На старій чорно-білій світлині, міцно тримаючись за руки рідної матусі, крокують вулицями Рівного дві гарно вбраних усміхнених дівчинки, дві сестрички — Тамара і Галя. На іншій світлині вони ж узимку простують середмістям Рівного з бабусею Ангеліною. Маленькі Галя і Тамара ще не знали, що не завжди зможуть бути поруч, і що на їхню долю випадуть жахливі випробування.
Ці фото кілька років тому привезла до Рівного із-за океану, з далекої Канади, донька однієї з сестричок сім’ї Давидюків — Галини, Тамара Василівна Аладько. Світлини не лише нагадали їй, нині жінці поважного віку, дитячі щасливі роки поруч із рідними людьми, а й відкрили невідомі сторінки маминої непростої долі. У тяжкий воєнний час, як найдорожче з рідної домівки, везла ці фотопам’ятки в німецьке рабство її тітка і мамина старша сестра тезка Тамари Василівни — Тамара Давидюк.
Її, молоду дівчину, гітлерівці разом з десятками інших рівненських дівчат і хлопців примусово вивезли на роботу до Німеччини. На жаль, сьогодні, за майже 80 років потому, достовірно відтворити картину тієї важкої дороги на захід і всіх поневірянь українки в чужих краях, досить важко.
Давидюки з вулиці Військової
Сім’я Сергія Гнатовича і Зінаїди Василівни Давидюків мешкала в 1930-і роки в Рівному на вулиці Військовій (тепер – Олени Теліги) в будинку № 7, який зберігся донині, хоча зазнав значної перебудови.
Глава сім’ї Сергій Гнатович Давидюк – уродженець міста Бяла Подляска Люблінського воєводства служив у 44-му полку стрільців кресових Війська Польського, який квартирував у Рівному. Тут у 1925 році він одружився й обвінчався у Свято-Воскресенському соборі з донькою військовика російської царської армії Василя Бєднякова —Зінаїдою. У Давидюків у 1926 році народилася старша донька Тамара, а через два роки — Галина. Дівчатка навчалися у польській державній 7-класній повшехній (загальноосвітній) школі імені Генрика Сенкевича (сучасна школа № 3).
Сергій Давидюк був освіченою людиною. Окрім 7-класної освіти польської школи ще й закінчив бухгалтерські курси. Був він активний в житті чоловік, грав у футбол, і, як свідчать архівні матеріали, виконував функції секретаря на футбольних баталіях місцевих волинських команд. Відслуживши у війську 17 років, сержант Сергій Давидюк у 1937 році за станом здоров’я вийшов на пенсію.
Знання, одержані на бухгалтерських курсах, дали йому змогу влаштуватися директором млина, що знаходився на куті вулиць Військової і Дубенської. До речі, власником цього млина до 1933 року був Нафталі Герц Мусман — дід відомого ізраїльського письменника Амоса Оза. Сім’я Давидюків жила небідно і дружно. Разом з ними мешкала на вулиці Військовій і мама дружини Ангеліна Бєднякова, яка в дівоцтві мала прізвище Янц і походила з сім’ї волинських німців-колоністів.
З початком війни горе увійшло в дім Давидюків. Одного разу в їхньому домі попросив прихистку хворий полонений-втікач, від якого матір дівчаток заразилася тифом й за декілька днів померла. Тридцятишестирічну красуню Зінаїду поховали на Дубенському кладовищі, і доньки щораз, коли сум огортав їхні дитячі серця, перебігши через дорогу, йшли на її могилу, щоб там вдосталь виплакатись.
Через рік батько одружився на Ользі Шмирук, яка була на 11 років молодшою за нього. Вона, хоча й була дуже доброю до дівчаток, але мами їм замінити не змогла.
Загублені в світах
Тамарі було 16 років, коли її відірвали від батьківського дому і вивезли до Німеччини. А молодша сестра, 14-річна Галя, залишилася вдома. Подробиць про те, як пережила Галина Давидюк роки гітлерівської окупації в Рівному, сім’я за її життя майже нічого не знала. І ось вже після її смерті (а відійшла Галина Сергіївна в кращий світ у 2018 році) її донька із зібраних коротких відомостей з краєзнавчих публікацій, спогадів і фотографій, дізналася, що її мама під час німецької окупації працювала в Рівненському музеї, який знаходився на колишній вулиці Короленка (тепер не існує, була в районі нинішнього майдану Незалежності). А керував тоді музеєм відомий волинський історик Юрій Шумовський.
Найцікавіше, що донька Галини Давидюк і племінниця її зниклої сестри Тамари — Тамара Аладько — також пов’язала свою долю з музеєм. Вона понад 30 років працює у Рівненському краєзнавчому музеї. Про діяльність музею часів окупації згадувала корінна рівнянка Лідія Дзівак і в переліку імен його працівників називала Галину Давидюк. Згадала донька Тамара і про приятелювання мами з Галиною Чайкою (Гладкевич), яка мешкала на вулиці Дубенській (працювала в музеї в 1940-і роки). Впізнала вона свою маму й серед музейників на фото 1943 року.
Зі спогадів Лідії Дзівак відомо, що молодь потрапила на роботу в музей за домовленістю батьків з паном Шумовським. Офіційна робота давала документ (аусвайс) і гарантію, що окупанти не вивезуть до Німеччини. Ось так, очевидно, і Сергій Давидюк, не змігши допомогти Тамарі, рятував свою меншу дочку від вивезення. А старшенька Тамара на довгі роки, аж до кінця 1950-х, загубилася в далеких світах.
Зустріч через 27 років
Вперше батько зустрівся з дочкою в 1959 році у польському Кракові, куди Тамара прилетіла з канадського Торонто.
Вивезена на захід німцями, Тамара спочатку опинилася в Австрії, там працювала в медпункті на якомусь заводі. Там в кінці війни познайомилася і вийшла заміж за Миколу Хайсанюка, українця, який воював у складі Війська Польського і потрапив у німецький полон.
В Австрії у них народилася донька, яку назвали Ольгою. В Австрії Тамара познайомилася і подружилася з українцями, що сповідували глибокі національні почуття і перейнялася, як і вони, любов’ю і шаною до України, яку вони вимушено втратили. Нова сім’я Хайсанюків розуміла, що після перебування, хоч і підневільного, в Німеччині, повернення до СРСР, чи в соціалістичну Польщу може принести їм великі проблеми. Тому обрали для життя Канаду.
Тамара Хайсенюк-Давидюк до сьогодні живе в Торонто і всі ці роки переймається Україною, її культурою, мовою і вірою. Вона і її діти Ольга і Євген активні діячі української діаспори, плекають там рідну мову, пісню, церкву. А молодша сестра Галина, вийшовши заміж за радянського офіцера, народила в 1948 році доньку і на честь загубленої в 1941 році сестри назвала її Тамарою.
Вперше сестри Тамара і Галина зустрілися в 1970 році, через 27 років розлуки. Пані Тамара тоді змогла приїхати в СРСР як туристка і лише до Києва. Однак, на її велике прохання працівники КДБ, давши дозвіл на відвідини родини, особисто привезли її на декілька днів до Рівного характерною для їхнього відомства чорною “Волгою”. Це були дні великого щастя родини Давидюків, яке обмивалося сльозами радості і смутку одночасно. Вони були близькими, як ніколи, і далекими одночасно, бо довгі роки і два різні світи суспільного життя, як безмежний океан, розділили їхні долі.
(Поставлено оцінок: 19, середня: 4,53)
Загрузка...