилах, використовуючи свої зв’язки, змогла дізнатися про поховання на Пікпюс. У 1797 році вона таємно купила ділянку землі поруч із садом. Туди стали приїздити родичі страчених, навіть намагались розкопати могили, щоб знайти своїх рідних. Зрештою в 1803 році 11-ть дворянських родин спільно придбали землю з усіма захороненнями, щоб після смерті бути похованими поруч із рідними. Так місце захоронення жертв революції стало приватним кладовищем Пікпюс. Одна його частина — це невеличке поле з двома братськими могилами, поміченими пам’ятними знаками, інша — традиційне кладовище, де кожна могила, склеп позначені табличками з титулами похованих — граф, герцог, барон, маркіз, віконт…

Кладовище Пікпюс
Поховання родичів гільйотинованих на Пікпюс

Доля доньки Розалії

Доньку княгині Розалії Олександру, якій ще не виповнилося шести років, після страти матері помістили до тюремного шпиталю. Там опікувався нею доглядач тюремного господарства, який залучав малу до дрібної фізичної праці, як от годування свиней і курей. Перипетії свого порятунку та страшні спогади дитинства уже доросла графиня Олександра описала в своїх “Мемуарах графині Розалі Жевуської: (1788-1865)” (“Mémoires de la comtesse Rosalie Rzewuska:(1788-1865)”). Невідомо, як би склалась її доля, адже дівчинку вже готували до відправки до дитячого притулку для дітей-сиріт і покинутих дітей. Але цьому запобігли зусилля Іполіта Блешинського, який діяв від імені її батька князя Любомирського. Нарешті, 18 серпня 1794 року Блешинський і така собі Ізабела Лєженьська, діючи за наказом Олександра Любомирського, забрали дитину з в’язниці. У вже згаданому збірнику листів Олександра і Розалії поміщено текст двох документів з архіву префектури паризької поліції про відпущення на волю “обивательки Олександри Любомирської віку п’яти з половиною років” та віддання її під опіку Ізабелі Лєженьській. Затим Блешинський та Лєженьська відвезли дитину через Швейцарію до Берліна, де передали Олександрові Любомирському. Наступні роки вона провела з батьком у родинному маєтку в Ополє.

Донька Розалії Олександра, яка отримала друге ім’я по матері – також Розалія, у заміжжі – Жевуська

“Спогади про цей час міцно закарбувалися в моїй пам’яті, але вони надто вразливі, щоб їх описати… Нестримний страх, жахливі крики, пісні, які я досі знаю, настільки сильно вплинули на моє здоров’я, що я тремтіла і плакала без причини…”, – писала у своїх щоденниках Олександра.

Князь Любомирський, який так і не одружився вдруге, помер несподівано в 1804 році у Відні, за рік до цього заповівши усі свої маєтності доньці. А 16-річна Олександра, яка на честь матері прийняла її ім’я Розалія, залишилась у Відні під опікою тітки Констанції Жевуської.

Донька Розалії Любомирської – Розалія (Олександра) Любомирська (Жевуська), художник Іоган Баптист Лампі Старший

Тоді ж познайомилась зі своїм кузеном Генриком Любомирським (його батько Юзеф — власник Рівного, був братом її батька Олександра), у якого закохалась. Хоча кохання було взаємним, однак закоханим заборонили стосунки, оскільки були вони близькими родичами. Попри те, що, як писала Олександра Розалія у своїх спогадах, “серце було переповнене Генриком Любомирським до такої міри, що воно більше ніколи ні з ким не розмовляло”, її видали за Вацлава Жевуського.

Розалія Жевуська, портрет художника Томаса Лоуренса

Олександра Розалія ніколи не забувала своєї нещасної матері. У 1847 році 59-річна Олександра Розалія придбала маєток Старе Село у Мазовецькому воєводстві Прушковського повіту й перейменувала його на честь матері на Розалін. Збудувала там палац і висадила розкішний парк. Тепер це приватний готельно-туристичний комплекс, у якому відпочивальникам розповідають і про долю цих двох легендарних жінок.

Розалін, палац збудований донькою Розалії і Олександра

Млинів. Візит Білої Пані

Далі захоплююча життєва історія знатної аристократки з реальної трагедії перетворюється на легенду. Уперше зі слів нащадків родини Ходкевичів її переповів дослідник волинської старовини, письменник, мемуарист Юзеф Дунін-Карвицький, який відвідував палац Ходкевичів у Млинові наприкінці ХІХ століття. Ось як він описував незвичайну подію у графському обійсті:

“Одного сонячного літнього ранку 1794 року Марія Людвика Ходкевич писала листи за столиком у лівому крилі першого поверху палацу, що зводився у Млинові. Аж раптом самі собою почали відкриватися двері, грюкаючи, ніби їх штовхали з шаленою силою. Графиня пішла крізь амфіладу дверей, зазираючи за одвірки, щоб зрозуміти, що відбувається. У дверях останньої кімнати побачила моторошне видіння: там, наче крізь туман, проглядалась постать її доньки княгині Розалії Любомирської, голова якої була відділена від тулуба. Від побаченого графиня мало не зомліла і щосили почала гукати служницю. Тут же видіння розчинилося у повітрі…”.

Млинівський палац Ходкевичів, де спершу бачили привид Розалії. Будівля не дожила до наших днів

Єдиним свідком цього моторошного явища була власниця палацу, тому рідня, якій Марія Людвика розповіла про страшне видіння, вважада це витвором уяви графині. Однак невдовзі родину Ходкевичів приголомшила звістка про трагічну загибель Розалії у Франції. Причому, як вбачалося з листа, страта відбулася у той самий день і в ту ж годину, коли у далекому від Франції Млинові з’явився фантом нещасної княгині. Відтоді налякана графиня залишила недобудований млинівський палац і ніколи більше туди не поверталася.

Це цікаво  Барбара і Сигізмунд. Легенда про королівське кохання

Інша легенда розповідає, що буцімто таке ж видіння, що супроводжувалось розпачливим і моторошним криком, побачила прислуга й у палаці Любомирських в Ополє. А ще є легенда, буцімто привид Розалії, який вже в наші часи з’являвся й у районній лікарні в Чорнобилі (будівля колись належала Ходкевичам) був предвісником чорнобильської катастрофи.

Млинівчани розповідають про ще один випадок появи примари Розалії Любомирської у 1930-х роках. Її побачила донька механіка, школярка, яка мешкала тоді в палаці. Перекази про появу фантома княгині Розалії, який час від часу блукає то садом млинівського маєтку, то палацом, стала родовою легендою нащадків роду Ходкевичів. Її вони, як сімейну реліквію, передавали з уст в уста. Свого часу брат Розалії, відомий хімік і дослідник, граф Олександр Ходкевич, що завершив будівництво млинівського комплексу і мешкав там до смерті, вивчав феномен появи фантома своєї сестри. Він вірив у те, що природа цього явища цілком матеріальна, що й хотів довести.

Пізніше Біла Пані стала з’являтись у палацовій офіцині, де жили до 1939 року нащадки роду Ходкевичів. Будівля збереглась до наших днів. Там тепер краєзнавчий музей.

Збережена до наших днів палацова офіцина, куди стала вчащати Біла Пані

До речі, працівники музею дуже серйозно ставляться до оповідок про привид, бо в різні часи були свідками різних містичних проявів, що наводили на думки, що тут таки щось є… То чули тихенький шелест, наче хтось промайнув повз, шурхочучи спідницями, то кіт звідкілясь піднявся сходами підвалу, а потім побіг униз і наче розчинився… То чули скрип сходів, коли по них ніхто не йшов…

Кажуть, ці сходи інколи таємничо поскрипують, наче ними хтось іде
Вхід у підвал, у якому бачили кота, що наче розчинився в повітрі… А в самому підвалі також часом чути якісь незрозумілі шорохи, наче хтось ходить…

А в так званій графській кімнаті будівлі відвідувачам показують на одній із стін, якраз навпроти портрета графині Марії Людвики химерну тріщину, яка нагадує чи то жіночий профіль, чи обриси жіночої фігури. Скільки тріщину не замуровували, вона постійно “самовідновлюється”. Кажуть, що це Біла Пані залишила на стіні підтвердження свого існування. Утім, аби розгледіти профіль чи обриси фігури треба мати певну уяву. Принаймні авторка цих рядків їх не розгледіла, проте… Загадкова тріщина додає будівлі таємничості й певного колориту. А сама колишня садиба графів Ходкевичів у Млинові справедливо поповнила список українських містичних адрес. Сюди навіть приїздили учасники телепроєкту “Битва екстрасенсів”, які засвідчили, що колишнє графське обійстя — місцина містична. Вони навіть провели обряд “закриття порталу”, аби потусторонні сили більше не турбували млинівчан, проте працівники музею кажуть, що, вочевидь, Біла Пані не квапиться залишати млинівську садибу своєї родини, бо містичні прояви тривають…

А ще розповідають, що привид княгині Розалії бачили й у колишньому замку-палаці Жевуських (з цієї родини була матір Розалії) у Підгірцях, що на Львівщині. У дорадянські часи в художній галереї палацу був портрет Розалії Любомирської. Буцімто щороку, в день страти, княгиня “виступала” з рами і прогулювалась палацом і парком. Вочевидь, якісь містичні речі там таки відбувалися. Бо Жевуські у своєму родинному костелі Воздвиження Чесного Хреста і Святого Йосифа, що якраз навпроти палацу, на стінах розмістили епітафію на смерть Розалії Любомирської (Ходкевич) та її чоловіка Олександра, що помер у 1804 році.

Костел у Підгірцях, 1880 рік
Сучасний вигляд костелу

А згодом поруч із нею з’явилася епітафія їхній доньці Олександрі. Плити на костельних стінах збереглися донині. Щоправда, написи на них ледве читаються. Утім, їх можна розгледіти і сфотографувати, як це зробила авкторка цих рядків (до Підгірців від Рівного приблизно 130 кілометрів і побувати там варто).

Епітафія Розалії і Олександру
Епітафія на смерть доньки Розалії і Олександра – Розалії Олександри з Любомирських Жевуської

Так завершилась трагічна і цікава історія незвичайної жінки, смерть якої у спливаючому кров’ю Парижі минула майже непомітно. У Польщі ж спричинила не лише обурення і жах, а й посмертну славу нещасної княгині, що втілилась потому в численні міфи і легенди. Оноре де Бальзак зобразив Розалію у своєму творі “Пані де ла Шантр’є”.

Розалія Любомирська у виконанні придворного скульптора польського короля Станіслава Августа Понятовського Андре Жана Лебруна. Ілюстрація з польського часопису “Тижневик ілюстрований”, 1910 рік

Чи була княгиня Любомирська переконаною патріоткою, як їй приписують деякі дослідники, хтозна… Сучасники вважали, що вона прожила, як того вимагала епоха: весело, щедро, легковажно, але за велінням свого доброго серця. Проте, її життя — не просто любовні походеньки навіженої багатійки, легковажної шукачки пригод. Її волелюбна натура прагнула свободи і любові, що призвело до трагічних збігів і фатального кінця.

Ця жінка все своє життя прагнула любові й шукала її, потрапляючи в пастки нерозуміння, наражаючись на зраду тих, кого кохала, але вперто продовжувала шукати… І знайшла… гільйотину…

Джерела:

W. M. Kozłowski “Rozalia Lubomirska jako ofiara terroryzmu w 1794 roku” (Warszawa, 1900);

M. Jastrzębska “Rokoko, dama i gilotyna. Historia księżnej Rozalii z Chodkiewiczów Lubomirskiej” (Kraków. 2005);

cyfrowe.mnw.art.pl;

H. Widacka, “Różyczka z Czarnobyla” (http://www.wilanow-palac.art.pl/rozyczka_z_czarnobyla.html.) – сайт Музею палацу короля Яна ІІІ у Вілянові;

A. Jakubowska, “Artystki polskie” (Warszawa, 2011);

Listy Aleksandra I Rozalii Lubomirskich (W Krakowie, 1900) (http://virtualo.pl)

Бібліотека польська цифрова (https://polona.pl/);

„Ofiara terroryzmu:legenda i prawda o tragicznym zgonie Rozalii z Chodkiewiczów ks. Lubomirskiej ściętej w Paryżu, w roku 1794 (Alexander Kraushar) — цифрова версія;

Млинівський архів Ходкевичів у Кракові; інші відкриті джерела

Оцініть будь-ласка публікацію
(Поставлено оцінок: 10, середня: 5,00)
Загрузка...