Рубрика: Короткі новини

На перше січня 1939 року у Волинському воєводстві налічувалося 2 071 школа, 27 гімназій, 21 ліцей. Мережа спеціалізованих навчальних закладів – технічних, торговельних, ремісничих, сільськогосподарських шкіл, шкіл підвищення професійної кваліфікації, утримуваних державним коштом або за рахунок громадських організацій, мала забезпечити промисловість і дрібнотоварне виробництво кваліфікованими робітниками. Динаміка приросту кількості навчальних класів на Волині була однією найвищих у Польщі і складала 8,6 відсотка в порівнянні з 4 відсотками в центральних воєводствах та одним — у західних.

Зростання кількості населення в містах сприяло розвитку системи установ культури, орієнтованих на міську або сільську громаду в цілому. Частина з них представляли культури національних меншин. До таких об’єктів належали Народні доми польської, української, чеської громад у Гільчі Чеській, Горохові, Дублянах, Здовбиця, Любомлі, Озерянах, Улянівці та ін. Роль культурно-просвітницьких осередків також виконували установи, що спрямовували свою діяльність на мешканців міст, об’єднаних за професійною або соціальною ознакою — будинки залізничників (Ковель, Рівне), офіцерів (Рівне), військових резервістів (Річки).

Ознакою модернізації культурного життя на Волині міжвоєнного періоду стало будівництво кінотеатрів, чисельність яких до кінця 1930-х років досягла 34-х. Усе більшої популярності серед мешканців найбільших міст Волині набували заняття спортом. Системний підхід до оздоровлення середовища проживання проявлявся у розвитку рекреаційних зон, до складу яких обов’язково входили спортивні споруди – стадіони, ігрові майданчики, відкриті плавальні басейни. Поява подібних споруд наприкінці 1930-х років у ключових містах Волинського воєводства — Рівному, Луцьку, Ковелі — була ознакою кардинальних соціальних змін.

На початок 1960-х років на Рівненщині закрили 124 церкви. Більшість з них з таких причин: аварійність приміщення – 14; віддали будівлю під школу (класи, майстерня, спортзал) – 23; під клуб (кінотеатр, будинки культури) – 29; під медпункт – 11 церков; під бібліотеку – 8 церков; під дитячий садок – 5 церков; на різні господарські потреби – 4 церкви. Закрито без причини (рішення, з якою метою використовувати приміщення, не прийнято) – 12 церков. Наприклад, Богоявленський собор у Острозі було закрито з метою його реорганізації в музей атеїзму, а Корецький собор мав перетворитися на кінотеатр.

У 1949 році перед уповноваженими облрад з питань релігій було поставлено завдання всебічно вивчити питання про кожну релігійну громаду та вишукати можливість для закриття деяких з них. Рекомендовано “за домовленістю з єпископами-правлячими архієреями, не допускати обслуговування одним священиком 2-3 парафій”. Храми, що стояли пустками понад рік, пропонувалося знімати з реєстрації. За станом на перше січня 1963 року з 336-и діючих православних церков було розібрано сім, 12 використовувалися як шкільні класи, аптека, цех з виготовлення квітів, зерносховище, склади.

У 1938 році на Рівненщині було 474 діючих православних храмів. За період 1941-1943 років відкрилося ще чотири. Внаслідок військових дій 1941-1944 років згоріло і було зруйновано 24 церкви в Рівненській області. У кінці 1940-х Волинсько-Рівненська єпархія за кількістю приходів стала однією з найбільших єпархій срср. У Рівненському, Гощанському, Межиріцькому, Корецькому та Демидівському районах кожне друге село мало свою церкву, а в шести північних районах – лише кожне шосте село. Станом на перше січня 1956 року на 499 сільських рад Рівненської області нараховувалося 406 церков.

За царської Росії населення Волині поділялось на стани і групи: дворяни спадкові й особисті (переважно колишня польська або сполонізована шляхта), духовенство різних віросповідань, міські обивателі, а саме: почесні громадяни (спадкові й особисті), купці, міщани, ремісники (цехові), селяни, іноземні вихідці, дворові люди тощо. Частина представників колишньої польської шляхти, яка мешкала в містах і не зуміла довести своїх привілеїв (прав), зараховувалася до міських обивателів під назвою громадян західних губерній, а ті, які проживали у містечках, відносилися до розряду вільних сільських обивателів під назвою однодворців західних губерній.

За російської окупації перейменування назв вулиць Рівного здійснювалося з наміром увічнити вклад в історію царської Росії низки політичних і громадських діячів, що суперечило історичній традиції найменування вулиць. Зокрема, в зв’язку зі святкуванням 100-річного ювілею війни Росії з наполеонівською Францією в Рівному вулицю Німецьку перейменували на Бородінську, Литовський провулок – на вулицю Кутузовську, а Маломонопольна вулиця стала — Партизана Давидова. Напередодні Першої світової війни головну вулицю міста — Шосейну — перейменували на честь правлячої династії російських царів на Романівську.

Рівненська міська дума в 1900 році регламентувала застосування матеріалу, з якого дозволялось зводити покрівлі житлових будівель. У кварталах кам’яної забудови це мало бути залізо, цинк, черепиця або толь, а в кварталах дерев’яної забудови, окрім вказаних, ще й ґонт. Солом’яні покрівлі були заборонені по всьому місту. За спеціальним розпорядженням міської думи кожен домовласник повинен був установити на своєму будинку або огорожі садиби таблицю з чіткими позначеннями імені та прізвища власника чи назви установи, а також нумерації будинку по вулиці. Це диктувалося й необхідністю краще організувати збір податків з власників нерухомості.

За даними 1911 року, в дев’яти найбільших містах Волинської губернії було 15 кінематографів, причому найбільше в Рівному — три. Це були: електробіоскоп Берндта, біоскопи Бліндера, і “Новий мір”. Біоскоп — одна з назв кінопроєктора, за допомогою якого зображення проєктувалося на якусь площину — екран. У ті часи було вже чимало інженерів, які виготовляли за власними розробками такі проєктори. У різних країнах їх називали по-різному. У Франції — фонограф, у Англії — аніматограф, у Німеччині — біоскоп Складановського. Імовірно, апарат саме цього винахідника використовували в Рівному на зорі кінематографа.

У 1920-х роках у Рівному функціонувало п’ять кінотеатрів: “Ампір”, “Новий світ”, “Пріма”, кінематограф у театрі Зафрана, літній кінотеатр на “Гірці”. Найбільш поширеними були стрічки польських кінофабрик “Муза-фільм” і “Лехфільм”, львівської “Уфа-фільм”, “Штандарі-фільм Радіопікчерс” з Лондона, “Коламбія пікчерс”, “Парамаунт-фільм”, “Метроголденмейєр”, “Фоксфільм” — США. З аншлагами демонструвались фільми “Вогні великого міста” з Чапліним, “Американська трагедія”, “Капітан Блад”, фільм жахів “Опасниє вампіри”. Демонстрація фільмів “Девід Коперфільд” і “Мата Харі” тривала з аншлагом вісім днів поспіль.

Справжній кінобум у Рівному припав на 1970-1980-і роки. У місті налічувалось
вісім кінотеатрів. Причому один з них дитячий — “Малятко” — демонстрував казки та мультики. Найстарішим був кінотеатр “Партизан”. Найсучаснішим за тодішніми мірками був широкоформатний кінотеатр “Жовтень”. Його відкрили четвертого листопада 1967 року, приурочивши до чергової річниці більшовицької революції. Він став 51-м широкоформатним кінотеатром в Україні і найбільшим за розміром. При оздобленні будівлі уперше в Україні було використано білу і червону мармурову крихту. Відтоді всі найкасовіші стрічки демонструвались саме в “Жовтні”.