Представники численних рівненських родин 9-го вересня зібралися біля пам’ятного знака, що в Рівному на розі вулиць Чорновола і Драгоманова, спорудженого в пам’ять про депортацію українців Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини зі своїх етнічних земель. Згадували той безжалісний час страждань їхніх батьків і дідів.
Вкотре звучали гіркі спогади про далекі 1940-і й молитва за душі спочилих українців, що під жорстоким примусом диктаторських режимів залишили свої домівки і після багаторічних поневірянь пустили коріння на Волині.
“Обмін населенням”
Дев’ятого вересня 1944 року створений радянською владою Комітет національного визволення Польщі (“Люблінський комітет”) й уряд УРСР уклали угоду про “взаємний обмін населенням”: українського — з території Польщі до УРСР, польського — з території України до Польщі. Депортація українців з Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини тривала з 1944-го до червня 1946 року. Внаслідок цієї акції було переселено, за офіційними даними, понад 500 тисяч українців.
За розповідями депортованих, ця операція була насильницькою і жорстокою по відношенню до людей. Зазвичай військові на світанку щільним кільцем оточували українські села і наказували мешканцям “зі списку” готуватися в дорогу. Щоб спакувати майно, давалося дві години, а іноді й менше. Забирати дозволяли особисті речі, харчі, худобу, запаси збіжжя та картоплі. Люди виїжджали з евакуаційними листами, де поляками був описаний перелік майна і його вартість, що була до смішного мінімальною. В СРСР їм обіцяли відповідну компенсацію, забезпечення житлом і всебічну допомогу — справжній радянський “рай”. Людей сім’ями разом з якоюсь кількістю худоби вантажили в товарні вагони і везли на схід. Цю не вельми велику відстань люди у важких умовах без належного харчування, води, в антисанітарії долали за понад два тижні. За час того перевезення, коли ешелони по багато годин і навіть днів стояли на станціях, нерідко люди губили своїх рідних, хворіли і навіть помирали. Вивозили цілі села, а далі сусідів-односельців розлучали, розкидаючи їх по різних областях сходу і півдня України.
У радянському колгоспному “раю”
Люди, які мали своє, роками зібране і виплекане особисте господарство, свою землю, реманент і худобу потрапляли в колгоспи, про які ніколи раніше й гадки не мали і там їх змушували усе це віддати на колгоспний двір. Замість ошатних, залишених за Бугом будинків, вони змушені були бідкатися в напівзруйнованих мазанках і халупах. До того ж місцеве населення не завжди радо приймало новоселів і чомусь бачило в них панів-поляків та переселенців, що претендують на їхні домівки. Життя в степах України для більшості ставало нестерпним, і вони докладали усіх зусиль, щоб повернутися в рідний край. Влада чинила цьому всілякі перепони. У людей не було документів, їх позбавляли будь-якого права вибору.
У кожної родини своя історія дороги до західного кордону. Одні, залишивши все майно, повантажили на підводу лише дітей, потайки вирушали вночі дорогою, де на них чатувала небезпека зустріти бандитів чи навіть зграю голодних вовків. Інші віддавали новому колгоспному керівництву все, що мали, за посвідку, яка ставала пропуском в інші регіони. Тисячі родин українців з південних і східних областей України поверталися на захід, але кордон СРСР вже був “на замку”, і ці люди змушені були осідати в західних областях, зокрема на Рівненщині.
Переселенці в Рівному
Помалу депортовані вростали в цю землю. Хазяйновиті люди, які пройшли випробування війною і колгоспами, які вже мали гарт виживання в найтяжчих умовах, “холмщаки” або “переселенці”, як їх називали місцеві, потроху спинались на ноги, будували ошатні будинки, ставали хорошими майстрами, а їхні діти втілювали мрію батьків – здобували вищу освіту, переймали батьківське вміння. Складно тепер назвати, в якому районі Рівного, де є приватний сектор забудови, не живуть родини колишніх депортованих з-за Бугу українців. І всі скажуть про них, що тут живуть хороші господарі, що жінки в цих домівках чудові господині, що вони вміють розписувати на Великдень неймовірні писанки і пекти найкращі запашні паски, що їх садки рясніють врожаєм, а діти мають велику повагу до старших.
Сьогодні в Рівному мешкають тисячі представників родин жертв насильницької депортації, які об’єдналися в громадські організації “Холмщина” та “Суспільно-громадське товариство “Забужжя”. У кожній родині зберігаються спогади, які передаються від покоління до покоління про той найрідніший їхньому серцю край, де була дідова хата, де спочивають у могилах їх пращури. Вони тепер без проблем відвідують свої покинуті 70 років тому села, але там вже немає їхніх обійсть, там православні храми вже стали костелами, а кладовища поросли чагарниками.
Ці люди розуміють, що історію не повернути назад, не повернути втрачену землю, господу, не змінити кордон. Але пам’ять стерти не можна. І з плином часу все ж віриться, що дві великі європейські держави Україна і Польща визнають офіційно, що операція, яка має дату 9 вересня 1944 року, буде визнана примусовою депортацією етнічних українців, злочином проти народу, що жив там споконвічно. Покидаючи рідну домівку, ці люди везли свій спомин і свою молодість у чорно-білих світлинах, які нині бережуть як пам’ять свого роду.
Фото з сімейного архіву родини Ніни Матчук (у заміжжі Царанюк), яку було насильно переселено на Рівненщину з польського містечка Грубешув.
Загрузка...