Неймовірні пригоди американця у Львові. Частина друга

Минулого тижня читачі Фотографій Старого Львова мали змогу познайомитися із першою частиною публікації, де описуються враження американця українського походження про відвідини совєцького Львова у 1960 р., що були опублікуванів у щоденнику “Свобода” (№№171-173 за 1960 р.) Іваном Кальмуком під назвою “З подорожі по Україні”. Сьогодні – завершальна частина спогадів.

(Першу частину можна почитати тут).

Юліан Дорош. Панорама Львова
Заголовок щоденника “Свобода” за 1960 рік

З подорожі по Україні

…Закінчивши оглядини міста, я зайшов до туристичного бюра і звернувся до його керівника за дозволом відвідати моє рідне село Липівці, за 43 кілометри від Львова.
Одержав відповідь, що на село мені нічого їхати, що я приїхав на туристичний пашпорт і не маю дозволу відвідувати Липівці. Всі мої переконування, що я маю в Липівцях брата і що я хотів би відвідати батькову і мамину могилу, що я в Липівцях народився і не бачив рідного села 56 літ — не помогли. Не помогла й моя просьба, щоб дали мені урядове авто й людину для супроводу, яка б дивилася за мною, а я за все заплачу і на вечір вернуся. Керівник бюра попрохав мене „не морочити йому голови” і порадив вислати моїм племінникам телеграму щоб сонм приїхали до Львова і зустрілися тут зо мною.

Переконавшися, що нічого не доб’юся, бо ці урядовці в совєтських установах без людського почуття і зрозуміння, вислав я до моїх кревних у Липівцях телеграму, щоб приїздили до Львова.

Готель “Інтурист” (тепер – готель “Жорж”)

На другий день з’явилися вони в готелі „Жоржа” . Дивлюся на них і не можу повірити, щоб селяни виглядали так, як моя родина: зодягнені, наче страхопуди, у ватованї, полатані й брудні кабати, виснажені, і беззубі. Привітався я з своєю родиною і по короткій розмові повів її до готелевого ресторану, влаштованого люксусово, з китайськими малюнками на стінах, багатими килимами, кришталевими лямпами та пальмами. Обслуга з презирством споглядала на моїх гостей-колгоспників у подертих чоботях, а один з управи ресторану пробурмотів незадоволено, що я привів цілий колгосп.

Після обіду завів я своїх до готелевої кімнати, пороздавав їм привезені подарунки і пробував далі продовжувати розмову. Відповідали неохоче, притишеним голосом, наче б боялися чогось. Щойно згодом пригадав я дані мені перестороги, що в готелевих кімнатах інсталюють мікрофони до підслухування, і запропонував моїм рідним перейтися по Стрийському парку. Там розмова пішла вже свобідніше.

Львів, Стрийський парк, 1964 рік

Під час дальшої моєї подорожі я переконався, що в Совєтах люди не говорять, а більше шепочуть, оглядаючись на всі боки. Бавляться голосно тільки діти, але ж вони говорять між собою здебільша по-російськи. Української мови на вул. Львова майже не чути. Казали нам, що тепер у Львові багато росіян і навіть жидів більше, як перед війною, але всі вони виступають під російськими іменами й прізвищами — Борис Павлович, Дмітрій Іванович і т.д. Усі вони працюють по крамницях і бюрах, продають по кіосках содову воду і хлібний квас, говорять по-російськи і не хочуть чути української мови.

Це цікаво  Палаци Волині, або Казково романтична Білокриниця

Українців із ближчих і дальших сіл до Львова не пускають, відмовляючи ввільняти їх від роботи в колгоспі і не дозволяючи їм приписуватись в місті. Праці в місті селяни дістати не можуть, а як переберуться туди жити, то мешкають у найгірших домах, по льохах і виконують найгіршу та найтяжчу роботу: чищення і направу вулиць. На будові нових і направі старих домів працюють здебільша жінки, які носять цеглу, мішають цемент і т. ін. Жінки асфальтують також вулиці. Робітниці заробляють по 300 – 400 рублів на місяць.

Львів 1960-х

З харчами у Львові тяжко. За всім стоять довгі черги, навіть за молоком мусять стояти жінки із збанками в руках, і буває часто, що заки дійдуть до крамниці, то молока вже нема і вони мусять вертатися додому без нічого. Бракує м’яса, і за ним теж стоять довгі черги, що бачили ми не тільки у Львові, але й в Ужгороді та в Чернівцях.

Всюди по містах відбуваються якісь дитячі паради. Діти маршують з музикою, співаючи російських пісень. В Ужгороді на вулицях чути тільки російську і мадярську мови, дармащо всі назви вулиць і вивіски на крамницях виведені по-українськи. Назви фабричних продуктів, пива, мінеральних вод, вин, цукорків — українські, а ж приємно читати, а от скрізь і всі говорять тільки по-російськи. Кельнерка здоровить нас „добрим утром”, допитується, чи хочемо „позавтракать” і „да-дакає” щосили.

Третього дня нашого перебування у Львові ми пішли в театр імени Франка на оперету «Циганський барон».  Коли ми зайняли в театрі призначені нам місця найшов Василь з «Інтуриста», той, що водив нас по місті і розказував про різні історичні місця. Василь сів біля мене і я, пізнавши його, почав з ним балачку. Так просидів він з нами до самого кінця вистави.

Львівська Опера, фото 1960 року

На другий день, коли я зібрався іти до міста, щоб фотографувати далі вулиці і життя Львова, виявилося раптом, що моя кінокамера зіпсована і щ  в ній зламаний ґудзик, з допомогою якого крутиться фільм. Так пропали зроблені мною фільми із церкви св. Юра і львівського базару. Збереглася непошкодженою тільки частина фільмів. Подумав я тоді, чи не був це заплянований наперед саботаж, і чи не тому увечері в театрі сидів з нами так довго Василь з „Інтуриста”, щоб дати час совєтським аґентам перешукати наші кімнати і знищити те, що їм було невигідне. Направити апарат мені вже не вдалося, і тому не міг я дал.фотографувати. Аж в Ужгороді зробив це мені якийсь молодий мадярський механік, який при тому вияснив, що апарат був зіпсований досвідченою у цій справі людиною.Порадив ще мені пильнувати щоб камера не попала в чужі руки і щоб я не виявляв у кого я її направив. Направа коштувала 30 рублів. Я додав ще 50 з вдячности і заявив механікові, що відтепер не буду розлучатись з камерою навіть під час спання.

Це цікаво  Львівська балерина Барбара Бітнерувна на унікальних світлинах

Наступного дня поїхали ми назад до Львова. Їхали залізницею цілу ніч. На двірець вийшла по нас та сама дівчина-жидівка, що й першого дня після нашого прибуття. Перебули ми у Львові цілий день у готелі „Жоржа”, чекаючи на вечірній поїзд до Черновець. На двірець завів нас знову Василь з „Інтуриста” на 8.30 вечора і посадив у спальні вагони. Я почав нарікати, чому наша подорож відбувається завжди ніччю, і чому не можемо ми їхати денним поїздом, щоб побачити околиці, але одержав виминаючу відповідь.

Головний залізничний вокзал Львова на початку 1960-х років

Їхали ми знову цілу ніч до Черновець і замешкали в найкращому готелі міста «Київ». На вулицях чули там тільки російську і румунську мови, а в кіосках крім «Радянської Буковини» бачили тільки російські та румунські газети і журнали.

Заходили до книгарень. Українських книжок немає, а як є, то малі брошури про Леніна, про семирічку, про якогось „героя праці” та якусь доярку. Були ще маленькі книжечки оповідань Кобилянської і Стефаника. Хотів купити мапу України, але її не було.

Джерело: https://photo-lviv.in.ua/neymovirni-pryhody-amerykantsia-u-lvovi-chastyna-druha/

Оцініть будь-ласка публікацію
(Поставлено оцінок: 1, середня: 5,00)
Загрузка...