Талановитий ірландський хлопець, починаючи кар‘єру паркобудівника, й гадки не мав, що доля закине його за тисячі кілометрів від батьківщини в невідому Україну, на Волинь, де його талант засяє найяскравіше. У рівненській землі, яку він прикрашав своїми парками-шедеврами, він залишився назавжди.
“…маючи вроджений смак і високий професіоналізм у своєму мистецтві, за кілька років, як чарівник, розсипав кількадесят найгарніших садів по Волині, Поділлю і Україні, він умів використати найнепримітнішу місцевість, незугарну долинку чи пагорб поруч зі ставком чи лісом, щоб створити з них неповторну красу. Саме йому завдячуємо найгарнішими садами на Волині,” – писав про Діонісія Міклера дослідник Волині Тадеуш Єжи Стецький (“Wołyń pod względem statystycznym, historycznym i archeologicznym”, 1864).
За самобутній почерк архітектора сучасники називали його ландшафтні сади і парки міклерівськими. Щоправда, не всі його творіння (по всій Україні понад 50) збереглися до наших часів, як і могила, що десь загубилася на старовинному кладовищі в Дубні, як і ганебно занедбаний уже в наші часи пам’ятний знак… То хто ж він, цей таємничий зодчий, який залишив такий помітний слід в історії нашого краю?
Самородок з Ірландії
За версією Вікіпедії, Деніз МакКлер (Діонісієм Міклером його стали називати поляки) народився 15 серпня 1762 року в сім’ї Джона МакКлера та Ненсі МакК’ю в маєтку Файфілд, неподалік міста Атлон в Ірландії. Однак життєпис архітектора оповитий таємницями. І навіть в архівах місцевості, де він начебто народився, немає відомостей про власників з прізвищем МакКлер, пише в своїй праці польська дослідниця Віолета Бжезіньска-Мар’яновска (“Діонісій Міклер — творець парків і садів на Волині і Поділлі”). Вона припускає, що майстер міг називатися вигаданим прізвищем і розповідав вигадану біографію, про що, однак, знали ті, хто запрошував його до будівництва парків. До утаємничення його могли спонукати сімейні обставини. Адже його батька за участь у повстанні фермерів-орендарів 1777 року було засуджено до страти.
Дублінська академія, куди вступив 16-річний Деніз, дала юнакові міцні природничі знання й утвердила в бажанні працювати з природним матеріалом. Самостійний і цілеспрямований хлопець згодом продовжив навчання у Лондоні. Після цього 26-річним почав свою професійну кар’єру садовода-декоратора, одразу потрапивши в поле зору англійських аристократів. Для них він проєктував свої перші парки, які через багато років назвуть міклерівськими. Тоді в паркобудуванні панував так званий регулярний французько-італійський стиль — структура парків підпорядковувалася строгим геометричним формам. Молодий майстер же почав творити у вільній манері, використовуючи живі й “дикі” ландшафти. Цей стиль згодом назвуть англійським. Деніз МакКлер певний час удосконалював свою майстерність під керівництвом відомого тогочасного ландшафтного архітектора Томаса Легге (Thomas Leggett), аж доки той не розгледів у здібному учневі небезпечного конкурента.
Забаганка вельможної впливової пані — княгині Ізабелли Чарториської (з Флемінгів), коханки польського короля Станіслава Августа Понятовського, спричинила переїзд молодого майстра до Польщі. Бажаючи втерти носа своїй нелюбій швагерці Ізабеллі Любомірскій (з Чарториських) та подрузі Хелені Радзівіл, які мали в своїх маєтках розкішні парки, вона вирушила до Англії в пошуках професійного дизайнера. Там і побачила талановитого молодого майстра Деніза МакКлера і запросила його для облаштування парку в своєму маєтку в Пулавах. А ще — рекомендувала його своєму коханцеві-королю для облаштування його маєтку в Корсуні.
Додатковим аргументом для переїзду майстрові слугувала надія розшукати в Польщі батька, який служив там у війську. Так 28-річний Деніз МакКлер у 1790 році опинився у Варшаві. Однак з батьком вони розминулись — старший МакКлер, отримавши помилування, повернувся до Ірландії. Польський король призначив паркобудівникові гарне фінансове утримання, але роботи в Корсуні відтермінував. Проте без діла майстрові сидіти не довелося. Він познайомився у Варшаві з сином литовського канцлера Хрептовича Адамом, який вмовив Деніза зробити подарунок його батькові — облаштувати англійський парк поруч з його палацом на вулиці Довгій. І невдовзі помилуватися творінням ірландця приходив увесь варшавський бомонд, а згодом приїздили й з інших міст. Саме там, у Варшаві, майстра стали називати на польський лад — Діонісій Міклер.
На Волинь. Знову забаганка жінки
У парк на вулиці Довгій у Варшаві, де працював Міклер, упродовж кількох днів навідувалася красива незнайома пані. Вона розпитувала молодого архітектора про облаштування парків і садів, цікавилась його роботою, висловлюючи захоплення… Напередодні його від’їзду до Ірландії незнайомка знову з’явилась у саду. Як з’ясувалося, це була княгиня Магдалена Любомірска — дружина власника Дубна Міхала Любомірского (сина власника рівненських маєтностей князя Станіслава Любомірского). Саме ця жінка зіграла ключову роль у появі обдарованого майстра ландшафтних пейзажів на Рівненщині, запросивши його до Дубна з проханням облаштувати там парк. Так почалася тріумфальна творча “хода” Діонісія Міклера землями України, де він створював парк за парком, один іншого кращий.
Першими ландшафтними шедеврами Міклера на українських теренах стали парки в урочищі Палестина та Панталія (місцеві історики наполягають, що це два парки) на околицях Дубна, закладені в 1792 році. На болотах, які оточували середньовічний Дубенський замок, майстер створив штучний насип, який невдовзі перетворився на розкішний парк.
Його поява спричинила такий фурор серед волинської шляхти, що вони наввипередки заходилися запрошувати до себе архітектора-пейзажиста, щоб і собі влаштувати щось подібне. Діонісій Міклер став “модним майстром”. Щоправда, нині від обидвох парків у Дубні практично не залишилося й сліду. Парк на Палестині був значно знищений під час бойових дій 1914 року — через нього проходила лінія фронту, тут були окопи. Остаточно знищений після Другої світової.
Рівненщина — “букет” із міклерівських парків
Волинь стала колискою таланту Діонісія Міклера. Подорожуючи та періодично навідуючись до Ірландії, паркобудівник усе ж повертався на Волинь, де знову і знову створював нові парки і сади. Ними розквітли маєтки князів Радзівілів у Шпанові та Підлужному (ідеться про представників двох різних гілок цього роду, – прим. авт.), графа Естергазі в Городку, літня резиденція Любомірскіх в Олександрії, Карвіцьких — у Мізочі. Мальовничі парки постали в Деражному, Млинові, Дорогобужі, Гориньграді, Шубкові, Кустині, Межирічі Корецькому, Липках, Обарові, Рясниках, Тучині, Воскодавах, Боремлі, Порицьку, Кривині…
Один із найкраще збережених донині розкішних парків був навколо палацу Карвіцьких у Мізочі. Садівник поєднав дерева різних порід, природні луки і водойми у фантастичні живі картини. З тих часів у парку залишилися руїни оранжереї. Ізабелла Чарториська, яка приятелювала з дружиною Карвіцького, часто бувала в Мізочу. Власне вона й порадила Карвіцьким запросити Міклера.
Цікавинкою парку був кам’яний грот над ставом, збудований на честь чергового візиту княгині. Вельможна пані розмістила на стінах гроту дві загадкового змісту таблички. На одній був напис:” Цей камінь поклала княгиня Чарториська, уроджена Флемінг, 1805 року 15 серпня. На знак вдячності і дружби”. На іншій написано: “Любов і дружба сплітаються тут у чарівну стрічку. Живих квітів нехай їм життя додає. З вдячністю бажаю від усього серця”. Дата 15 серпня 1805 року — це 43-й день народження Діонісія Міклера. Була це подяка майстру за роботу, чи щось більше, хтозна…
У Центральному державному історичному архіві в Києві зберігається унікальний документ, який розповідає про закладений Міклером у 1812 році парк в селі Підлужне (неподалік Костополя на Рівненщині) — “Дело о перевозке растений из Подлужанского имения в Киевский дворец” (1873). Парк у Підлужному Міклер заклав на прохання власника маєтку Міхала Радзівіла та його дружини Емілії Ворцель (не плутати зі шпанівськими Радзівілами, – прим. авт.). Їхня донька Марцеліна (заміжня за Олександром Чарториським) після смерті батьків у 1860 році продала Підлужне російському уряду. І вже в 1873 році з метою “улучшения Киевского дворцового сада” та “декорации дворца во время Высочайших проездов” з маєтку до імператорського саду в Києві було вивезено найцінніші колекції рослин: троянди, деревовидні півонії, арістолохії, абрикосові та персикові дерева та рослини захищеного грунту. Наказано було “забрать все древесные растения, все розы, молодые абрикосовые деревья и многие другие деревья и цветы, находящиеся в теплицах так и в иных местах и оранжереях с уничтожением всякой памяти о них в Подлужном”. Так було знищено один із найкрасивіших садів створених Міклером на Волині. Фрагменти того парку у вигляді старих дерев ще можна було знайти в 1960-х роках. Але і вони, як розповідали місцеві старожили, за розпорядженням голови місцевого колгоспу були безжально вирубані. Місце на високому березі Горині у Підлужному, окрасою якого колись був чудовий пейзажний парк з фруктовим садом, перетворилося на випас для корів та кіз. Єдине, що нагадує про нього — це густі зарості здичавілих кущів птелеї трилистої та горобинника горобинолистого. А “Дело о перевозке растений из Подлужанского имения в Киевский дворец” — нині єдине джерело, з якого можна дізнатися про колекцію рослин міклерівських парків.
Парк у Дубні міг стати ботанічним садом
Чи не найціннішим творінням Міклера в Україні дослідники вважають Кременецький ботанічний сад. Утім, цей унікальний за красою і наповненням парк-сад мав шанс бути розміщеним зовсім не в Кременці. За задумом засновника Кременецького ліцею Тадеуша Чацького, ботанічний сад мав бути створений на основі першого в Україні ландшафтного парку Палестина, закладеного Міклером у Дубні. Чацький просив тогочасного власника Дубна князя Міхала Любомірского пожертвувати приміщення для ліцею і парк для ботанічного саду, однак князь згоди не дав. Тому упродовж 1806–1809 років Міклер працював над створенням ботанічного саду в Кременці.
Сад зберігся донині. Щоправда за 200 років зазнав певного перепланування та доповнення. Найстаріша частина саду сьогодні перетворилася на мальовничий ліс у центрі міста. Первісно сад площею 4,5 га складався з парку відпочинку (пейзажного саду), розарію, шкілки (невеликої ділянки з пухким і родючим ґрунтом, де вирощували саджанці дерев, кущів, квітів з насіння чи живців до пересадки їх на постійне місце), трьох оранжерей і теплиць. Зібрана Міклером колекція живих рослин нараховувала 460 видів місцевої флори та 760 екзотів.
Чи працював Діонісій Міклер у Рівному?
У деяких джерелах можна зустріти інформацію, що Діонісій Міклер заклав парк у Рівному на Гірці (тепер парк ім. Шевченка) та виконував деякі перепланування в парку великої родової резиденції князів Любомірскіх у Рівному. Однак жодного документального підтвердження цим припущенням досі не знайдено. А з огляду на те, що в рівненських Любомірскіх служив придворним архітектором Жан Жак Бургіньйон — колега Діонісія Міклера по ремеслу, який цілковито задовольняв усі забаганки своїх роботодавців, то такі припущення видаються надто сумнівними. Саме Бургіньйон облаштував парк з садом на Гірці та звів там для своєї родини невеликий будиночок, який потім викупив Фридерик Любомірскі. Нащадки князівської родини в подальшому розбудували будівлю і розширили парк, але хто виконував ці роботи, поки що невідомо. Бургіньйон виконав певні роботи з облаштування парку при великій резиденції Любомірскіх у Рівному. Вочевидь припущення про участь Міклера в паркобудівництві в Рівному виникло через його приятельські стосунки з князівською родиною, а саме представниками дубенського відгалуження роду — княгинею Магдаленою Любомірскою, її донькою Терезою Яблоновскою та сином Казімєжем. З останнім ірландського паркового дизайнера поєднували особливо теплі стосунки. Казімєж Любомірскі навіть узяв Міклера компаньйоном у подорож по Європі та до Росії. У ті часи прийнятною була така форма меценатства, коли заможна особа брала собі в компаньйони для подорожі незаможну обдаровану особистість, щоб остання могла використати це для навчання, отримання певного досвіду, налагодження зв’язків тощо. З цієї подорожі Міклер і Любомірскі привезли зразки рідкісних видів насіння та рослин. Раптова смерть Казімєжа Любомірского в 1812 році стала для Діонісія Міклера важким ударом.
І розпач може надихати
Уродженець Ірландії Діонісій Міклер зумів так зрозуміти незнайому йому природу невідомої й далекої Волині, наче ці луки, ліси й поля були йому рідними з дитинства. Але його парки не завжди народжувалися в радості, іноді натхненниками його творчості ставали розпач і горе, а за роботою він ховав особисті печалі та втрати. Приватне життя майстра було далеко не таким красивим, як його парки. Спочатку загибель батька і брата, зустрітися з якими після 20-річної розлуки так і не вдалося. І нова гірка втрата — смерть коханої молодої дружини Матильди Мільтон (вона далека родичка автора знаменитого “Втраченого раю”). На втіху залишилась маленька донечка. Втікаючи від гірких спогадів, Міклер на певний час їде на Поділля, де тамує свій душевний біль роботою, закладаючи нові парки.
У 1805 році Міклер одружується вдруге — з донькою аристократа Народовського Катажиною. Подружжя оселяється в селі Вільшани (Ольшани) поблизу Луцька, яке згодом стає його особистою власністю (село зникло з карти Волинської області в результаті виконання сталінським режимом партійної програми ліквідації “неперспективних” населених пунктів). Маєток у Вільшанах не став щасливим місцем для родини. Тут Міклер овдовів удруге та втратив двох синів.
І знову ліками для 69-річного майстра стала робота. Покинувши Вільшани, він вкотре вирушає на Поділля, де з’являються прекрасні нові пейзажні сади в маєтках аристократів.
Але на схилі літ довелося вже іменитому паркобудівникові повернутися туди, де майже 50 років тому починалась його тріумфальна “хода” Україною. У 1840 році князь Марцелій Любомірскі запросив 78-річного архітектора облащтувати парк у його помісті в Дермані та заодно й зазирнути до Дубна — оновити знамениту Палестину. Для старого майстра це було щемливим і тоскним поверненням у його “солодкий рай юності”, у часи, які вже ніколи не повторяться…
Память … у бур‘янах
Останні роки життя Діонісій Міклер часто проводив у Кривині (тепер Хмельницька область) у помісті Яблоновскіх. Попри поважний вік не полишав улюбленої справи — створював нові прекрасні ландшафтні парки, реалізовуючи нову ідею використання води та старих дерев. Зокрема втілив її у прекрасному парку графа Густава Олізара в Коростишеві, в Кривині та в маєтку Пшездзєцкіх у Чорному Острові на Поділлі.
На жаль, в Україні в первозданному вигляді парків Міклера практично не збереглося. Деякі з них по-варварськи вирубали, а території віддали під забудову чи випас худоби, деякі просто “здичавіли”, перетворившись на хаотичні хащі… А в тих жалюгідних залишках, невеликих ще збережених фрагментах з 200-річними деревами давно вже годі й розгледіти “почерк” великого майстра. Щоправда, майже всі ці парки мають статуси пам’яток садово-паркового мистецтва. Утім, від знищення це їх жодним чином не вберігає.
Про обставини смерті ірландського архітектора практично невідомо нічого, окрім того, що скінчив він свій земний шлях 14 травня 1853 року в Дубні. Поховали 91-річного Діонісія Міклера на католицькому цвинтарі, на протестантській (лютеранській) його частині, оскільки паркобудівник був протестантом. За розповідями дубенських старожилів, могилу Діонісія Міклера з надгробком на цьому цвинтарі ще можна було знайти на початку 1960-х років. У подальшому кинутий на поталу цвинтар приходив у запустіння, могили руйнувалися. Частина його потрапила під приватну забудову. У середині 1980-х місцева влада наказала “очистити” територію від надгробків, засипати склепи і влаштувати на цьому місці парк. Нині це місце — ані цвинтар, ані парк — зі залишками поруйнованих і позеленілих від часу надгробків, що ховаються у хащах серед старезних дерев, справляє гнітюче враження… Певний час у місцевих пабліках поширювалась інформація, що буцімто на місці погребіння Міклера хтось облаштував приватну господу. Однак ці чутки спростовує дослідниця життя і творчості Діонісія Міклера, багаторічна старша наукова співробітниця історико-культурного заповідника Дубна Ольга Гавриленко. За її словами, вона бачила могилу Міклера з ажурним (гратчастим) хрестом і надгробком у вигляді масивної металевої тумби. Водночас вказати точне місце поховання майстра на цвинтарі нині не може ніхто.
А в 2012 році з нагоди 250-річчя народження знаменитого ірландця на території колишнього кладовища встановили пам’ятний знак на його честь. На гранітній плиті викарбували: “Діонісію Міклеру — видатному ботаніку, майстру садово-паркового мистецтва — від вдячних дубенчан”.
Але сьогодні той напис виглядає (точніше НЕ виглядає, бо плита десь зникла) як насмішка, бо пам’ятний знак так заріс бур’янами, що аби відшукати його треба дуже постаратися. Така “шана” видатному майстрові, який своїм талантом кардинально змінив погляд на влаштування зелених насаджень та визначив стилі й смаки у формуванні ландшафтних парків на теренах західної України. Завдяки Міклеру мистецтво паркобудування Волині й Поділля отримало свої особливі риси, відмінні від загальних тенденцій Речі Посполитої та Європи в цілому. Свій яскравий талант і титанічну працю Діонісій Міклер поклав на вівтар нашої держави, яка за понад 60 років його перебування стала для майстра другою батьківщиною. Натомість “заслужив” у сучасників на пам’ять у бур’янах…
Світлана КАЛЬКО
Загрузка...