До палацу Фредрів-Шептицьких у Вишні дорога не заростає. На перший погляд, село Вишня вирізняється хіба що своєю живописною природою. Але якщо прямувати до берегів місцевої річки, відразу видно, як у зелені потопає перлина архітектури – садиба родини Фредрів-Шептицьких.
Тут жив і творив класик польської літератури Олександр Фредро. А також зростала його дочка, письменниця та художниця, яка виховала двох відомих подвижників церкви – Андрея та Климентія Шептицьких. Родинний маєток Фредрів, розташований біля міста Рудок, зведений у стилі неоренесанс. Це пам’ятка історії та садибної архітектури XIX століття.
Великий мурований палац Олександр Фредро звів у 1835 році. Тоді село називалося Бенькова Вишня. Дата побудови палацу вибита на картушах, вмурованих у ліве крило споруди. Будинок чудово зберігся не лише зовні: залишилася й велика частина внутрішнього декорування. На першому поверсі – столова зала та великий салон, на другому – бібліотека. Хоча з радянських часів у палаці міститься частина Вишнянського коледжу Львівського національного аграрного університету, тут працює меморіальна кімната, в якій колись багато часу проводив внук господаря – Роман, майбутній владика Андрей. Дивовижної краси будівля потребує негайної реконструкції, як зовні, так і зсередини. Близько сотні років його капітально не ремонтували. А всі цінні меблі та речі розграбували партійні працівники. Незважаючи на сумну долю, у закинутій садибі панують відголоски колишньої розкоші. Палац нараховував понад 15 кімнат. Їх прикрашали п’єци з позолотою, стелі ще досі вкриті ліпниною. Сходи, що з’єднують перший і другий поверх, виготовлені з червоного дерева. Збереглися приміщення колишньої конюшні та господарської будівлі, де жили та працювали кухарі, покоївки.
Батько Олександра Фредра Яцек викупив село наприкінці XVIII cтоліття. Тут у них з дружиною Маріанною народилося дев’ятеро дітей. З них усіх вижив лише один – Олександр. Він став відомим польським письменником-драматургом, шанувальники називали його «польським Мольєром».
У складі війська Наполеона Бонапарта брав участь у поході на Москву, втік з російського полону, за військові заслуги нагороджений хрестами “Віртуті Мілітарі” і Почесного Легіону. Олександр Фредро завжди брав активну участь у громадському житті, був членом Люблінської масонської ложі.
Довкола палацу розкинувся розкішний парк з озером. Таємнича тиша створює атмосферу затишку та спокою. Сестра Олена Данута Манькут, дослідниця життя дочки Фредрів – графині Софії, автор книги “Софія з Фредрів Шептицька”, зауважує, що саме обстановка маєтку вплинула на формування особистості мами Шептицьких. У своїх листах-мемуарах графиня писала, як любить Бенькову Вишню, де “впивалася простором садів, свободою, співом птахів та тишею села. Так дивно, несвідомо, із деякою розкішшю я відчувала, що мене оточує якась велика гармонія…”.
Площа маєтку становила близько 40 га. Тут було до 300 видів унікальних дерев. Більшістю з них, у тому числі липою, корковим і тюльпановим, можна помилуватися й зараз. В артезіанському колодязі до сьогодні є вода.
Над колись розкішним ставом, у якому плавали білі лебеді, розкинулися верби. Це місце облюбували місцеві рибалки. Судячи з великої кількості залишених пляшок і упаковок від солодощів та насіння, місцева молодь полюбляє влаштовувати тут «вечірки на лоні природи»… Туристів мало, а студенти тут вчаться нечасто. Аби потрапити до палацу, потрібно знайти коменданта, який перебуває у Вишнянському коледжі Львівського національного аграрного університету у Рудках. Близько восьмої вечора до палацу приходить сторож, який також впускає охочих помилуватися колишньою розкішшю.
Місцеві мешканці стверджують, що чимало приїжджих навідують покинутий маєток для того, аби прогулятися столітніми алеями каштанів і лип. Пам’ятка, пов’язана з родиною Шептицьких, заворожує природною ідилією та красою. Неповторну атмосферу палацу та парку пояснюють ще й «намоленістю» місця. Тут тривали цілодобові молитви, адже митрополит Андрей та його мати були дуже набожними. У своїх листах до подруги 19-річна Софія Фредро описувала свій день. Зазначала, що встає о сьомій ранку й молиться спочатку у своїй кімнаті. Потім спускається до зали, де ще нікого немає, снідає, промовляє молитви на вервиці й аж тоді вирушає на прогулянку садом. Дівчина мріяла провести життя на самоті, щоб мати більше часу для молитви та доброчинності. Натомість батьки хотіли видати дочку заміж. Софія просила у Бога віруючого чоловіка. Її бажання здійснилося: з графом Іваном Шептицьким, аристократом українського шляхетного роду, громадсько-політичним діячем, послом Галицького сейму, прожили довге та щасливе життя (43 роки). Молода сім’я стала на рушничок щастя, коли Софії минуло 24 роки. Після одруження вони перебралися у помістя в село Прилбичі. Отримавши гарний досвід у батьківському домі, Софія вміло облаштувала своє сімейне гніздечко, куди полюбляли приїжджати рідні та друзі. Оскільки її чоловік, зайнятий службовими справами, повітом і сеймом, часто відлучався з дому, всі клопоти по господарству лягали на плечі Софії. Тут також вона дбала про парк, і він був найкращим на всю околицю. Вишукані дерева та квіти привозили аж із самого Парижа. Сучасники зазначали, що графиня завжди була ввічливою і тактовною з робітниками, знала про їхні радощі та проблеми, допомагала у всьому.
Шептицькі мали семеро синів. На жаль, двоє з них померли. Стефан – у ранньому дитинстві, а Юрій – у юності. Це стало важким ударом для батьків, й саме віра у Бога допомогла їм пережити це горе.
Сім’ю любили та поважали усі довкола. Шептицькі докладали чимало зусиль, щоб змінити життя оточуючих на краще. Збудували у селі захоронку для дітей-сиріт, гуральню, яка забезпечувала селян роботою, кам’яну дорогу… Корчму перебудували на заклад для денного перебування дітей, батьки яких цього потребували. Тобто щось на зразок дитячого садка. Коли Іван звів для родини новий палац, старий Софія перебудувала під каплицю, де молилася разом із дітьми та односельцями. Уся ця ідилія проіснувала до 1939 року, коли солдати НКВД вивели на подвір’я одного з синів Шептицьких – Лева, його дружину Ядвігу та римо-католицького священика Маріуша Скібневського. У парку біля маєтку наказали їм власноруч викопати яму та на очах у селян розстріляли. Книги, картини та інші цінності того ж дня вивезли невідомо куди. А двома роками пізніше підірвали палац.
Сьогодні на місці палацу Шептицьких стоїть лише пам’ятний камінь. А на околиці Прилбич височіє родинна усипальниця Шептицьких.
Лариса Попроцька
Джерело: http://photo-lviv.in.ua/nad-pokynutym-majetkom-dosi-lunaje-molytva/
Загрузка...