Рубрика: Короткі новини

На початок 1960-х років на Рівненщині закрили 124 церкви. Більшість з них з таких причин: аварійність приміщення – 14; віддали будівлю під школу (класи, майстерня, спортзал) – 23; під клуб (кінотеатр, будинки культури) – 29; під медпункт – 11 церков; під бібліотеку – 8 церков; під дитячий садок – 5 церков; на різні господарські потреби – 4 церкви. Закрито без причини (рішення, з якою метою використовувати приміщення, не прийнято) – 12 церков. Наприклад, Богоявленський собор у Острозі було закрито з метою його реорганізації в музей атеїзму, а Корецький собор мав перетворитися на кінотеатр.

У 1949 році перед уповноваженими облрад з питань релігій було поставлено завдання всебічно вивчити питання про кожну релігійну громаду та вишукати можливість для закриття деяких з них. Рекомендовано “за домовленістю з єпископами-правлячими архієреями, не допускати обслуговування одним священиком 2-3 парафій”. Храми, що стояли пустками понад рік, пропонувалося знімати з реєстрації. За станом на перше січня 1963 року з 336-и діючих православних церков було розібрано сім, 12 використовувалися як шкільні класи, аптека, цех з виготовлення квітів, зерносховище, склади.

У 1938 році на Рівненщині було 474 діючих православних храмів. За період 1941-1943 років відкрилося ще чотири. Внаслідок військових дій 1941-1944 років згоріло і було зруйновано 24 церкви в Рівненській області. У кінці 1940-х Волинсько-Рівненська єпархія за кількістю приходів стала однією з найбільших єпархій срср. У Рівненському, Гощанському, Межиріцькому, Корецькому та Демидівському районах кожне друге село мало свою церкву, а в шести північних районах – лише кожне шосте село. Станом на перше січня 1956 року на 499 сільських рад Рівненської області нараховувалося 406 церков.

За царської Росії населення Волині поділялось на стани і групи: дворяни спадкові й особисті (переважно колишня польська або сполонізована шляхта), духовенство різних віросповідань, міські обивателі, а саме: почесні громадяни (спадкові й особисті), купці, міщани, ремісники (цехові), селяни, іноземні вихідці, дворові люди тощо. Частина представників колишньої польської шляхти, яка мешкала в містах і не зуміла довести своїх привілеїв (прав), зараховувалася до міських обивателів під назвою громадян західних губерній, а ті, які проживали у містечках, відносилися до розряду вільних сільських обивателів під назвою однодворців західних губерній.

За російської окупації перейменування назв вулиць Рівного здійснювалося з наміром увічнити вклад в історію царської Росії низки політичних і громадських діячів, що суперечило історичній традиції найменування вулиць. Зокрема, в зв’язку зі святкуванням 100-річного ювілею війни Росії з наполеонівською Францією в Рівному вулицю Німецьку перейменували на Бородінську, Литовський провулок – на вулицю Кутузовську, а Маломонопольна вулиця стала — Партизана Давидова. Напередодні Першої світової війни головну вулицю міста — Шосейну — перейменували на честь правлячої династії російських царів на Романівську.

Рівненська міська дума в 1900 році регламентувала застосування матеріалу, з якого дозволялось зводити покрівлі житлових будівель. У кварталах кам’яної забудови це мало бути залізо, цинк, черепиця або толь, а в кварталах дерев’яної забудови, окрім вказаних, ще й ґонт. Солом’яні покрівлі були заборонені по всьому місту. За спеціальним розпорядженням міської думи кожен домовласник повинен був установити на своєму будинку або огорожі садиби таблицю з чіткими позначеннями імені та прізвища власника чи назви установи, а також нумерації будинку по вулиці. Це диктувалося й необхідністю краще організувати збір податків з власників нерухомості.

За даними 1911 року, в дев’яти найбільших містах Волинської губернії було 15 кінематографів, причому найбільше в Рівному — три. Це були: електробіоскоп Берндта, біоскопи Бліндера, і “Новий мір”. Біоскоп — одна з назв кінопроєктора, за допомогою якого зображення проєктувалося на якусь площину — екран. У ті часи було вже чимало інженерів, які виготовляли за власними розробками такі проєктори. У різних країнах їх називали по-різному. У Франції — фонограф, у Англії — аніматограф, у Німеччині — біоскоп Складановського. Імовірно, апарат саме цього винахідника використовували в Рівному на зорі кінематографа.

У 1920-х роках у Рівному функціонувало п’ять кінотеатрів: “Ампір”, “Новий світ”, “Пріма”, кінематограф у театрі Зафрана, літній кінотеатр на “Гірці”. Найбільш поширеними були стрічки польських кінофабрик “Муза-фільм” і “Лехфільм”, львівської “Уфа-фільм”, “Штандарі-фільм Радіопікчерс” з Лондона, “Коламбія пікчерс”, “Парамаунт-фільм”, “Метроголденмейєр”, “Фоксфільм” — США. З аншлагами демонструвались фільми “Вогні великого міста” з Чапліним, “Американська трагедія”, “Капітан Блад”, фільм жахів “Опасниє вампіри”. Демонстрація фільмів “Девід Коперфільд” і “Мата Харі” тривала з аншлагом вісім днів поспіль.

Справжній кінобум у Рівному припав на 1970-1980-і роки. У місті налічувалось
вісім кінотеатрів. Причому один з них дитячий — “Малятко” — демонстрував казки та мультики. Найстарішим був кінотеатр “Партизан”. Найсучаснішим за тодішніми мірками був широкоформатний кінотеатр “Жовтень”. Його відкрили четвертого листопада 1967 року, приурочивши до чергової річниці більшовицької революції. Він став 51-м широкоформатним кінотеатром в Україні і найбільшим за розміром. При оздобленні будівлі уперше в Україні було використано білу і червону мармурову крихту. Відтоді всі найкасовіші стрічки демонструвались саме в “Жовтні”.

У 1914 році на вулицях Рівного з’явились перші авта. Першопрохідцями в цій справі були троє рівнян: лікар Бакинський (його легковик мав двигун потужністю 9 кінських сил), предводитель дворянства Андро (авто в 16 кінських сил), місцевий багатій Фрішберг (автівка в 32 кінських сили). Жодного мотоцикла на той період у місті ще не було зареєстровано. Натомість кількість велосипедистів невпинно зростала, попри також недешевий цей вид транспорту. Цікаво, що документ, який регламентує використання автомобілів “Про порядок руху автомобілів по місту Ровно”. міська дума ухвалила ще за три роки до появи перших автівок на вулицях міста — 19 липня 1911 року.

У 1934 році в Рівному збудовано нову дизельну міську електростанцію потужністю 564 кВт. За станом на 1937 рік вона обслуговувала 5 800 абонентів, що склало 42 відсотка від загальної кількості мешканців. Електрифіковано 57 відсотків будівель міста. Зниження тарифу (з 30-ти до 9-ти грош за кВт/годину) для промисловості значно збільшило кількість електрифікованих промислових підприємств. Зниження тарифу на неонову рекламу до 20 грош за кіловатгодину також сприяло яскравому освітленню вулиць міста. Перебудоване в післявоєнні роки приміщення електростанції на теперішній вулиці Кн. Володимира збереглося і нині належить підприємству “Рівнеобленерго”.

Телефонний зв’язок прийшов у Рівне на початку ХХ століття. У 1904 році абонентів у місті було всього 10. У 1908-у до мережі доєдналося місцеве пожежне товариство. Справжній телефонний бум припав на 1909 рік. На початок 1910-го абонентів налічувалося 142, що було лише трохи менше, ніж у губернському центрі. Першими користувачами були власники міста Любомирські, чиновники, заможні адвокати, лікарі, керівництво військового гарнізону. Питання будівництва загальної губернської мережі було порушено в 1911 році. Дозвіл Волинському губернському земству на влаштування та експлуатацію телефонної мережі між містами губернії надано в 1914-у.