З бронзових дзвонів — бронзовий Ілліч?

…Вона простояла в центрі Рівного усього 30 років. Була його окрасою, символом і архітектурною принадою. Переживши війну і окупацію, стала черговою жертвою радянського “благоустрою”.

Собор і дзвіниця, вид зі скверу Матері і дитини, 1950-і роки

Якби не маніакальне прагнення радянської влади до нищення всього, що несло відбиток дорадянських часів, то Рівне нині мало б чимало історичних пам’яток. Однією з таких була б і мурована дзвіниця, що колись височіла поруч із Свято-Воскресенським собором, складаючи разом з ним та ще невеличкою капличкою цілісний архітектурний ансамбль у центрі міста. На щастя, сам собор зберігся, хоча і йому довелося зазнати наруги на своєму віку. Щоправда, нині виглядає він одиноко і наче осиротіло — немає дзвіниці, знесено капличку, знищено старовинну статую Божої Матері, закатано в асфальт старовинні поховання.
Дзвін було чути на все місто
Рівненське подружжя Ганна (Домнікія) і Феофілакт Гонопко були заможними містянами. Мали кілька будинків на вулиці Литовській, де й мешкали, та власну справу. Були бездітними. Тому, сподіваючись на Божу милість, займалися благодійністю, щедро жертвуючи на храми. Зокрема робили значні пожертви на потреби Свято-Успенської церкви (нині пам’ятка архітектури XVIII століття національного значення), яку рівняни здавна називають Шевченківською.
Набожна пара стала основними жертводавцями зведення дзвіниці при Свято-Воскресенському соборі, віддавши усі свої заощадження — 40 тисяч злотих. При цьому було обумовлено, що в дзвіниці згодом буде їхня сімейна усипальниця. Однак, чи ідея побудови належала подружжю, а чи церковники воліли мати дзвіницю, яка б відповідала величній споруді собору, а не дерев’яну будку з дзвоном, яку й дзвіницею складно назвати, наразі достеменно невідомо.

Олександрівський собор, листівка поч. ХХ ст.
Перша дерев’яна дзвіниця

Але в 1932 році на зміну непримітній дерев’яній дзвіниці, яка явно дисонувала з архітектурою самого собору, з’явилася вишукана, в стилі самого собору, велична споруда. Як свідчать архівні документи, звела її будівельна контора Казиміра Шеліги. А от ім’я автора проекту досі невідоме. У 1931 році проект було затверджено будівельно-технічним відділом магістрату. Історики припускають, що автором проекту споруди міг бути тогочасний міський архітектор Я. Ричгурський-Савіч. Принаймні його підпис стояв на дозвільному документі.

Це цікаво  Про “Нептун” дорожчий за театр, або Помитися по-рівненськи
Вид на собор і дзвіницю, середина 30-х рр. ХХ ст.

Дзвіниця була розташована окремо від собору, трохи вперед за напрямком руху від бічного входу в собор, з боку тротуару. Вона одночасно слугувала вхідною брамою на подвір’я собору, яке в ті часи було огороджене парканом. Усередині дзвіниці розташовувалися магазинчики з церковним начинням та квітами. Побачити, як виглядав ансамбль собору з дзвіницею та капличкою, тепер можна хіба що на старих світлинах.

Ансамбль Свято-Воскресенського собору, 1930-і роки

 

Дзвіниця, 1950-і роки
Капличка і собор, 1950-і роки

За спогадами старожилів міста, дзвіниця була дуже гарною. Вона додавала церковній службі ще більшої урочистості, й дуже гармоніювала з Воскресенським собором, створюючи з ним єдиний ансамбль. Була архітектурною домінантою центру старого Рівного. Її висота разом з хрестом становила майже 26 метрів. На стіні висіла табличка з іменами жертводавців. Дзвіниця мала п’ять бронзових дзвонів — один великий і чотири менших. Їх густий, оксамитовий передзвін було чути практично в усіх куточках міста.
Церковне начиння викидали і палили
Дзвіниця біля Свято-Воскресенського собору простояла всього 30 років, переживши перший прихід “совєтів”, війну, окупацію, але здалася перед наступом радянського “благоустрою”. Його жертвою на початку 60-х ледве не став і сам собор. На думку радянських чиновників, він не становив жодної архітектурної та історичної цінності. Тому влада вирішила собор і належні йому приміщення знести, як такі, що заважали реконструкції центру міста. У державному архіві Рівненської області зберігається доповідна записка архітектора міста з цього приводу: “Согласно утвержденного проекта детальной планировки район церкви по ул. Ленинской подлежит застройке пятиэтажными жилыми домами с магазинами и другими встроеными помещениями. Исходя из вышеуказаного, прошу рассмотреть вопрос о закрытии церкви и сноса ряда церковных зданий под многоэтажное жилищное строительство, а именно: 64-квартирного дома с двумя магазинами на первом этаже со стороны сквера Матери и ребенка и такого же дома со стороны ул. Ленинской. Это дает возможность выравнять линию ул. Ленинской в этом месте и застроить ее красивыми зданиями с дешевым квадратным метром жилья”.
Однак у керівників міста все ж таки вистачило глузду не зносити храм. Натомість вони поглумилися над ним традиційно. У 1962 році собор закрили, влаштувавши в нижній його частині рибний склад, а у верхній — музей космонавтики та наукового атеїзму. А от дзвіницю, капличку і огорожу храмового подвір’я знесли. Щоправда, стіни дзвіниці довго не давалися руйнівникам, такі були міцні. До розчистки руїн, як зазвичай у таких випадках, залучили солдатів-строковиків. Працювати треба було швидко, аби не створювати напругу серед віруючих. Практично за добу військові знесли огорожу й розчистили місце від руїн дзвіниці й каплички.
Як пригадують старожили, представникам релігійної громади навіть не дали можливості забрати з каплиці церковне начиння. Усе просто викидали на вулицю і палили. Не лише прихожани храму, а й просто звичайні рівняни, дивлячись на “осиротілий” собор, плакали і пошепки кляли владу.

Це цікаво  Новий рік під знаком рівненського Діда Мороза
Вид на собор і дзвіницю зі скверу, 1950-і роки

А ще розповідають, буцімто зі знятих бронзових дзвонів згодом вилили бронзового Леніна. Зокрема про це розповідав незмінний “ньюзмейкер” історій з минулого нашого міста Володимир Мануїлович Кулій. Навряд чи є десь документальне підтвердження цим чуткам, проте… Як відомо, пам’ятник Леніну було встановлено на новоствореній площі Леніна (тепер майдан Незалежності) у 1967 році.

Наругу над головним православним храмом міста припинили лише в 1989 році під тиском громади. У квітні 1989-го храм повернули православній церкві. Відновили та реставрували розписи, облаштували новий іконостас. Відтоді й донині собор служить рівнянам за своїм призначенням. А от дзвіниця, з башти якої незабутній передзвін скликав до храму тисячі містян, зникла назавжди.

Фото з фондів РОКМ

Собор і дзвіниця у роки окупації

Фото знайдене на інтернет-аукціоні ebay.de та оброблене у фотошопі Василем Гудзієм

 

Оцініть будь-ласка публікацію
(Ще немає оцінок)
Загрузка...