Там, де колись пролягав старовинний поштовий тракт, а нині перетинаються два історичних села Урвенна і Гільча, височіють “мальовничі” руїни будівлі незвичної для сільської місцевості архітектури. Понад 10 років тому, щоб врятувати старовинну унікальну кам’яницю, місцева влада віддала її в приватні руки…
Від поштової станції до ресторації
Майже 50 років (з 1824 до 1874-го) на цьому місці при тодішньому шляху Острог-Дубно функціонувала поштова станція. Серед багатьох подорожніх, яким дала вона прихисток, були й дуже цікаві особи. На цій поштовій станції ночував польський поет Симон Конопацький, який описував у своїх спогадах палац в Урвенні. В урвенському заїзді перепрягали коней російського імператора Миколи І, коли він їхав цим трактом до Варшави в 1835 році. У 1846 році на поштовій станції в Урвенні міняв коней Тарас Шевченко, подорожуючи Волинню. Це факти, підтверджені історичними документами. Про цих іменитих відвідувачів згадує в своїй брошурці “Віхи історії села Гільча і околиць” дослідник місцевої історії й уродженець тамтешніх місць Ігор Паньков.
Згодом, коли Рівненщиною пролягла залізниця, в 1874 році поштову станцію перенесли до Острога. А добротну кам’яницю придбав і перебудував під корчму із заїздом один з місцевих торговців-євреїв. Жваве місце на роздоріжжі давало придорожньому “мотелю” добрі прибутки. Однак невдовзі масові гужові перевезення стали занепадати, і заїжджий двір стало утримувати невигідно. Але підприємливий єврей не здавався. Утримуючи корчму, він влаштував там ще й олійню і налагодив виробництво круп. А коли в 1870-х роках до Урвенни і сусудньої Гільчі масово переселялися чехи, то корчму викупив один із чеських поселенців. Відтоді ця цікава споруда з колонами і портиком отримала нове життя. Чехи були добрими господарниками, і невдовзі колишня корчма (попри те, що переходила від одного власника до іншого кілька разів) стала одним із осередків місцевого культурного і громадського життя.
Хто автор проекту будівлі, наразі невідомо, але, вочевидь, популярний з початку ХІХ століття так званий провінційний класицизм був у пошані й у тутешніх місцях. Будівля, хоча й була в цілому невеликою, але добротною, з товстими мурованими стінами, з великим залом і приміщенням для коней. Центральний вхід обрамляли дві масивні колони, які утримували візерунчастий портик. Вікна також були оригінально оформлені ліпниною. Утім. про первісний вигляд будівлі можна лише здогадуватися. адже найдавніші зображення її, які дійшли до наших днів (принаймні ті, що вдалося розшукати), датовані кінцем 20-х років минулого століття. З огляду на те, що царські укази вимагали будувати поштові станції на шляхах як окремі капітальні споруди із облаштуванням кімнат для ночівлі й харчування подорожніх і стоянки коней і карет, то це цілком може пояснити незвичну для сільської місцевості архітектуру старовинної будівлі в Урвенні. До речі, в багатьох історичних джерелах вона зазначається як проміжна поштова станція в Гільчі (Гольчі). Утім, зважаючи на те, що будували такі станції на замовлення поштового відомства, то, вочевидь, вся фантазія проектувальників обмежувалася так званими типовими проектами, які створювали зазвичай група архітекторів при відповідному губернському відомстві. Під час перебудов станція, вочевидь, набула деяких індивідуальних архітектурних рис.
Останніми відомими власниками придорожньої корчми був чех Вацлав Кучера, а потім його зять Теодор Карро. За Вацлава Кучери заклад став своєрідним осередком громадського життя сусідніх Гільчі й Урвенни. Будівлю доповнили великою залою зі сценою. Відтоді й до побудови в Гільчі справжнього клубу корчма слугувала задоволенню культурних потреб тамтешніх мешканців — від танцювальних вечірок і творчих вечорів чеської громади, виступів місцевої театральної трупи до звичайні посиденьок за кухликом пива.
Щоправда, в 1930-і роки заклад уже називали не корчмою, а ресторацією. Принаймні в краєзнавчій брошурі відомого польського дослідника Мечислава Орловича “Ілюстрований путівник по Волині” за 1929 рік, де він описує шляхетське помістя в Урвенні, дослідник згадує “великий у стилі ампір постоялий двір з мансардою, в якому тепер розміщується ресторан Вацлава Кучери” (“…oraz duża empirowa gospoda z facjatą, w której obecnie mieści się restauracja W. Kuczery”).
Схоже, новітня історія колишньої корчми далеко не така красива як давня.
Від осередку громадського життя до руїни
Упродовж майже 200-т років будівля завжди служила людям. За радянських часів тут розміщувалися клуб і бібліотека, і навіть сільська рада. Технічний стан приміщення сяк-так підтримували. Хоча вже тоді було видно, що без капітального ремонту наслідки будуть плачевні. У 1995 році сільська рада, а затим і клуб з бібліотекою вибралися в інші приміщення. Відтоді будівля стояла безгосподарною пусткою, невпинно руйнуючись. У 1990 роки вона двічі горіла, як припускають місцеві, через підпал.
Нині на пам’ятку архітектури місцевого значення ХІХ століття (у переліку нерухомих пам’яток містобудування і архітектури Рівненщини заїзд та корчма мурована ХІХ століття в селі Урвенна значиться під охоронним номером 114-Рв, тип — А-місц, тобто місцевої архітектури, ID-код 56-226-0089) дивитися дуже прикро. У самісінькому центрі, де “зустрічаються” села Гільча і Урвенна, при тій же старовинній дорозі між Дубним і Острогом, постають жахливі руїни, порослі бур’янами вище людського зросту, Давно немає даху, впали стіни, загрожує обвалом і портик, який ще утримують колони. Місцеві дітлахи полюбляли там бавитися, наражаючись на небезпеку. Утім, нині руїни так густо заросли деревами і кущами, що продертися крізь них, щоб бодай зазирнути всередину, неможливо.
Розуміючи, що за кошти сільського бюджету таку будівлю не відновити, єдиним виходом голова Урвенської сільської ради Лідія Балабат побачила продаж її в приватні руки, але з умовою, щоб новий власник відновив приміщення, і воно надалі служило місцевій громаді. Охочого придбати аварійний об’єкт знайшли і угода відбулася. За словами Лідії Балабат, у 2007 році колишню корчму-заїзд продали приватному підприємству “Музей воєнних трофеїв і знахідок” з Києва.
Порятунок пам‘ятки чи сумнівна оборудка?
Як же можна було так просто продати будівлю, яка є пам’яткою архітектури місцевого значення? На це Лідія Балабат відповіла, що на момент продажу не було відомостей про те, що це пам’ятка, тому, мовляв. її продали як комунальний нежитловий об’єкт. У договорі купівлі-продажу не було зазначено жодних особливих умов відновлення будівлі, чи її подальшого використання, зазначила пані Лідія. Але, з її слів, покупець обіцяв відбудувати приміщення. Однак, пані Лідія чи то трохи підзабула деякі нюанси тієї купівлі-продажу, а чи ненавмисно пропустила, бо в наданому нею листі-зверненні директора ПП “Музей воєнних трофеїв і знахідок” до депутатів сільради і неї особисто ідеться:“…прошу розглянути на черговій сесії селищної ради питання надання у власність… зазначену споруду з метою подальшої її реконструкції в якості об’єкту туристичного комплексу; надати в оренду або продати земельну ділянку, яка знаходиться під обслуговуванні цієї споруди. …зобов’язуємося роботи по реконструкції та реставрації проводити згідно положень про об’єкти, які знаходяться під охороною в якості пам’яток архітектури”.
То чи насправді не знали ані голова, ані сільські депутати про статус будівлі, яку продають?
Лідія Балабат запевняє, що дізналася про статус будівлі, коли на це звернула увагу тодішня голова Здолбунівської райдержадміністрації Світлана Ніколіна. Однак подробиці воліла не розповідати. У свою чергу, Світлана Ніколіна на прохання РівнеРетроРитм прокоментувати ситуацію зазначила, що не пам’ятає цього випадку і “нічого не продавала”. Шановну пані Ніколіну ніхто й не звинувачував у продажу. Навпаки, виглядало так, що завдяки їй сумнівну оборудку оприлюднили. Після цього департамент з питань будівництва і архітектури Рівненської ОДА оскаржив через суд угоду купівлі-продажу. Однак про цей суд голова Урвенської сільради Лідія Балабат чомусь і словом не обмовилася.
У березні 2018 року ПП “Музей воєнних трофеїв і знахідок” звернувся до суду з позовом до управління культури і туризму Рівненської ОДА про визнання бездіяльності протиправною та зобов’язання вчинити дії. У позові приватне підприємство вимагає визнати протиправною бездіяльність управління культури і туризму щодо незняття з обліку будівлі колишньої корчми-заїзду як пам’ятки архітектури та містобудування місцевого значення і зобов’язати зняти пам’ятку з обліку (https://youcontrol.com.ua/ru/catalog/court-document/73450742/ ). У листопаді 2018 року на черговому засіданні в цьому провадженні суд ухвалив залучити до справи в якості третьої сторони Урвенську сільську раду, а позивача зобов’язати надіслати третій особі копію позовної заяви з додатками. Урвенська сільська рада мала надати суду низку документів, що стосуються предмета позову (https://youcontrol.com.ua/ru/catalog/court-document/77793982/). Однак, за словами Лідії Балабат, їй нічого невідомо про залучення до справи, і ніхто до них з цим не звертався, і жодних додаткових пояснень суду вони не надавали, судові засідання відбувалися без їхньої участі. Але зазначила, що директор приватного підприємства, яке купило пам’ятку, повідомив їй, що рішення суду за позовом буцімто має бути цьогоріч у серпні.
Хто купив пам’ятку архітектури в Урвенні
Згідно з інформацією Єдиного державного веб-порталу відкритих даних (https://data.gov.ua/), приватне підприємство “Музей воєнних трофеїв і знахідок” зареєстровано другого червня 2000 року. Юридична адреса: м. Київ, Голосіївський район, проїзд Саперно-Слобідський, будинок 3, квартира 23. Основний вид діяльності згідно з КВЕДом — діяльність із охорони та використання пам’яток історії, будівель та інших пам’яток культури. Керівник підприємства Михайленко Микола Гнатович. Цікаво, що засновником і кінцевим бенефіціарним власником підприємства, згідно з даними Єдиного державного веб-порталу відкритих даних, є Мартьянов Олег Юрійович, адресу якого зазначено: м. Москва, вул. Щолківське шосе, 21, корп. 2, кв.221, Російська Федерація.
На жаль, отримати коментарі в директора ПП “Музей воєнних трофеїв і знахідок” пана Михайленка поки що не вдалося, оскільки на зазначений в реєстрі номер телефону ніхто не відповідає. Щодо діяльності підприємства, то в мережі інтернет є інформація, наприклад, про те, як “Музей…” разом із двома іншими приватними підприємствами намагалися взяти в безоплатне користування земельну ділянку під Вінницею, де розташована колишня стака Гітлера “Вервольф” (https://dt.ua/SOCIETY/gitlerivska_stavka_vervolf_kopati_ne_mozhna_privatizuvati.html ). Це ж підприємство намагалося в 2009 році в селі Лідаво (належить до Урвенської сільради) підняти з болота німецький танк часів війни “Тигр”. Але тоді такі дії припинила СБУ. Про це писала преса (https://rivnepost.rv.ua/news/vazhka-robota-tyahnuti-tihra-z-bolota ).
На жаль, поки що не вдалося віднайти бодай якоїсь інформації, де дане приватне підприємство згадувалося б як таке, що відновило якусь пам’ятку чи туристичний об’єкт.
За коментарем щодо ситуації з продажем пам’ятки архітектури міцевого значення в Урвенні РівнеРетроРитм звернувся до начальника відділу охорони історико-культурної спадщини управління культури і туризму Рівненської ОДА Юрія Калітинського. Ось що він сказав:
Свого часу, приблизно років 10 тому, департамент з питань будівництва і архітектури ОДА звернувся до суду з позовом щодо законності продажу об’єкту культурної спадщини в Урвенні. Бо перед такими діями сільська рада мала б звернутися за погодженням до органу охорони об’єктів культурної спадщини, а такого звернення не було. Принаймні ми такого погодження не давали. Про хід даного судового процесу в нас інформація відсутня. Стосовно іншого суду, за позовом приватного підприємства “Музей воєнних трофеїв і знахідок”, то там теж поки що жодного рішення немає. Об’єкт ніхто не вилучав з переліку пам’яток архітектури місцевого значення, бо підстав для цього немає. І яким чином його могли продати — це питання скоріше до Урвенської сільської ради як органу місцевого самоврядування. У минулому році ми виїжджали до Урвенни в складі робочої групи з представників управлінь культури і архітектури та обласного музею, дивилися цей об’єкт. Тоді дійшли висновку що він ще підлягає відновленню. Аби щось зрушити з місця, потрібно рішення судів, жодних рішень наразі ми не маємо.
Думкою про доцільність передачі пам’яток у приватні руки з РівнеРетроРитмом поділився художник-реставратор Державного історико-культурного заповідника Острога, мистецтвознавець, краєзнавець, історик і колекціонер, автор численних наукових праць Микола Бендюк:
Чи варто віддавати пам’ятки в приватні руки? У цілому варто. У всьому світі так робиться. Але за умови, що об’єкт збережуть і реставрують. Це має бути прописано в угоді. На жаль. на Рівненщині немає прикладів, щоб було викуплено і відновлено чи реставровано пам’ятку. В Острозі, наприклад, в оренді в приватного підприємця перебуває старовинна синагога, яку він відновлює так, як це слід робити. Але це добра воля того підприємця. Більше таких прикладів я не знаю. У Києві, Житомирі є таке… Якщо робити все згідно із законом, то це дуже затратна справа. Один лише кошторис на реставрацію коштує в середньому десь 200 тисяч гривень. А, зважаючи на те, що реставрацію мають право здійснювати лише ліцензовані підприємства, які отримують відсотки від суми вартості робіт, то їм, звісно, вигідно здорожчувати свої послуги, що в підсумку робить такі роботи непідйомними за вартістю для місцевих бюджетів. Тут держава повинна б якось врегулювати це, бо так ми ризикуємо втратити нашу культурну спадщину загалом. А щодо ситуації в Урвенні, то, вважаю, виводити будівлю зі статусу пам’ятки — це неприпустимо. Цим би мали зайнятися контролюючі органи. Але вони, на жаль, бездіють.
Виходить абсурдна ситуація: щоб пам’ятку відновити, слід спочатку її вивести з переліку пам’яток. Бо, якщо робити все за законом, то таких коштів можна й не знайти. З іншого боку — якщо об’єкт позбудеться охоронного статусу, то де гарантія, що його відновлять, а не перебудують на щось “комерційно привабливе”, чи й зовсім не знесуть? Відтак сотні пам’яток архітектури в Україні, віддані на поталу часу й дурнів (чи, може, навпаки — хитрих ділків?), занедбані державою й невідомі туристам, помирають на очах. Доживають віку, перетворюючись на сумну груду каміння. фіналом існування яких стає приїзд бульдозерів. І найсумніше, що нікого за це не покарано. Чи не така ж доля очікує й пам’ятку в Урвенні?..
P. S. Редакція готова надати можливість висловитися згаданим у публікації особам, які не змогли висловити свою думку до оприлюднення матеріалу.
Джерела інформації і фото: Ігор Паньков “Віхи історії села Гільча і околиць”; Їржі Бонек, Дануше Манова, Вацлав Старек “Гульча Чеська на Волині”; М. Орлович “Ілюстрований путівник по Волині” (1929 рік); Оксана Маркевич (аспірантка Житомирського державного університету) “Формування мережі поштових установ Волинської губернії та річпосполитський досвід”; Grzegorz Rąkowski “Przewodnik krajoznawczo-historyczny po Ukrainie Zachodniej, Wołyń”; сайт https://castles.com.ua/urvenna.html; також фото автора публікації та надані Лідією Балабат
Загрузка...