Після Другої світової Рівне почало поступово змінюватися. У повоєнні 1940-і воно вже не було тим затишним провінційним містечком, яким було за Польщі, але ще й не стало цілком радянським.
Другого лютого 2019-го минає 75 років з дня визволення Рівного від німецької окупації. Як це відбувалося, і що було потім, нині можна дізнатися з різних джерел. Писав про це і РівнеРетроРитм. Ця публікація — не про звитягу визволителів, не про труднощі повоєнної відбудови і репресії, і навіть не про те, як цілі ешелони приїжджих партгоспноменклатурників перетворювали Рівне на звичайне радянське місто, викорінюючи національну свідомість і патріотизм у його мешканців. Про цю трагічну сторінку нашої історії вже написано чимало. Хочеться просто помандрувати, нехай і віртуально, містом далеких повоєнних років, вдивитися, де це можливо, в обличчя перехожих, які випадково потрапили в об’єктив, розгледіти кожну вуличну деталь міста, якого вже давно немає.
Благо, що таку подорож можна здійснити за допомогою віднайдених фотографій того часу. Вони — чорно-біло-сірі. Вочевидь, як і життя нашого міста в ті роки. Коли руїни були не лише на вулицях міста, а й у душах багатьох наших земляків, чиї життя і долі понівечила безжальна репресивна машина нової влади.
Звісно, були в тодішніх рівнян і свої радощі. У когось — що не приїхав вночі чорний “воронок”, хтось радів від того, що нарешті скасували продовольчі картки, а хтось і плакав від того, що грошова реформа 1947 року зробила їх втричі біднішими. Корінні рівняни бідкалися тим, що до війни, простуючи вулицею, вони раз у раз віталися зі знайомими, а в повоєнні роки на вулицях ставало дедалі більше незнайомих облич. Хтось із приїжджих “відрядженців” радів, що на новому місці його одразу поселили в добротний, з усіма меблями будинок. Дарма, що справжні господарі оселі вирушили в примусове і зовсім неблизьке “відрядження”… А значна частина мешканців мусила вдовольнятися “комуналками”, бараками, напівпідвалами — це був чи не основний житловий фонд повоєнного Рівного.
Утім, чорно-біло-сіре місто жило своїм життям, оговтуючись від війни, налагоджуючи побут і благоустрій. Багато будівель, сакральних споруд, і просто звичайних будинків старовинної архітектури, яким пощастило вціліти і які нині могли б стати туристичними родзинками Рівного, не дожили до наших часів. І часто зовсім не тому, що були в аварійному стані, а тому, що заважали радянському “благоустрою”. Багато з цих споруд залишилися нині тільки на фото, і навіть місця їх знаходження подекуди встановити складно. Можливо хтось упізнає в цих світлинах добре знайомі для себе місця…
Деякі з цих будинків все ж таки ще збереглися в старих кварталах, але поборники склобетонних забудов уже “точать” на них зуб, називаючи халабудами і закликаючи до нещадного знесення… Утім, чомусь здається, якби ці “халабуди” вдалося зберегти в пристойному стані, то сучасне Рівне мало б набагато привабливіший туристичний вигляд.
У кінці 1940-х на початку 1950-х років у місті з’явилися й новобудови — школа №5, гастроном “Ровно”, житлові будинки з магазинами на перших поверхах в районі базару. У 1949 році почала діяти дитяча залізниця.
Цікаво роздивлятися світлини повоєнних магазинів. Розташовувалися вони здебільшого в тих же приміщеннях, які в довоєнні часи належали приватним власникам. Ті ж прилавки і полиці, ті ж вітрини і навіть вхідні двері. У так званих кооперативних чи комерційних магазинах товарів не бракувало, а в державних — напівпорожні полиці.
Натомість практично в кожній вітрині і всередині торгових закладів у обов’язковому “асортименті” портрети Леніна і Сталіна.
Носіння вождів і радянської символіки було обов’язковим і під час так званих парадів — добровільно-примусових масових демонстрацій.
І ще трохи Рівного 1940-х, міста, якого вже немає.
Джерела фото: РОКМ, ДАРО, особистий архів автора
(Поставлено оцінок: 16, середня: 4,75)
Загрузка...