Рубрика: Короткі новини

У вересні 1939-го року Західну Україну з населенням понад сім мільйонів та територією 110 тисяч кілометрів квадратних було приєднано до СРСР. Створено шість областей, серед яких і Рівненська. Головним керівним органом краю стало бюро Рівненського обкому КП(б)У на чолі з Василем Бегмою. Головними карально-репресивними органами стали управління НКВС у Рівненській області (у подальшому — управління Наркомату держбезпеки) та військові трибунали. У грудні 1939-го на Рівненщині діяло три в’язниці – у Рівному, Дубні та Острозі. У серпні 1940-го в Рівному з’явилася ще одна.

Першими під пильний нагляд органів НКВС потрапило польське населення. Знищення польської еліти, управлінців більшовики вважали важливою умовою інтеграції приєднаного регіону до складу СРСР. “Відозва командуючого Українським фронтом Семена Тимошенка до робітників і селян Західної України” закликала: “… Зброєю, косами, вилами і сокирами бий одвічних ворогів твоїх – польських панів… Не повинно бути місця на землі Західної України панам і підпанкам, поміщикам і капіталістам…”. Водночас польське населення краю вороже відреагувало на прихід “совєтів” і трактувало його як окупацію.

Приклади “справедливої націоналізації” по-радянськи радше нагадували мародерство. Зокрема, в листопаді 1939 року в розпорядження військових передано 32 будинки в Рівному, з яких було виселено на вулицю родини польських офіцерів. У користування вояків було передано приміщення римо-католицького костелу Петра і Павла, що належав воякам польського гарнізону. У ньому було облаштовано конюшню. Приміщення польської школи на вулиці Сінкевича передали під школу, де мали навчатися діти особового складу Червоної Армії та радянських функціонерів, надісланих на роботу до Рівного.

Сучасна офіційна назва посадовця, який разом із виконавчим комітетом очолює виконавчу владу в місті — “міський голова Рівного”. Таку ж назву мала посада і в період 1898-1919 та з 1997-го і донині. А от посадова особа, яка очолювала місцеве самоврядування в місті з 1891-го по 1898-й роки мала звання “старости”. У 1919-у короткотерміново головним у місті був комендант, а в 1919-1922-у та 1927-1934-у — бурмістр. У періоди 1922-1927 та 1934-1939 роки очолював Рівне президент. У період німецької окупації (1941-1944 роки) Рівне очолював бургомістр.

Перші демократичні вибори до міської ради Рівного відбулися в 1990-у році. Очільником міста став тодішній “азотівець” Іван Федів. Керував містом з травня 1990-го по вересннь 1993-го року. З 1992-го року його посада називалася “голова міської Ради народних депутатів, голова міської адміністрації (управи)”. Нинішні депутати Рівнеради виступили з ініціативою про удостоєння Івана Федіва почесної відзнаки “За заслуги перед містом” І ступеня. Цю ідею підтримали на засіданні бюджетної комісії Рівнеради. Розглядатимуть це питання міські обранці під час чергової сесії 13 серпня.

У 1990 роцi в офіційні установи та заклади знову повернулася українська мова. А 16 червня 1990-го над адмiнбудинком мiської ради затріпотів синьо-жовтий прапор. При вiдкриттi сесiй мiської ради звучав нацiональний гiмн “Ще не вмерла Україна” — ще до законодавчого затвердження його музичної редакцiї. За клопотанням мiської влади 11 червня 1991 року було ухвалено Постанову Президiї Верховної Ради УРСР “Про приведення назви міста Ровно і Ровенської області у відповідність до правил українського правопису”, згідно з якою місто Ровно іменувалося Рівне, а область — Рівненська.

У XVIII-XIX століттях для купання на морських пляжах використовували так звані купальні машини – будиночки-возики, що дозволяло чоловікам і жінкам купатися, дотримуючись правил пристойності. Це був такий критий візок з дерев’яними чи брезентовими стінками, зі східцями, в якому любителі водних процедур перевдягалися в купальні костюми. Машину, запряжену кінною парою, спускали до води, розвертаючи так, щоб з берега не було видно того, хто купався. Якщо відпочивальник хотів повернутися на берег, то піднімав над візком спеціальний прапорець. У Європі ХІХ століття дами купалися в спідньому. А, наприклад, в Англії до 1860 року чоловікам було дозволено плавати оголеними.

Першою жінкою, що ризикнула з’явитися на людях у купальному костюмі, який оголював руки і ноги, була плавчиня з Австралії Аннет Келлерман. У 1907 році під час виступу в США її було заарештовано. І продовжити виступ вона змогла лише після перевдягання. Перші “вольності” в крою жіночих купальників з’явилися в 1920 році. Було прибрано рукави, з’явилися вирізи, купальники стали більш облягаючими. Однак на пляжах Європи і Америки поліціянти з лінійкою у руках перевіряли “підозрілі” купальники на скромність. У 1921 році на пляжі американського міста Атлантик-Сіті заарештували даму за відмову натягнути панчохи (вони були обов’язковим доповненням до купального костюму) вище колін.

Революціонеркою в історії купального костюма стала Коко Шанель, яка спершу наважилася на публічне купання, а потім запровадила моду на засмагу, що спричинило суттєве зменшення розмірів купальників. У кінці 1920-х Коко Шанель запропонувала нову модель пляжного одягу — цільний купальник на бретельках з облягаючими штанцями до середини бедер, спеціальну шапочку і халат. Ця модель протрималася до середини ХХ століття. Чергова “купальна революція” сталася в 1946 році, коли модельєр Луї Реар уперше представив публіці жіночий купальник, що відкривав живіт. Свій витвір він назвав ”бікіні” — на честь атоллу Бікіні в тихому океані, над яким американці провели атомні випробування.

Містяни міжвоєнного Рівного, як і сучасні, переймалися літнім відпочинком. Причому, деякі його види дійшли до наших днів. Місцева преса весняно-літнього періоду ряботіла оголошеннями власників сільських садиб про здачу в оренду на літній період будиночків. Популярним був відпочинок на період вихідних, який називався туром вихідного дня. На суботу-неділю група подорожуючих вирушала до якогось історичного місця, виїздила на природу, до водойми, в ліс. На період шкільних канікул залізниця запроваджувала дешеві проїзні квитки на потяги до історичних місць, околиць Рівного та за межі Волинського воєводства.

Однією з перших здравниць на Рівненщині був відкритий у 1930 році біля Гути Степанської (Костопільський повіт) санаторій під назвою “Солоне болото”. У ньому знаходились джерело з лікувально-мінеральною водою, поклади дуже цінної для оздоровчих процедур грязі, а також солоне болото зі значним вмістом ропи. Лікувальна слава санаторію вийшла далеко за межі тодішньої Волині, а охочі до курортних процедур мусили очікувати черги на поїздку. Відомо, що в 1936 році поліпшити здоров’я у Гуті Степанській змогли 455 осіб.
У міжвоєнній Європі подібний санаторний заклад існував лише у Швейцарії.

За польськими законами в міжвоєнному Рівному робітник після року безперервної роботи мав право на 8 днів оплачуваної відпустки, після трьох років – 15 днів. Працівник розумової праці після 6 місяців роботи міг піти у 14-денну оплачувану відпустку, а після року – на місяць. Якщо стаж переривався з ініціативи працівника менше, ніж через три місяці, то він не втрачав права на оплачувану відпустку. За порушення закону роботодавцеві загрожували як адміністративна, так і кримінальна відповідальність. Однак часто роботодавці “викупали” в працівників відпустки, виплачуючи за них відповідну грошову компенсацію.