Могила “енкаведистів” у центрі Рівного? Таємниці одного поховання у Рівненському парку

Упродовж понад 70-и років рівнянам розповідали, що там поховано загиблих у боях під час звільнення Рівного від німецької окупації. Радянська пропаганда свято берегла і плекала міф про “визволителів”, які полягли в боях за наше місто, проте…

У документах цей об’єкт іменується так: “Пам’ятка історії місцевого значення “Братська могила радянських воїнів, партизан та Героя Радянського Союзу Г. М. Шевченка”. Архітектор І. Л. Шмульсон, скульптор І. Я. Матвієнко. Матеріал: бетон, бронза, граніт. Дата встановлення 1948 рік. Розміри братської могили – 4,64 х 6,91 метра; розміри постаменту – 1,92 х 1,90 х 0,9; обеліск – 1х1х3 м; меморіальна дошка – 1,13 х 0,94 метра. Об’єкт культурної спадщини взято на державний облік та під державну охорону рішенням виконкому Ровенської обласної Ради депутатів трудящих № 102 від 17 лютого 1970 року”.

Братська могила розташована на узвишші зліва від парківської алеї, що веде з вулиці Соборної до міського Будинку культури. Первісно це був обеліск із барельєфними зображеннями воєнних епізодів та вінком слави і скорботи.

Так виглядав пам’ятник на братській могилі у парку від початку встановлення до реконструкції у 1974 році. На надмогильній плиті вказано 58 прізвищ похованих. Фото 1965 року

Під час реконструкції поховання у 1974 році вінок прибрали зі стели. На одному з барельєфів був напис “За Сталина! За Родину”. За часів Незалежності першу частину напису зачеканили.

На барельєфі видно зачеканений напис зі згадкою прізвища Сталіна

На надмогильній плиті викарбувано: “Братская могила воинов Советской армии 1941-1945”. Цікаво, що спочатку на плиті містились 58 прізвищ. Після реконструкції 1974-го на новій плиті вже було 62 прізвища. Водночас в офіційних документах ідеться де про 63-х, а де й про 64-х похованих. Чому так?

Барельєф на обеліску
Барельєф на обеліску

Історія поховання

Парк імені Шевченка після звільнення міста від німецьких окупантів був усіяний одиночними могилами радянських вояків, про що зазначається у документах міської влади Рівного 1945-1948 років, які зберігаються у Держархіві області. Про могили в парку та їх походження розповідав авторові цих рядків і післявоєнний директор парку Віктор Ткачук. Місцеві мешканці нашвидкуруч ховали загиблих червоноармійців на території парку і під час німецького наступу в 1941 році, і під час боїв у лютому 1944-го. Спочатку це були одиночні могили, а коли до парку почали масово зносити тіла загиблих, то з’явились і братські. Згадували про це у своїх спогадах і старожили Рівного. Міський парк після війни мав вигляд пустиря, з викорчуваними деревами, купами смітників, поруйнованими будівлями і розкиданими по території могилами, серед яких мешканці випасали кіз. Під час повоєнної відбудови парку міська влада вирішила перенести одиночні могили на кладовище на вулиці Дубенській, а на братській могилі встановити пам’ятник. Цікаво, що рішення про це міськвиконком ухвалював кілька разів.

Фрагмент постанови міськвиконкому про встановлення пам’ятників радянським воякам і партизанам у різних куточках Рівного, в тому числі й у парку

У грудні 1944-го було оголошено конкурс на проєкт пам’ятника на братській могилі, трьом переможцям якого пообіцяли премії: 3 000 карбованців, 2 000 та 1 500 карбованців відповідно. На конкурс відвели всього місяць — з 15 грудня 1944-го до 15 січня 1945-го. А вже з 20 січня мала розпочатись побудова пам’ятника. Любителі усіляких дат і ювілеїв, “совєти”, дуже поспішали встановити його до 27-ї річниці червоної армії — 13 лютого 1945 року.

Постанова міськвиконкому 1944 року

Чи отримав хто премію, невідомо, але нічого із запланованого зроблено не було. А у вересні 1945-го виконком видав нову постанову “Про спорудження пам’ятників героям Великої вітчизняної війни та О. Дундичу”. У ній знову йшлося про перенесення з парку на військове кладовище на Дубенській всіх поховань, у тому числі й братської могили. Однак про яку саме могилу йшлося (їх було, як мінімум, дві), невідомо. Рівненським архітекторам Андрієву (таке прізвище зазначено в постанові; чи це мався на увазі відомий рівненський архітектор Борис Андрєєв, невідомо, – прим. авт.), Єщенко, Корочинській, Сафонову до першого жовтня 1945 року доручено представити ескізи пам’ятників. У жовтні було затверджено ескіз проєкту пам’ятника на братській могилі, представлений Андрієвим. Відповідальними за встановлення пам’ятника призначено управління комунального господарства міста. Затим одиночні поховання перенесли на військове кладовище на вулиці Дубенській.

Дубенське кладовище. Поховання радянських вояків, що померли в рівненських госпіталях. Сюди було перенесено й одиночні могили з парку. Фото 1948 року
Сучасний вигляд поховання радянських вояків на Дубенському кладовищі

А пам’ятник на братській могилі в парку з’явився лише в травні 1948 року. І творцями його були не місцеві митці, попри те, що попередньо обрали проєкт рівненського архітектора.

Ісроель Лейзерович Шмульсон – головний проєктант пам’ятника на братській могилі в парку. Фото 1956 року

Що з ним було не так, поки що невідомо. Авторами ж пам’ятника стали нікому не відомий 33-річний колишній фронтовик архітектор Київської архітектурно-проєктної майстерні “Будмонумент” Ісроель Шмульсон і скульптор — київська художниця-монументалістка Ірина Матвієнко. Гранітний триметровий обеліск виготовляли у виробничо-художніх майстернях Рівного, куди в травні 1947-го міськвиконком розмістив замовлення.

Це цікаво  Садова. Вулиця, якої немає

Хто покоїться у братській могилі

Давньогрецький поет і політик Хилон сказав:”Про мертвих або добре, або нічого, крім правди”. Радянська пропаганда довгі роки плекала історію про те, що в братській могилі в парку покояться бійці, які віддали життя за звільнення нашого міста від німецької окупації, що, як з’ясувалося, від правди дуже далеко.

То чий же прах там покоїться, кому “салютувало” не одне покоління рівненських піонерів і присягали на вірність комуністичним ідеалам місцеві комсомольці?

Загальний вигляд поховання. Фото 2019 року

Рівненський історик, голова правління Рівненської обласної організації Національної спілки краєзнавців України Андрій Живюк, який серед іншого займається дослідженням поховань радянського періоду, зокрема й у братській могилі в парку імені Шевченка розповів:

– Поховання було сформовано не одразу. Туди підзахоронювали упродовж березня-грудня 1944 року. Як видно з написів на надгробній плиті, там поховані рядові бійці та офіцери і партизани. Хоча на плиті зазначено 62 прізвища, скільки насправді в могилі, достеменно сказати складно. Принаймні маю інформацію про ще двох осіб. Попри те, що радянська історія завжди розповідала, що в тій братській могилі покояться вояки, що загинули в боях за Рівне, це не зовсім так. Є й такі, але більшість — бійці внутрішніх військ НКВД, які загинули уже після вигнання нацистів з Рівного, і не завжди в бою. Розпочинається список прізвищем Гавриш І. В. — полковник, командир 24-ї стрілецької бригади внутрішніх військ НКВД. Звісно, останнє на надмогильній плиті не зазначено. Він помер у госпіталі 06.04.1944.

Цей кадровий “енкаведист”, за словами Андрія Жив’юка, брав участь у фінській війні, командуючи третім ухтинським прикордонним полком НКВД. На чолі 24-ї бригади “відзначився” у висланні чеченців та інгушів з Північного Кавказу. Більшість похованих з рядового складу і партизан (партизанські підрозділи були приданими до структур НКВД через брак особового складу в останніх) — це бійці військ НКВД, каже Андрій Жив’юк. Він виявив у похованні шість бійців червоної армії, не пов’язаних з НКВД:

– Цікаво, що гвардії майор Герой Радянського Союзу Григорій Шевченко не помер у шпиталі в результаті поранення у боях за Рівне, як це подавала офіційна історія. Згідно з первинними документами, він загинув 15.07.1944 біля села Цегів на Волині, і там був похований. З яких міркувань його перенесли до Рівного — невідомо.

Нині на меморіальній плиті вказано 62 прізвища

Чимало зі зазначених на надгробку вояків загинули під час авіанальотів на Рівне вже після звільнення міста від нацистів. Наприклад, гвардії майор Архипов (10.07.1944); лейтенант Пухтинський (14.07.1944). Капітан А. Д. Кирнос загинув у Млинівському районі під час виконання бойового завдання — офіційна версія. Гвардії капітан Смирнов (повне прізвище — Смирнов-Цапов), який служив при облвійськкоматі, загинув у бою з підрозділом УПА.

Серед похованих у братській могилі в парку “енкаведистів” є високопоставлені чини, каже Андрій Жив’юк. Як от підполковник держбезпеки Івлєв — заступник начальника управління НКВД в Ізмаїльській області, в органах з 1921 року. Вочевидь, його перекинули на Рівненщину для підсилення керівного складу в організації боротьби з ОУН-УПА. За офіційною версією, загинув від наскрізного поранення в ділянку грудної клітки 27.03.1944. Як дослідив рівненський історик, починаючи від старшини Бережного (зі списку на надмогильній плиті) і до єфрейтора Юнусова (всього 15 осіб) — це вояки 18-го кавалерійського полку внутрішніх військ НКВД, які загинули 05.04.1944 під час бомбардування Рівного німецькою авіацією.

Це цікаво  “Пегаз”, або як у Львові за німців відкривали українську мистецьку каварню

На надгробку є й жіночі прізвища. К. В. Крилова, П. П. Нєдєдова, М. А. Пєтрова вказані як партизани. Є ще одне жіноче прізвище — старшина В. Г. Дружиніна. Як розповів Андрій Жив’юк, вона була машиністкою-діловодом у політвідділі 18-ї стрілецької бригади внутрішніх військ НКВД. Загинула 19.05.1944 в районі Великих Межиріч у результаті… дорожньо-транспортної пригоди. Щодо решти партизанів, чиї прізвища вказано на плиті, обставин їхньої загибелі Андрій Жив’юк ще поки не дослідив. Чому на меморіальній плиті не вистачає ще двох прізвищ, і хто ці люди, розповідає Андрій Жив’юк:

– Мені вдалося встановити ще двох похованих у цій могилі. Один з них — М. К. Мінаєв — інструктор пропаганди і агітації політвідділу 24-ї бригади внутрішніх військ НКВД. Загинув 05.05.1944 під час авіанальоту. Ще один — високий чин органів НКВД генерал-майор А. І. Овчинніков, заступник начальника внутрішніх військ НКВД Українського округу. Перебуваючи в 1944 році в Рівному, 11-го травня вчинив самогубство, застрелившись. Був, вочевидь, таємно похований у цій могилі. Цікаво, що навіть його сім’ї не повідомили про смерть близької людини. Маю власну версію щодо причин самогубства. Наприкінці квітня 1944-го внутрішні війська на Рівненщині брали участь у так званій Гурбинській операції (каральна операція військ НКВД проти УПА, одним із завдань якої було знищення великого угруповання повстанців у районі лісів під Гурбами, – прим. авт.). Овчинніков, як заступник командувача округом, без сумніву, був причетний до планування і проведення цієї операції, яка, як відомо, не досягла мети. Хтось же мав стати “крайнім”… Вочевидь, щоб уникнути відповідальності, він і поквитався з життям. Не могло ж прізвище такої людини бути поруч у списку “героїв”.

Прибрати не можна залишити

Після якого слова слід поставити кому, вочевидь, має стати зрозумілим після усвідомлення того, навіщо “совєти” масово влаштовували поховання у парках і скверах, на центральних площах міст і містечок. Започаткування цієї традиції належить саме “совєтам”, які наче прагнули помітити територію могилами своїх “героїв”. Почалося це ще в 1917 році. У Рівному підтвердження цьому — пишні похорони Дундича, який загинув у бою з польськими легіонерами (більшовики називали їх білополяками) у липні 1920-го. І, як насмішка — його могила у парку польських князів Любомирських.

Замість звести новий пам’ятник Дундичу в парку, як було вирішено міськвиконкомом, просто трохи оновили старий. Фото 1950 року

Як зазначають історики, могили поза кладовищем — не що інше, як елемент радянської пропаганди, який несе певний ідеологічний підтекст. Це один зі засобів впливу на масову свідомість, мета якого постійне нагадування про війну, про важливість армії та радянського союзу як “захисника всіх людей”.

Історик Андрій Живюк:

– У всьому світі могили знаходяться на кладовищах. Одиничні випадки, коли ховають, наприклад, видатних церковних діячів біля храмів. Усі захоронення, що знаходяться поза кладовищами, або поза культовими спорудами, повині бути перенесені на кладовища.

Краєзнавиця, старша наукова співробітниця РОКМ Галина Данильчук:

Парк— не кладовище, і не меморіальний парк. Громада міста має вирішити, що робити з похованням.

Старша наукова співробітниця відділу історії РОКМ Лідія Войтюк:

Могили мають бути на кладовищах. Це місця, де можна гідно пошанувати померлих. У місцях, де люди відпочивають, розважаються, могили виглядають цинічно. З часом відбувається переосмислення історії, подій, змінюється суспільна думка. Тим паче нині, коли ми бачимо, що роблять росіяни на нашій землі. Тепер ми сприймаємо похованих у могилі в парку як ворогів, як представників держави-агресора. З іншого боку, не потрібно втрачати голову. На мою думку, перепоховання, яке неодмінно має бути, має супроводжуватись дослідженнями, і обов’язково роз’ясненням громаді, кого перепоховуємо і чому, чим займались ці люди за життя… Тоді містяни розумітимуть процес, що відбувається. Окрім цього, поховання перебуває на обліку як пам’ятка історії місцевого значення. Спочатку має відбутися процедура зняття з обліку, і далі все за законом. Це необхідно для того, щоб у подальшому перенесення поховань не можна було виставити під певним негативним кутом, як осквернення могили тощо.

Якщо питання про перенесення могили Дундича з міського парку вирішено, то про братську могилу наче й забули. З огляду на теперішні реалії, чи має право на існування масове поховання “енкаведистів” (здебільшого уродженців росії) у центрі міста, нащадки яких нині знову прийшли “визволяти” Україну?..

Оцініть будь-ласка публікацію
(Поставлено оцінок: 12, середня: 5,00)
Загрузка...