Рубрика: Короткі новини

Чиновницьку ієрархію заклав цар Петро І в 1722 році, затвердивши “Табель про ранги”. Документ був чинним аж до розпаду російської імперії. З 14-ти класів, на які поділялися чиновники, найнижчим був 14 клас − колезький реєстратор. Наступні: губернський секретар, колезький секретар, титулярний радник. До цих чинів зверталися “ваше благородіє”. Далі — колезький асесор, надвірний радник, колезький радник — вже були “високоблагородіями”. Далі були: статський радник, дійсний статський радник, таємний радник, дійсний таємний радник. Найвищий чин (І клас), до якого можна було дослужитися, — чин канцлера.

Право на отримання спадкового дворянства вихідцю з “низів” давав чин колезького асесора (VIII клас). Рівне часів російської імперії було центром Рівненського повіту. Найбільший чин, яким володіли місцеві чиновники, був чин статського радника (V клас, відповідав військовому званню генерала). Такий чин мав, наприклад, рівненський казначей. Старший бухгалтер мав чин колезького асесора (VIII клас), бухгалтери 1 розряду − губернського, або колезького секретаря (ХІ, Х класи), бухгалтери 2 розряду − губернського секретаря або колезького реєстратора (ХІ клас), касири, рахівники − колезького секретаря (Х клас).

Розмір “жалування” чиновників залежав від категорії губернії та установи. Найвище оплачувалися чиновники І-ІV класів, а ІХ-ХІV — мали платню нижче прожиткового рівня. Наприклад, директор Рівненського реального училища в 1876 році мав платню 243 руб. на місяць. Училищний інспектор отримував 173 рублі, а вчителі ще менше — від 115 до 170 рублів. Платня позатабельних канцеляристів (писарів, рахівників) не дотягувала навіть до 40 рублів. Для порівняння: костельний органіст отримував 45 рублів на рік, наглядач поштової станції − 48. Водночас фунт (400 грамів) м’яса до 1917 року коштував 19 копійок, десяток яєць — 30.

На перше січня 1939 року у Волинському воєводстві налічувалося 2 071 школа, 27 гімназій, 21 ліцей. Мережа спеціалізованих навчальних закладів – технічних, торговельних, ремісничих, сільськогосподарських шкіл, шкіл підвищення професійної кваліфікації, утримуваних державним коштом або за рахунок громадських організацій, мала забезпечити промисловість і дрібнотоварне виробництво кваліфікованими робітниками. Динаміка приросту кількості навчальних класів на Волині була однією найвищих у Польщі і складала 8,6 відсотка в порівнянні з 4 відсотками в центральних воєводствах та одним — у західних.

Зростання кількості населення в містах сприяло розвитку системи установ культури, орієнтованих на міську або сільську громаду в цілому. Частина з них представляли культури національних меншин. До таких об’єктів належали Народні доми польської, української, чеської громад у Гільчі Чеській, Горохові, Дублянах, Здовбиця, Любомлі, Озерянах, Улянівці та ін. Роль культурно-просвітницьких осередків також виконували установи, що спрямовували свою діяльність на мешканців міст, об’єднаних за професійною або соціальною ознакою — будинки залізничників (Ковель, Рівне), офіцерів (Рівне), військових резервістів (Річки).

Ознакою модернізації культурного життя на Волині міжвоєнного періоду стало будівництво кінотеатрів, чисельність яких до кінця 1930-х років досягла 34-х. Усе більшої популярності серед мешканців найбільших міст Волині набували заняття спортом. Системний підхід до оздоровлення середовища проживання проявлявся у розвитку рекреаційних зон, до складу яких обов’язково входили спортивні споруди – стадіони, ігрові майданчики, відкриті плавальні басейни. Поява подібних споруд наприкінці 1930-х років у ключових містах Волинського воєводства — Рівному, Луцьку, Ковелі — була ознакою кардинальних соціальних змін.

На початок 1960-х років на Рівненщині закрили 124 церкви. Більшість з них з таких причин: аварійність приміщення – 14; віддали будівлю під школу (класи, майстерня, спортзал) – 23; під клуб (кінотеатр, будинки культури) – 29; під медпункт – 11 церков; під бібліотеку – 8 церков; під дитячий садок – 5 церков; на різні господарські потреби – 4 церкви. Закрито без причини (рішення, з якою метою використовувати приміщення, не прийнято) – 12 церков. Наприклад, Богоявленський собор у Острозі було закрито з метою його реорганізації в музей атеїзму, а Корецький собор мав перетворитися на кінотеатр.

У 1949 році перед уповноваженими облрад з питань релігій було поставлено завдання всебічно вивчити питання про кожну релігійну громаду та вишукати можливість для закриття деяких з них. Рекомендовано “за домовленістю з єпископами-правлячими архієреями, не допускати обслуговування одним священиком 2-3 парафій”. Храми, що стояли пустками понад рік, пропонувалося знімати з реєстрації. За станом на перше січня 1963 року з 336-и діючих православних церков було розібрано сім, 12 використовувалися як шкільні класи, аптека, цех з виготовлення квітів, зерносховище, склади.

У 1938 році на Рівненщині було 474 діючих православних храмів. За період 1941-1943 років відкрилося ще чотири. Внаслідок військових дій 1941-1944 років згоріло і було зруйновано 24 церкви в Рівненській області. У кінці 1940-х Волинсько-Рівненська єпархія за кількістю приходів стала однією з найбільших єпархій срср. У Рівненському, Гощанському, Межиріцькому, Корецькому та Демидівському районах кожне друге село мало свою церкву, а в шести північних районах – лише кожне шосте село. Станом на перше січня 1956 року на 499 сільських рад Рівненської області нараховувалося 406 церков.

За царської Росії населення Волині поділялось на стани і групи: дворяни спадкові й особисті (переважно колишня польська або сполонізована шляхта), духовенство різних віросповідань, міські обивателі, а саме: почесні громадяни (спадкові й особисті), купці, міщани, ремісники (цехові), селяни, іноземні вихідці, дворові люди тощо. Частина представників колишньої польської шляхти, яка мешкала в містах і не зуміла довести своїх привілеїв (прав), зараховувалася до міських обивателів під назвою громадян західних губерній, а ті, які проживали у містечках, відносилися до розряду вільних сільських обивателів під назвою однодворців західних губерній.

За російської окупації перейменування назв вулиць Рівного здійснювалося з наміром увічнити вклад в історію царської Росії низки політичних і громадських діячів, що суперечило історичній традиції найменування вулиць. Зокрема, в зв’язку зі святкуванням 100-річного ювілею війни Росії з наполеонівською Францією в Рівному вулицю Німецьку перейменували на Бородінську, Литовський провулок – на вулицю Кутузовську, а Маломонопольна вулиця стала — Партизана Давидова. Напередодні Першої світової війни головну вулицю міста — Шосейну — перейменували на честь правлячої династії російських царів на Романівську.

Рівненська міська дума в 1900 році регламентувала застосування матеріалу, з якого дозволялось зводити покрівлі житлових будівель. У кварталах кам’яної забудови це мало бути залізо, цинк, черепиця або толь, а в кварталах дерев’яної забудови, окрім вказаних, ще й ґонт. Солом’яні покрівлі були заборонені по всьому місту. За спеціальним розпорядженням міської думи кожен домовласник повинен був установити на своєму будинку або огорожі садиби таблицю з чіткими позначеннями імені та прізвища власника чи назви установи, а також нумерації будинку по вулиці. Це диктувалося й необхідністю краще організувати збір податків з власників нерухомості.