Як любов і хист до музики допомогли вижити в найскладніших життєвих обставинах. Про непросту долю обдарованого хлопця з приміського села — кавалериста-музиканта Війська Польського з українським прізвищем Козак.
Він був моїм сусідом, і його по-вуличному звали Музикант. Людина тиха і мовчазна, скоріше навіть замкнута. Майже до кінця життя, а прожив він 90 років, дід Павло (так звали Музиканта) завжди їздив на велосипеді. Часто можна було побачити, як він везе клунок з травою для свого нехитрого господарства. Власне на концертних підмостках я свого сусіда не бачила, то й особливої зацікавленості до його особи не було.
А от тепер, коли його немає на цьому світі вже п’ятнадцять років, розпитавши родину про батька і діда, побачивши фотокартки і документи з їхнього домашнього архіву, зрозуміла, що людина ця була непростої долі.
Павло Ульянович Козак народився неподалік Рівного — у селі Шпанів у 1914 році. Коли Павлові було шість років, його мама загинула під поїздом, залишивши сиротами двох синів. Старшому братові Степану тоді було десять. По смерті дружини батько Ульян одружився вдруге, і в новій сім’ї народилося ще п’ятеро дітей. Старші ж сини зростали сиротами без батьківської любові і піклування, хоча матеріальний стан родини був непоганим. За спогадами нащадків, батько тримав у селі невеличку крамничку. Біля їхньої хати ріс великий фруктовий садок.
Павло закінчив у 1927 році п’ять класів у Шпанівській польській повшехній (загальноосвітній) школі, про що свідчить запис у його військовому квитку. Брати Козаки мали музичні здібності. Старший брат чудово грав на скрипці і навчив молодшого Павла азам музичної грамоти. Музикант-самоучка Павло Козак не лише проніс через все своє життя це захоплення, а й завдяки саме музиці виживав на крутих життєвих перехрестях.
І в полоні не полишав музику
Павлові було двадцять два, коли його у 1936 році забрали до польського війська. Він потрапив до військового оркестру 5-го кавалерійського полку. Служив у місті Дембіца в Підкарпатському воєводстві. Основним інструментом кавалериста була труба.
Там, у південно-східній частині Польщі, й застала Павла Козака Друга світова війна. У перші її тижні він потрапив у німецький полон. І далі, аж до звільнення американськими військами в 1945 році, перебував у німецькому Гамбурзі.
Судячи з фотографій, які теж збереглися в родині, життя військовополонених поляків, на відміну від радянських полонених, було значно легшим.
Люди виглядають пристойно, гарно вбрані, усміхнені, живуть у добрих умовах. На одній із світлин добре видно в руках чоловіка газету ”Голос”. Цей часопис видавався в Німеччині для українських робітників (“Ostarbeiter”) та українців-військовополонених Червоної армії у 1940-1942 роках. Павло спочатку працював на заводі, а потім його забрали якісь німецькі хазяї працювати у своєму господарстві. Цікаво, що німці з військовополонених створили оркестр і вони грали, що, очевидно, теж сприяло їхньому виживанню.
Повернення додому і до музики
Коли ж їх визволили американці, Павло міг обрати для життя будь-яку західну країну, але надто за довгі роки перебування на чужині скучив за рідним краєм, за родиною. і повернувся до Рівного.
Разом із старшим братом Степаном він у 1945 році влаштувався на роботу музикантом оркестру Рівненського театру.
Перший післявоєнний запис у трудовій книжці Павла Козака: “1.09.1945 р. Зарахувати до складу театру музиканта зі ставкою 460 крб. Ровно. Наказ № 114 від 1.09.1945 р.”.
Двадцять років звучала його труба в театральній оркестровій ямі, їздила з Павлом на гастролі вантажівкою і “газиком”, “крокувала” містом на парадах. Він залишив театр у 1964-му, перейшовши на роботу на щойно збудований Рівненський льонокомбінат. Працював робітником, бо треба було годувати сім’ю, де вже було двійко дітей, добудовувати власну хату. Але й там, на льонокомбінаті, музиканта запросили знову до оркестру, бо як же без музики жити і працювати!
У 1997 році Павло Козак одержав листа від Генерального Консульства Польщі у Львові: “Генеральне Консульство Республіки Польща у Львові має честь передати Вам відзнаку “За участь в оборонній війні 1939 року”, призначену Президентом Республіки Польща. Цією відзнакою Польська Держава бажає подякувати Вам за участь у війні з німецьким окупантом у вересні 1939 року та не щадіння свого здоров’я і життя для оборони Польщі. Складаємо Вам сердечні вітання та побажання здоров’я і довгих років життя. З повагою Вінценти Дембіцкі консул”.
Сім’я Павла Козака зберігає цю медаль, як дорогу реліквію на згадку про діда і батька.
Загрузка...