Її 16-річним дівчам привів у професію випадок. Тепер вона — шанований і знаний фахівець своєї справи, За 40 років праці в Держархіві Рівненщини вона пропустила через власні руки тисячі унікальних документів, а через власне серце — тисячі людських доль. РівнеРетроРитм поспілкувався з однією з тих, хто зберігає і розкриває таємниці нашого далекого минулого — Людмилою Леоновою.
Тримати в руках документи, які сто і більше років тому належали комусь, можливо вирішували чиюсь долю, чи навіть долю цілих міст і держав… Раритети, які інколи навіть у руки боязко брати… Саме з роботи з цими безцінними свідками нашої історії розпочинала свій трудовий шлях у Державному архіві Рівненської області 40 років тому Людмила Леонова — тепер начальник відділу використання інформації та документів ДАРО.
Так сталося, що роботу в архіві мені порадила мамина знайома, – розповідає пані Людмила. – Тоді я, 16-річна випускниця школи, навіть не припускала, що це на все життя. Потрапила я тоді до реставраційної майстерні архіву. Це своєрідна “лікарня” для старовинних документів, які псуються від часу, інколи від неналежного зберігання… Такі документи нерідко виглядають, як поранений боєць — десь щось підклеєно скотчем, а то й пластирем, десь залишки клею, обірвані краї, зтерті написи… На таке боляче дивитися. У реставраційній майстерні за часів СРСР працювало достатньо кваліфікованих фахівців, до роботи з відновлення документів ставилися дуже відповідально. Я у них не лише навчалася реставрувати стародруки. Там я навчилася шанувати наше минуле і усвідомила усю цінність і потрібність архіву. Відтак вступила до єдиного на той час в СРСР вишу такого профілю — Московського історико-архівного інституту. Поєднувала навчання з роботою, що, звісно, давало мені і знання, і необхідну практику, і досвід.
Про свою роботу Людмила Леонова розповідає охоче і захоплено, бо знає про архівну справу все. Каже, що жодного разу не пошкодувала про обрану професію, хоча, звісно, траплялося всяке. Понад 20 років вона очолює відділ використання інформації ДАРО, який жартома називає найгарячішою точкою архіву. Саме туди звертаються дослідники й історики, журналісти, приватні особи в пошуках необхідної інформації.
Важка робота, – ділиться пані Людмила, – бо це люди. Вони звертаються із запитами, інколи не розуміючи, як працюють архіви, що ми також можемо не мати всіх потрібних документів. Кожне таке звернення — це не просто допомога людям, це дослідження, в ході якого можна виявити цікаві факти не лише з біографії людини, а й з історії міста, краю. Архівісти — це посередники між минулим і сучасним. Інколи, щоб прокласти цей місточок, доводиться витратити не лише знання і вміння, а й купу нервів. Але ми ніколи нікого не “відфутболюємо”.
Людмила Леонова пригадує випадок, коли мешканка Новосибірська, розшукуючи свого батька, що помер у полоні, звернулася до них в надії прояснити долю рідної людини.
Мені вдалося віднайти відомості про того чоловіка, – каже пані Людмила.- Жінка приїхала до Рівного, побувала на тому місці, де під час війни був концтабір. Від’їжджаючи, набрала землі з тієї місцини, щоб повести бодай так згадку про рідну людину на його батьківщину. Відтоді ми підтримували з нею зв’язок, як і з багатьма іншими в подібних історіях.
Людмилі Леоновій нерідко доводиться занурюватись у перипетії чужих трагічних доль. Адже нині люди дедалі частіше звертаються до архівів, щоб дізнатися правду про рідних і близьких. Як, наприклад, нащадки родини Гітельман, яка колись мешкала в Дубно. Вони розшукували місце, де мешкали їхні близькі.
Ми допомогли їм, надали документи, – розповідає Людмила Леонова. – Тепер ці люди можуть бодай приїхати на місце, де був їхній будинок і вклонитися пам’яті своїх рідних. Хоча про такі трагічні випадки завжди важко згадувати, але тішить, що хоч так допомогли людям. Хоча буває, що ми нічим не можемо зарадити. Як от один із останніх випадків, коли мешканки Луцька розшукували свою зведену сестру — дівчинку народила в Німеччині їхня мама, яку під час війни вивезли туди на роботу. Відомо було, що малу віддали в дитячий будинок. На жаль, вдалося лише віднайти облікову карточку, з якої не можна було дізнатися, куди потім поділася дівчинка. Дуже багато звернень до нас від родичів вояків УПА, часто усиновлені розшукують своїх біологічних батьків… Якби ці всі історії можна було зібрати докупи, то вийшла б така книга життя!.. Через людські долі відкриваються такі таємниці з нашого минулого!..
Утім, написано Людмилою Леоновою немало. Окрім того, що має низку наукових, дослідницьких і краєзнавчих праць, вона є частим дописувачем у місцевих ЗМІ і гостем краєзнавчих передач на телебаченні.
Її публікації (у тому числі й на сайті РівнеРетроРитм) є популярними серед рівненських поціновувачів історії. А ще пані Людмила — активний користувач і учасник фейсбучної спільноти “ Рівне. Машина часу”. Вона завжди залюбки ділиться новими цікавими історичними знахідками, світлинами, документами з минулого нашого міста і краю.
Пані Людмило, а можете назвати свої найбільш значимі для Вас праці?
Їх дуже багато, і всі для мені важливі. Пишаюся своєю участю в підготовці збірника “Рівне-720”; збірника з історії реєстрації актів громадянського стану; я автор книги “Джерела історичної пам’яті Рівненщини”; автор розділів до книг Євгена Шморгуна “Шевченкові верстви” і “Громове дерево” (розділ про отамана Оскілка). Особливою для мене була робота над путівником по фондах ДАРО за період від XVIII століття до 1939 року. Я була головою робочої групи з підготовки цього видання і автором більшості описових статей. До речі, хочу зазначити, що дуже допомогла мені в цій роботі історик і науковець, Олена Прищепа. Я постійний учасник різноманітних науково-практичних конференцій як в Україні. так і за кордоном.
Пані Людмило, я знаю, що Ви також знайшли цікаву інформацію щодо теми так званих таємничих підземель у парку імені Шевченка — колишньому князівському фільварку “Гірка”…
Ще задовго до початку розкопок я віднайшла опис комплексу споруд князів Любомирських на “Гірці” 1850-х років. Опублікувала цей матеріал в пресі. Коли ж розпочалися дискусії про підземні ходи, знову опублікувала інформацію про підвали цього комплексу і надала інформацію у міський відділ культури і туризму.
Як відомо, цьогоріч разом із колегою Оленою Гумінською Людмила Леонова зініціювала проведення в Рівненському держархіві безкоштовного майстер-класу з пошуку архівних документів для генеалогічного дослідження історії власного родоводу.
Ці навчання Людмила Леонова з колегами проводить для усіх охочих. Терпляче пояснює, як правильно проводити пошук, на що звертати увагу, щоб отримати бажаний результат.
Пані Людмило. які найдивовижніші знахідки Вам траплялися під час роботи з фондами?
Одна з переваг нашої роботи якраз і полягає в тому, що ніколи не знаєш, яку цікавинку вдасться віднайти. Нерідко, шукаючи якусь конкретну інформацію, можна натрапити на унікальні відомості чи документ, який зовсім не стосується предмету пошуку. Так трапилося, наприклад, коли в архіві опрацьовували на запит документи Дубенського повітового суду 200-річної давнини. Серед документів про спір між поміщиками і монастирем раптом виявили чотири купчі грамоти на пергаменті ХV-XVI століть. Це найдавніші документи, що зберігаються в нашому архіві. Їх віднесено до категорії особливо цінних і в разі надзвичайних ситуацій вони підлягають першочерговій евакуації. Цікаві відомості також було знайдено про видатних особистостей, пов’язаних з Рівним і областю. Наприклад, про одруження батька письменника Володимира Короленка Галактіона Короленко. Нашим архівістам потрапив до рук так званий шлюбний обшук — це таке опитування священиком молодят перед вінчанням. Було виявлено, що дружині Галактіона Короленко було не 16 років, як в офіційних відомостях, а всього 13. Виявляється, священик, який опитував дівчину, приписав їй кілька років. Чимало цікавої інформації було виявлено про Ніла Хасевича. Уласа Самчука, про Миколу Костомарова і Пантелеймона Куліша, Зузанну Гінчанку.
Чому дуже багато відомостей (причому оцифрованих) про Рівне і наш край в давнину можна знайти зокрема в архівах Польщі, а в нас вони відсутні?
Коли в 1921 році на території сучасної Рівненської області встановилась польська влада, то поляки насамперед почали збирати дані про документи, втрачені чи знищені в попередні роки. Найбільш цінні вивозили до центральних архівів Польщі. Цікаво, що німці під час окупації навпаки звозили до Рівного документи. Після звільнення документи знаходили і на горищах, і в підвалах, у зруйнованих будинках, і на сміттєзвалищах… На залізничній станції, коли розтанув сніг, під величезною кучугурою було виявлено купу документів. А ще два вагони — також набитих документами, звезеними з різних міст СРСР. Загалом через те, що в перші дні війни архіви в області не вдалося евакуювати, було втрачено понад один мільйон 200 тисяч справ. Архів (він тоді підпорядковувався НКВС) відновив свою діяльність у лютому 1944-го, після звільнення Рівного. У тих умовах, коли ще не припинилось бомбардування, не було відновлено нормальну життєдіяльність міста, архівісти, вважаю, здійснили справжній подвиг. У тій розрусі й хаосі вони по крупинках збирали докупи все, що могли знайти, організовували зберігання і охорону. Без перебільшення. завдяки їхній самовідданій праці вдалося зберегти давні документи. До 1973 року архів розміщувався в колишньому будинку казначейства, що поруч із Свято-Вскресенським собором. На жаль, донині той будинок не дожив. А він також був свого роду “архівним документом”, бо з ним пов’язано цікаві сторінки історії Рівного.
Як відомо, нещодавно Державний архів Рівненської області отримав грант від Українського культурного фонду на реалізацію проекту “Модерний архів”. Людмила Леонова переконана, що завдяки цьому поліпшиться доступ запитувачів до архівної інформації. Проект допоможе покращити зберігання документів. А найголовніше — дасть змогу оцифрувати найстаріші і найбільш запитувані документи, в яких міститься генеалогічна інформація — ревізькі казки, метричні книги, сповідні відомості.
Для відвідувачів читальної зали також передбачено новації, – розповідає Людмила Леонова. – Місця для роботи дослідників стануть комфортнішими, з’явиться екран з проектором для демонстрації виставок і оглядів документів. Плануємо також майстер-класи з пошуку архівної інформації і навчань з архівної справи й діловодства. По-новому виглядатиме й веб-сайт архіву. Відвідувачі, незалежно від місця проживання, зможуть там знайти чимало інформації, яка їх цікавить.
Звісно, усі ці зміни будуть додатковим навантаженням і на Людмилу Леонову як начальника відділу використання інформації. Але, як запевняє пані Людмила, її це тішить, бо по-перше, роботу свою любить, а по-друге — давно назріла проблема осучаснення їхньої роботи, що, в свою чергу, зробить її ефективнішою і якіснішою.
За словами Людмили Леонової, нині в сховищах Державного архіву Рівненської області зберігається понад один мільйон документів, які вкладаються у більш як 4 тисячі архівних фондів. Найдавніші документи датуються 1774-м роком. Те, що нині ми можемо їх побачити, заслуга багатьох поколінь рівненських архівістів, каже пані Людмила, і пишається своєю приналежністю до цієї когорти відданих своїй справі людей. За сумлінну працю і відданість професії Людмилу Леонову було нагороджено високою державною відзнакою — орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.
…Хтось мудрий сказав, що в житті не буває випадковостей, і все, що трапляється, чітко сплановано вищими силами… Так це, чи ні. але пані Людмила запевняє, що за 40 років жодного разу не пошкодувала про те, що колись волею випадку потрапила до архіву, цього хранилища правди, як його інколи називають. ”Наші архіви — це правдива книга життя, яку ми мусимо зберегти і прочитати”, – підсумувала розповідь про улюблену справу, якій присвятила життя, Людмила Леонова.
Загрузка...