…Їх діставали з-під снігу, вигрібали зі сміття на горищах і в підвадах, віднаходили в покинутих помешканнях і забутих на коліях залізничних вагонах… Під пильним оком НКВД-КДБ, в режимі суворої секретності… Так формувалися безцінні збірки унікальних документів, які сьогодні складають архівні фонди Рівненщини.
У перших числах березня Державний архів Рівненської області відзначає 80-у річницю з часу свого заснування. Без зайвого пафосу його можна назвати хранилищем багатовікової пам’яті про життя нашого краю. Безцінні документи. які зберігаються в архіві, допомагають не просто дослідити нашу минувшину, — вони дозволяють “зазирнути” нашій історії в очі.
Нині адреси цієї установи (а в Рівному вона має два корпуси) добре відомі не лише мешканцям краю, а й жителям сусідніх областей. До Державного архіву Рівненської області нині справжнє паломництво. Окрім банальних довідок, сьогодні людей цікавить й історія власного роду, й історія міста і краю. Водночас цікавою є й історія створення самого нашого архіву як установи.
Про те. як усе починалося, які труднощі довелося долати першопрохідцям архівної справи на Рівненщині, розповідає начальниця відділу використання інформації документів ДАРО Людмила Леонова:
Розпочиналося все в 1939-1940 роках, після включення західних областей України до складу УРСР і СРСР. На той час архіви як такі існували лише у Львові та Чернівцях. Колишні воєводські й повітові центри Польщі, яким було й Рівне, державних архівів не мали. Документи зберігалися у відомчих, церковних і приватних архівах. Після приєднання до УРСР в західних областях створювали архівні відділи УНКВС та обласні. міські і районні історичні архіви. Усі вони були в підпорядкуванні НКВС УРСР, у складі якого діяв архівний відділ НКВС УРСР(з червня 1941 року – архівне управління НКВС УРСР). Наслідком включення архівів у систему органів НКВС була строга централізація і секретність. Відтак засекреченими були не тільки документи, які складали державну або військову таємницю, але й відомості про роботу самих архівів. Обласний історичний архів було створено першого березня 1940 року, але фактично розпочав він свою діяльність з 5-го квітня.
З якими труднощами доводилося стикатися першим архівістам краю?
Власне архівістів як таких було одиниці. Наприклад. у новоствореному колективі спеціальну архівну освіту мали тільки директор (першим директором була Усенко Клавдія Олександрівна, яка до цього працювала заступником начальника архівного відділу УНКВС у Запорізькій області) і її заступник. Решта працівників навіть не всі мали вищу освіту. Кадрів бракувало й кількісно, адже треба було виконати колосальний обсяг роботи. Опрацювання потребували величезна маса документів, що залишилися від польської влади. Зокрема, в квітні 1940-го архівістам довелося чимало попрацювати, щоб зконцентрувати в архіві матеріали адміністративних і військових установ західних територій Польщі, які під час евакуації, в період військових дій вересня 1939-го були просто залишені на привокзальній площі Рівного. Взимку документи засипало снігом, і виявили їх випадково навесні, коли розтанув сніг. Можна тільки уявити, в якому стані були ті документи!.. Дуже проблемним було питання приміщень. Адже потрібно було не просто десь розмістити документи. а й забезпечити належний режим зберігання.
Нині Держархів Рівненської області розміщується в двох корпусах, має обладнані сховища. читальні зали. де можуть працювати відвідувачі. А до цього де розміщувався архів?
Спочатку для архіву запропонували триповерхове приміщення хмелесушарки площею 640 метрів квадратних на окраїні Рівного. На перших двох поверхах передбачалося розмістити загальні, військові та секретні фонди, на третьому поверсі – канцелярію, кімнату для систематизації документів, читальний зал. Але дістатися до тієї будівлі було складно через відсутність шосейної дороги. Тоді запропонували розмістити там лише загальні фонди, а секретні документи розмістити в будинку №22-А на вулиці Леніна (зараз 16 Липня). Той будинок (він був приблизно на місці теперішнього діагностичного центру) не зберігся до наших днів. Власне там. у восьми кімнатах двох поверхів. і розмістився новостворений архів. Але знову виникли проблеми, бо комісія житлового відділу не дозволила обладнувати кімнати під архівосховища. У таких умовах неможливо було розмістити документи. Тому майже сім вантажівок документів зберігалися в підвальному приміщенні й гаражі, що знаходився неподалік від архіву, просто складені штабелями. Ще чимало розмістили в інших приміщеннях по місту. Лише в березні 1941-го архів отримав повноцінне приміщення на вулиці Сталіна (тепер Соборна) №39. Архів став повноправним господарем добротного приміщення, в якому колись розміщувалось царське повітове казначейство, а пізніше – польське фінансове управління. У цьому приміщенні архівісти Рівного працювали до 1972 року. На жаль, до наших днів будівля також не збереглася.
Перші роки діяльності архіву на Рівненщині минали під невсипним оком НКВД. “Енкаведисти” пильнували аби жоден документ про діяльність установ і підприємств польських часів не пройшов повз їхню увагу. Згідно з рішенням облвиконкому від 3-го червня 1940 року “Про охорону архівів в м. Рівне та в районах Рівненської області”, всі архівні матеріали установ і організацій, а також архіви приватних осіб, які залишились після польської влади, підлягали обов’язковій здачі в обласний архів. Керівники установ і приватні особи, в приміщеннях яких знаходились зазначені матеріали, мусили негайно повідомити про них в архівний відділ НКВС.
Щоб сучасники уявили масштаб роботи зі систематизації документів польських архівів. які довелося опрацьовувати в 1940-у році, Людмила Леонова навела лише деякі цифри:
Матеріали Рівненської в’язниці – 20 тонн; Рівненського окружного суду – 80 тонн; поліції Рівненського повіту — 12 тонн; 50 книг з реєстрації населення; картотеки, картки з реєстрації сіл Рівненського повіту. Цілий вагон з архівними матеріалами колишнього польського уряду було виявлено на станції “Рівне” залізниці. Усього накопичилося 112 тонн документів, які зберігалися в 27-ми різних місцях Рівного, в основному в сирих підвалах. Усе це призводило до неймовірних втрат архівного фонду. Хоча архівісти, наскільки це було можливо, обстежували місця, де могли знаходитися матеріали колишніх польських установ, складали акти, опечатували шафи, столи, інші сховища, а інколи і цілі приміщення, організовували перевезення виявлених документів, це не дало позитивного результату. Документи знищували, часто без погодження з архівним відділом УНКВС їх здавали в утиль. Наприклад. документи Рівненського магістрату частково були знищені місцевими пожежниками. Деякі радянські “контори” через брак канцелярського паперу використовували архівні документи для потреб.
Роботу, яку проводили рівненські архівісти в ті часи, можна назвати колосальною, каже Людмила Леонова. Те, що вдалося тоді зібрати і зберегти, нині є безцінним джерелом з вивчення історії нашого краю періоду 1920-1930 років.
У ті непрості часи архівісти мимоволі ставали “помічниками” “енкаведистів”, виявляючи і опрацьовуючи документи так званого оперативного значення. Архівісти складали списки-довідники на осіб, які могли виявитися шпигунами, ворогами нової влади. До цієї категорії віднесли усіх працівників колишньої польської адміністрації, військових та правоохоронних органів, а також представників військових адміністрацій усіх українських націоналістичних урядів 1917–1921 років. Брали на облік і членів українських націоналістичних партій, організацій. Більшість працівників архіву була задіяна саме на цій ділянці. Лише на початку 1960-х років архіви було виведено з-під керівної опіки КДБ, і вони вже підпорядковувалися відповідним відділам облвиконкомів.
Становлення архіву Рівненської області перервала війна. На жаль, архіви не вдалося евакуювати. Відтак понад мільйон одиниць зберігання і 19 тонн нерозібраних матеріалів знищено під час окупації. Наприклад. окупанти викинули із Дубенського замку документальний фонд князів Любомирських, який було частково спалено, а частково він загинув від дощів. Відновив роботу Держархів Рівненської області після звільнення Рівного, 5 лютого 1944 року.
Людмила Леонова наводить свідчення П. В. Малицького, який працював у архіві під час окупації. За його розповідями, німці не вивозили матеріали з архіву, а навпаки, звозили в його приміщення документи з відомчих архівів не лише області, а й інших окупованих територій СРСР. Однак ті документи ніхто не розбирав. вони так і лежали купою в гаражі і підвалі архіву, доки стали непридатними для використання.
Нині фонди Держархіву Рівненської області розміщуються в двох корпусах — на вулицях Кавказькій та Бандери. У його сховищах зберігається понад один мільйон одиниць зберігання в 4 100 фондах. Це не лише паперові носії, є матеріали на пергаменті. кіно- і фотодокументи. які хронологічно охоплюють час від ХVІ століття і до наших днів.
Є унікальні документи, зазначає Людмила Леонова. Наприклад у фонді Дубенського повітового суду зберігається справа “Про земельний спір між графом Іллінським і Дерманським монастирем”, в якому є 67 оригіналів документів з перекладами з земельних питань за період з другої половини XVI століття — з 1544-го по 1784-й роки, в тому числі — чотири грамоти на пергаменті. Це найдавніші документи, які зберігаються в ДАРО.
Водночас, Державний архів Рівненської області — сучасна установа, яка прагне крокувати в ногу з часом, каже Людмила Леонова. У рамках реалізації проєкту “Модерний архів” рівненські архівісти розпочали оцифровування документів. Всього передбачено оцифрувати півтисячі одиниць зберігання за 1781-1939 роки. Насамперед оцифрованими будуть найбільш запитувані документи, в яких міститься генеалогічна інформація – ревізькі казки, метричні книги, сповідні відомості. Вдосконалюється робота читальних залів задля створення більш комфортних умов для праці дослідників. Популярними і затребуваними стали майстер-класи з пошуку архівної інформації, які проводять рівненські архівісти.
З нагоди 80-річчя Державного архіву Рівненськоі області ми презентували виставку “Свідки епохи. Преса Рівненщини ХХ століття”, – провадить Людмила Леонова. – До речі, різноманітні тематичні виставки, на яких можна побачити унікальні документи з наших фондів, дізнатися нове цікаве з історії нашого краю, ми проводимо регулярно. Прагнемо не лише зберігати безцінні джерела нашої минувшини. а й інформувати про них широку громадськість. Здається про архіви краще за поета Бориса Іваненка не скажеш: “ Архіви — це приспана пам’ять народу, торкнися — заб’є джерелом”. Ми працюємо. щоб ту пам’ять належно зберегти, аби “торкнутися” до неї могли якомога більше людей.
Фото до публікації надані Людмилою Леоновою та з особистої колекції автора
(Поставлено оцінок: 2, середня: 4,50)
Загрузка...