“Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни!..” — слова цієї пісні, які живуть уже майже півтора століття, відомі кожному свідомому українцю. Вони звучать в українських храмах, під склепінням Верховної Ради під час інавгурації чергового президента. Одні вважають їх народною піснею, інші — молитвою… То хто ж автор твору, який увійшов в історію України як справжній духовний гімн нації?
Урочистий текст цієї пісні більшість українців знає напам’ять, а от ім’я автора проникливих рядочків широкому загалу практично невідоме.
“За необхідності він умів бути і новелістом, і оповідачем, і драматиком, і поетом, і публіцистом, і сатириком, і істориком літератури, і критиком, і популяризатором потрібних даних”, – так Іван Франко писав про Олександра Кониського, якому й належить авторство безсмертного вірша.
Історики називають Олександра Кониського першим послідовним українським самостійником. Його сподвижницька багаторічна праця у мистецько-літературній та громадській сферах стала міцним фундаментом для розвитку української національної ідеї в часи, коли це було не лише складно, а й небезпечно. Він першим серед української інтелігенції у другій половині ХІХ століття заявив, що українцям варто відкинути російську культуру й сконцентруватися на творенні власної. Його проукраїнська позиція неабияк ускладнювала йому життя в російській імперії. Тому свої численні твори він підписував псевдонімами, яких мав майже 150. Найбільш відомі — Ф. Ґоровенко, В. Буркун, Перебендя, О. Хуторянин, Полтавець. І серед них символічний і знаковий — Верниволя.
“Совєти” викреслили ім’я Олександра Кониського з історії України, затаврувавши його “націоналістом”. За срср його твори були заборонені. Вціліле з творчої спадщини митця зберігається нині в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України та Національній бібліотеці України НАН України ім. В. І. Вернадського.
Шлях — проукраїнський
Переповідати всю яскраву й переповнену пригодами біографію Олександра Кониського — не є метою цієї публікації. Однак деякі основні життєві епізоди та досягнення цієї непересічної та знакової для України особистості згадати варто.
Народився Олександр Кониський 18 серпня 1836 року на хуторі Переходівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії у родині зубожілого поміщика. Шестирічний хлопчик перші уроки грамоти отримав від матері й діда, а батька в той час уже не було. У четвертому класі Чернігівської гімназії одинадцятирічний Олександр захопився творчістю Тараса Шевченка і під його впливом почав писати свої перші вірші українською. Це дуже не сподобалося керівництву гімназії і здібному учневі вказали на двері.
“Я з щедрої Тарасової руки напився з повної чаші народних сліз, — гіркі вони, і не сказати, які гіркі, зате з ними влилася в мої жили й та тиха гаряча любов до рідного краю і народу, що цілий мій вік гріє мене, духотворить, піддержувала, коли траплялося спотикнутися, і не давала мені “валятися гнилою колодою”, — напише пізніше в своїх спогадах Олександр Кониський.
Бідність і хвороба очей завадили здібному юнакові здобути вищу освіту. Відбувши військову службу та здавши екстерном університетські іспити на правника, Олександр Кониський відкрив адвокатську практику. Відтоді починається його активна громадська проукраїнська діяльність. Він — засновник українських недільних шкіл та громадських бібліотек у Полтаві, автор перших українських підручників “Українські прописи” та “Арихметика або щотниця”. За “малоросійську пропаганду” в 1863-у 27-річного Олександра Кониського без суду було заслано у Вологду, згодом ще далі — в Тотьму.
Саме це російське містечко кардинально змінило життя Олександра Кониського. Там він познайомився з Марією Пєстєровою, сиротою, якою опікувалися її дід та баба. Коли дійшло до серйозних стосунків, опікуни категорично заборонили внучці зустрічатися з коханим. На їхнє переконання, бідний політичний засланець був нерівня їхній Марії з її чималим як на ті часи посагом — 25 тисяч рублів.
Однак, не отримавши благословення, молоді втекли до Вологди, де в січні 1864 року одружилися. Невдовзі Олександр Кониський отримав дозвіл поїхати за кордон, і подружжя переїхало до Галичини, звідти — до Катеринослава. Увесь цей час Олександр Кониський був під наглядом поліції, однак продовжував свою проукраїнську діяльність.
У 1872-у родина переїхала до Києва. Перші роки перебування там були щасливими для подружжя. Їхня садиба на тодішньому Бібіковському бульварі була одним з осередків громадського життя, таким собі українським клубом. У Кониських збиралися діячі Київської Старої Громади, гуртом працювали над складанням словника української мови, готували театральні постановки. Такі зібрання часто перетворювалися на справжні мистецькі вечірки.
За спогадами доньки Кониського Марії, завсідниками таких вечірок були Володимир Науменко, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Володимир Антонович, Павло Житецький, Петро й Ольга Косачі й інші. За традицією після вечері Микола Лисенко сідав за рояль і починав грати “Метелицю”. Усі гості — і молодь, і старші, і діти — бралися за руки й під спів “Ой на горі метелиця, чому старий не жениться, бо ще молоденький, гуляти раденький” заводили танок, а пара в середині кола танцювала “козачка”. Потім співали українських пісень, а Микола Лисенко на завершення награвав свої нові твори.
У київський період життя Олександра Кониського обрали гласним Київської міської думи. Її трибуну він використовував для боротьби за культурно-освітні права українців: виступав за створення українських шкіл у місті, одну з яких пропонував назвати школою Шевченка, писав петиції до царя на захист рідної мови. Його українська душа не могла змиритися з політикою тотальної русифікації українського населення, що, на його переконання, призводить до виховання перевертнів, які не шанують ні своєї батьківщини, ні батька, ні матері.
Документ з Центрального Державного історичного архіву України в Києві (ЦДІАК України, ф. 294, оп.1, спр. 147), датований 11 січня 1885 року: “Повідомлення Головного Управління у справах друку про заборону рукописів “на малороссийскомъ наречии” до Київського окремого цензора з іноземної цензури (в тому числі твору О. Кониського).
А тим часом життя чималої родини Кониських складалося далеко не безхмарно. Непрості стосунки між подружжям загострилися через подружню зраду Кониського. Хоча конфлікт залагодили доволі швидко, натомість суперечки на фінансовому грунті в родині виникали все частіше. Майнові претензії Марії до чоловіка ставали все дошкульнішими. І це попри те, що він не був, так би мовити, “утриманцем” більш забезпеченої дружини. Олександр Кониський зібрав чималий капітал зі своєї адвокатської діяльності й мав значні статки. Утім, головна причина непорозумінь вочевидь була в абсолютно різних життєвих позиціях, які точно окреслив у своїх мемуарах соратник діяча Олександр Лотоцький: “Оженився він на московці… цей міжнародний союз не міг бути тривалим для такої, як Олександр Якович, людини, що весь і завше горів інтересами своєї нації”.
Документ ЦДІАК України (ф. 294, оп. 1, спр. 226): “Заборона Головного управління у справах друку видавати твір О. Кониського “Про холеру” українською мовою.
В останні роки життя Олександр Кониський значно віддалився від родини, зайнявши окреме помешкання на другому поверсі старого будинку на Бібіковському бульварі з окремим входом з двору. Саме там в останнє десятиліття свого земного буття він написав головну свою працю.
Біограф Тараса Шевченка
Повний життєпис Тараса Шевченка в двох томах у викладі Олександра Кониського вийшов у 1898 та 1901 роках. Цій книзі, в якій по краплинах зібрано матеріали з життя і творчості великого поета, він присвятив останні десять років свого життя. Відвідав шевченківські місця, зустрічався з багатьма людьми, що знали Кобзаря, роздобув чимало рукописів поета, його листів, спогадів про нього, документів. Значна частина цих матеріалів уперше вводилася в науковий обіг. Перші 20 нарисів з життя Тараса Шевченка вийшли впродовж 1892-1897 років у науковому збірнику “Записки Наукового товариства імені Шевченка” та літературно-науковому і громадсько-культурному часописі “Зоря” (Львів).
На основі цих нарисів, доопрацьованих і доповнених, Олександр Кониський склав ґрунтовну біографію Шевченка українською мовою у двох томах — “Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя” (Львів, 1898, Т. 1; Львів, 1901, Т. 2). Надрукувати двотомник вдалося лише у Львові, бо в окупованій росією Україні через цензуру зробити цього не можна було. Перший том є авторським виданням, другий — друкувався вже після смерті письменника-дослідника. Щоправда, в 1898 році в Одесі вийшла скорочена і цензурована версія книги російською мовою в одному томі. За оцінками істориків, саме робота Кониського про Шевченка лягла в основу подальших досліджень життя і творчості великого поета іншими авторами.
Соломія Крушельницька — серед перших виконавців духовного гімну
А от свого найвідомішого вірша, який став духовним гімном України, педагог-просвітник написав у 1885 році. Цікаво, що первісно пісня призначалася для виконання дитячим хором. Історію її появи дослідив львівський професор Роман Кирчів, вивчаючи листування галицького літератора і громадського діяча Павла Кирчіва з Іваном Франком та його брата Богдана Кирчіва з Олександром Кониським. Павло Кирчів познайомився з Кониським в 1884 році, будучи ще студентом духовної семінарії. Коли семінаристи заходилися видавати збірник народних та авторських пісень, то звернулися до Олександра Кониського з проханням надіслати до книжки власні твори і композиції Миколи Лисенка. Саме цей лист і став поштовхом до створення історичного твору.
Олександр Кониський 26 березня 1885 року написав Борису Кирчіву:
“На сей раз маю до Вас ось яку просьбу, я написав “Молитву” руських дітей, а М. Лисенко завів її на ноти і придбав дуже хорошу музику, котра дуже усім сподобалась. На лихо, у нас не можна її надрукувати, а, на нашу думку, варто було б той гімн розповсюдити і в селах, і в школах Галичини. Тим-то я післав “Молитву” з нотами до високоповажного Володимира Шухевича, просячи його поради, як би то надрукувати, щоби “Молитва” була надрукована ще в маї. Хотів би знати думку Шухевича, Вахнянина та інших композиторів, жду Вашої відповіді. Ваш щирий Перебендя”.
Відомий на той час громадський діяч, етнограф і педагог Володимир Шухевич (до речі, дід головнокомандувача УПА генерала Романа Шухевича), делікатно натякнув на складність твору для дітей:
“…вискажу погляди наших людей на композицію. Она, як така, – прекрасна, але для дітей трудна до вивчення напам’ять. … Я пробував своїх вчити – не здужали; Вахнянин хотів вивчити в школі, так на хлопцях було спізнати, що душа їх жару бажає. Тож розкажіть про се Лисенкові – яка його в тім думка. Она, яко молитва, – прекрасна, тільки не вкорениться між дітьми”.
Після внесення деяких змін автори переробили пісню вже для жіночих голосів. На початку червня 1885 року “Молитву” було надруковано у Львові. А другого серпня того ж року вона вперше прозвучала публічно — в Тернополі на літературно-музичній вечірці з нагоди краєзнавчої експедиції львівських студентів по Поділлю. Виконав гімн жіночий хор товариства “Руська бесіда”. Серед учасниць хору була майбутня світова знаменитість — 13-річна Соломія Крушельницька.
Присутній на вечірці Іван Франко писав:
“…Гімн той перший раз був виспіваний у Тернополі …визнав загальне одушевлення, надіятись треба, що той гімн, як і другії композиції, широко і швидко розійдуться по нашім краю, а особливо найдуть доступ до наших читалень та хорів селянських і міщанських і причиняться знаменито до будження руського духа та гарячої любові до тої Руси-України – цілої, великої і нероздільної помимо всяких кордонів”.
По смерті Миколи Лисенка з’явилися нові аранжування пісні, подекуди й зі змінами в тексті. Авторський варіант “Боже Великий, єдиний, Русь-Україну храни…” було змінено. Наприклад, Кирило Стеценко запропонував “… нашу Вкраїну храни…”, а Олександр Кошиць – “… нам Україну храни…” (нині найчастіше так і співають). У деяких громадах православних і католицьких храмів України, де традиційно виконують “Молитву за Україну” після відправи, замість слів “Світлом науки і знання…” співають “Світлом Христової правди…”.
На початку ХХ століття вже після смерті автора твір набув загальнонародного звучання. Його виконували в школах, під час церковних свят, світських концертів як духовний гімн – спочатку в західноукраїнських землях, а в роки творення української державності в 1917-1920-х — і в Наддніпрянській Україні. Пісня звучала у виконанні багатотисячних хорів під диригуванням Кирила Стеценка на площі Хмельницького в Києві, під час національно-патріотичного мітингу 20 грудня 1917 року на Софіївському майдані, в час проголошення Акту Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року. Із встановленням більшовицького тоталітарного режиму пісню було вилучено зі списку творів Миколи Лисенка, а прізвище Олександра Кониського заборонено було й згадувати.
*** *** ***
Земний шлях просвітника-бунтаря, людини надзвичайної енергії та працездатності, інтелектуала з непростою вдачею Олександра Кониського завершився 12 грудня 1900 року в Києві, де його й поховали на Байковому цвинтарі. Стилізований козацький хрест, встановлений на могилі за ініціативи Сергія Єфремова (проєкт Василя Кричевського) в 1927 році, якнайкраще символізує незламний український дух митця.
Попри те, що ім’ям Олександра Кониського названо вулиці в Києві, Дніпрі, Львові, Чернігові, Дрогобичі, широкому загалу прізвище автора безсмертного історичного твору, на жаль, досі маловідоме.
Світлана КАЛЬКО
P. S. Під час написання публікації було частково використано інформацію та деякі фото зі статті Ольги Гураль “Сімейні таємниці Олександра Кониського” https://tyzhden.ua/simejni-taiemnytsi-oleksandra-konyskoho/
Головне фото до публікації — з фондів Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського
Загрузка...