Дорога смерті Рівне-Сосонки

У цю моторошну місцину, попри її романтичну назву — Сосонки — одинокий перехожий не наважиться прийти навіть удень. Аура цього місця, яке називають рівненським Бабиним Яром, і через десятки років після трагедії навіває жах. Тут відійшли у вічність безвинно убієнні понад 17 тисяч мешканців Рівного.

Перший пам’ятник встановлений на місці розстрілу в 1944 році.

Перший скромний пам’ятник на місці розстрілу з’явився одразу по визволенню міста в 1944 році. Дещо підкоригували його, встановивши зверху зірку Давида, уже після Перемоги, в 1945-у. Потому про трагедію 6-го листопада 1941 року радянська влада воліла мовчати.

Оновлений пам’ятник у Сосонках, 1945 рік

Біля пам’ятника жертвам Голокосту в Сосонках, 1945 рік

Лише в травні 1966-го за наполяганням єврейської громади Ровенський міськвиконком вирішив поряд з місцем розстрілу (400 метрів на північ від братської могили, на узбіччі дороги Київ-Львів) встановити пам’ятний знак заввишки 1,5 метра з написом: “Тут буде споруджено пам’ятник радянським громадянам, які загинули від рук фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.”. У 1967 році стелу встановили. У листопаді 1970-го місце розстрілу — урочище Сосонки — як пам’ятку історії було взято під державну охорону й передано на баланс міськкомунгоспу Рівного.

Так виглядала пам’ятна стела при повороті до урочища Сосонки з вулиці Київської, 1967 рік

У 1983-85 роках на місці масового поховання споруджено меморіал, який існує в незмінному вигляді й досі. У 2008 році науковці й історики спільно з комунальними службами проводили геофізичні дослідження з встановлення меж поховання. Гігантська братська могила охоплює 20 тисяч метрів квадратних, і просто нашпигована людськими останками.
У роки війни Сосонки було урочищем за три кілометри від Рівного. Тепер це фактично вулиця Київська. В’їзд до меморіалу — навпроти підприємства “Укрбурштин”, одразу за автосалоном. Угору до меморіалу веде вузька дорога, перекрита шлагбаумом.

Вхід до меморіалу

“Мистецтво” вбивства
Єврейське населення стало найпершою жертвою окупаційного “порядку”. У передвоєнному Рівному мешкало трохи більше 40 тисяч осіб, з них 82 відсотки — євреї. Сімнадцять тисяч 500 (встановлена науковцями цифра розстріляних у Сосонках, хоча раніше називали 20-23 тисячі) з них, майже половина населення міста, полягли в Сосонках. Масштаби втрат співставні з трагедією Бабиного Яру.
Як відомо, в планах фашистського керівництва Німеччини було “остаточне вирішення єврейського питання”, тобто євреї підлягали тотальній ліквідації. Для цього було створено спеціальні оперативні групи (“эйзацгруппен”) СС. Ці підрозділи фактично були командами професійних убивць, які керувалися спеціальними інструкціями з прописаним регламентом технічної сторони розстрілів — від форми й глибини ям до порядку конвоювання до місця страти. Цинізм убивць доходив до того, що іструкції містили навіть пояснення, які повинні були давати людям, яких вели на страту, і які до останніх хвилин не знали, що їх очікує. Приреченим пропонували запастися теплими речами і двотижневим запасом їжі. Спочатку страту рівненських євреїв запланували на ранок 2 листопада, але не встигли викопати ями. Майже 50 радянських військовополонених пригнали в Сосонки напередодні 6 листопада і змусили копати величезні рови буцімто для подальшого облаштування складів боєприпасів. У тих ровах знайшли останній спочинок і копачі.

На вулиці Рівного, ранок 6 листопада 1941

А рівненських євреїв після перепису зобов’язали носити на одязі опізнавальний знак — круглу жовту нашивку. На окремий облік було узято євреїв, які володіли різними спеціальностями і ремеслами. Переписом, обліком, реєстрацією працездатних і забезпеченням виконання примусових робіт опікувався створений про людське око юденрат — єврейський орган самоврядування, який очолив колишній викладач місцевої гімназії Бергман. Однак реальна функція цього органу зводилася до виконання вказівок німецької влади.

З експозиції РОКМ, присвяченій Голокосту на Рівненщині

Рятувалися “липовими” посвідками
Наприкінці жовтня 1941 року міська служба праці передала юденрату кілька тисяч бланків посвідчень, які належало вручити потрібним для міста фахівцям, тобто євреям, які мали відповідні спеціальності. Дуже швидко люди зрозуміли, що цей документ може стати їхнім порятунком від свавілля окупантів й готові були платити за нього дуже дорого. Відтак, придбати посвідчення могли хіба що заможні євреї, які не мали фахових знань і умінь, але мали гроші чи коштовності. Натомість справжні фахівці, але бідніші, отримували ці папірці з труднощами. Нерідко в приміщенні юденрату за посвідчення доходило до бійки. Євреї намагалися придбати його за будь-яку ціну. Про це зокрема згадує у своїх спогадах, які лягли в основу книги “Втеча від долі”, мешканка Рівного Варвара Барац. Видала книгу її донька Марія Ріцер в Ізраїлі. Дуже скоро власники тих посвідчень усвідомили їх справжню неоціненну значимість.

Рівненське гетто, 1941 рік

“Ніби саме небо оплакувало нещасних євреїв”
Напередодні екзекуції, 5 листопада 1941 року, в Рівному оприлюднено наказ гебітскомісара Беєра про те, що особи єврейської національності, які не мають посвідчень з місць роботи, повинні з’явитися зі своїми родинами 6 листопада, до 6-ї години ранку на Костельний майдан на Грабнику поруч із вулицею Ліса Кулі (нині цю місцину забудовано, це неподалік школи №10).

На плані Рівного 1938 року можна роздивитися, де знаходилася вулиця Ліса Кулі

При собі належало мати особисті документи і найцінніші речі вагою не більше 8-и кілограмів. Звідти усіх буцімто мали відправляти до таборів. У місті мали право залишатися лише власники посвідчень, виданих службою праці, але їм під загрозою смерті заборонили виходити на вулицю 6 і 7 листопада. Американський дослідник Джеффрі Бердз у своїй книзі “Голокост у Рівному: масове вбивство у Сосонках, листопад 1941 року” (вийшла в 2017 році у видавництві “Волинські обереги”) наводить зокрема такі спогади свідка трагедії Абрама Кіршнера:

”…Якщо голова родини мав робоче посвідчення, то йому дозволялося залишити з собою дружину і двох дітей. А третя дитина мала з’явитися на місце збору. Деякі йшли разом зі своїми дітьми навіть якщо мали робочі посвідчення”.

Куди насправді поведуть людей, знали тільки члени юденрату і наближені до них. Але через страх перед німцями вони приховували це від населення. Щоправда, Джеффрі Бердз у своїй книзі зазначає, що буцімто про підготовку масового знищення євреїв знали рівненські підпільники і навіть попереджали їх про це, пропонуючи вчинити спротив чи втікати, але їм ніхто не повірив.

Імовірно зображено рівненських євреїв, які прямують до місця збору. Фото з Бундесархіву датоване 6 листопада 1941 року

…Ранок 6-го листопада зустрів холодом, мокрим снігом і пронизливим вітром. Так наче саме небо оплакувало нещасних, котрі ще не знали, що вони приречені до страти. Через заборону на вулицях нікого, окрім євреїв, не було. Вони простували на Грабник з усіх куточків Рівного — з мішечками, вузликами, торбинками, з немовлятами на руках, з немічними родичами у візочках. З лікарень на ношах несли важкохворих.

Імовірно євреї прямують на Грабник. Фото з Бундесархіву

Площу, на якій зібралися тисячі людей, о 10-й годині оточили німецькі вояки і місцеві поліцаї. Присутнім наказали скласти особисті речі на купу. Нещасні покірно виконали наказ, вважаючи це черговим грабунком, до якого вже звикли. Потому усім наказали шикуватися у колону й рушати. В оточенні конвою людей повели через передмістя Грабник, село Видумку (нині район автовокзалу, вулиць Бандери, Відінської, Грушевського, Київської), далі Київським шляхом до урочища Сосонки. Серед приречених були цілі родини, діти й старі, відомі рівненські лікарі, юристи, музиканти, успішні підприємці… Вони йшли під мокрим снігом назустріч своїй смерті, ще не здогадуючись про це. Утім, чимало хто з них знайшов її ще по дорозі до місця страти. За спогадами очевидців, дорога від Грабника до Сосонок була всіяна трупами. Тих, хто йшов повільно, не міг рухатися, чи відходив у поле по нужді, конвоїри розстрілювали.
А тим часом окупанти і поліцаї нишпорили по місту в пошуках тих, хто міг заховатися. Декому, хто не мав трудових посвідчень, це таки вдалося при допомозі співчутливих рівнян.
Пекельне “переселення” в Сосонках
Приблизно о третій годині пополудні 6-го листопада до Рівного докотилися перші страшні чутки про “переселення” євреїв. Мешканці Видумки розповідали, що з урочища Сосонки доноситься гучна стрілянина. А деякі сміливці наважилися потайки пробратися до лісового масиву, щоб подивитися, що там відбувається. Побачене змушувало ціпеніти від жаху.

З експозиції РОКМ, присвяченій Голокосту

… Коли колона дісталася Сосонок, і людей партіями почали виводити з натовпу й підводити до заздалегідь викопаних ям, вони зрозуміли, що жити їм залишилося лічені хвилини. Дехто благав помилування, жінки — голосили, діти, не розуміючи, що відбувається, й собі почали плакати, інші мовчали в заціпенінні. Були й такі, що намагалися втікати, хоча місцевість було оточено суцільним ланцюгом охорони. Утікачів наздоганяли кулі. Вбитих чи поранених тягнули назад до рову на устрашіння іншим. На краю ями жертв змушували роздягатися й голими йти по колодах, перекинутих через яму аж доки під автоматними чи кулеметними чергами вони не падали донизу. Нелюди задля розваги урізноманітнювали способи вбивства. Одних примушували підходити до ями й тоді стріляли в потилицю. Інших ставили перед ямою на коліна, або примушували бігти, і коли людина наближалася до ями, стріляли. Декотрі самі падали до ями, прикидаючись мертвими, а потім вночі з-під груди неживих тіл вибиралися і діставалися міста чи села. А дехто так і гинув, не змігши вибратися. Таких, хто врятувався, було небагато. Але саме вони після війни свідчили про звіряче знищення тисяч людей.

Речі, знайдені на місці розстрілу євреїв. З експозиції РОКМ

Такі свідчення наводяться зокрема в заключному акті Ровенської облпрокуратури “Про злодіяння німецько-фашистських загарбників на території м. Ровно під час тимчасової окупації в 1941-1944рр.” від 4 грудня 1944 року. Одними із найбільш відомих є спогади Христини Новаковської (справжнє ім’я єврейської дівчини — Лія Бодкер), якій єдиній із 18-ти членів її родини вдалося врятуватися від розстрілу в Сосонках. Її спогади наводить і Джеффрі Бердз. Як розповідала Новаковська-Бодкер, коли їхню групу підвели до Сосонок, і вони зрозуміли, що їх чекає, батько наказав їй і сестрам тікати. Вони побігли в поле. На щастя, кулі оминули дівчину, і вона, заховавшись у скирті сіна, дочекалася вечора, а тоді дісталася селянської хати. Обмінявши свій одяг, вранці повернулася в Рівне. Рівнянин Юрек Новаковський забрав дівчину до себе, зробив їй фальшиві документи на прізвище Броневська, а згодом вони одружилися. Щоправда, в уже згадуваному акті Ровенської прокуратури наводяться зовсім інші спогади Новаковської — з жахливими подробицями розстрілу. Але, як вона їх могла бачити, коли до місця страти не дійшла? Одна із авторитетних рівненських істориків, яка просила не називати її прізвище, висловила припущення, що свідчення Новаковської для протоколу дещо “підкоригували” “енкаведисти”. Надто вже  “театральними” були деякі подробиці, попри все жахіття того, що відбувалося.
Розстріли тривали два дні — 6 і 7 листопада. Як розповідали очевидці, жертви не поміщалися у викопані ями. Через два дні після розправи мертві тіла стягували кіньми до ровів радянські військовополонені. Затим рови переорали, розрівнявши землю, щоб не лишилося й слідів. Загалом, за свідченням очевидців, було 12 могил завдовжки 12-20 метрів і глибиною приблизно 10 метрів.

Перший пам’ятний знак на місці розстрілу євреїв у Сосонках.  З експозиції РОКМ

Хоча в деяких дослідженнях (їх на тему Сосонок з’являється дедалі більше) вказується на те, що буцімто в розстрілах брали участь і рівненські поліцаї, однак історики мають певні сумніви щодо цього, зазначаючи, що доказів цьому не знайдено. Зокрема в архіві управління СБУ в Рівненській області зберігаються протоколи допитів засуджених українських поліцейських, які брали участь у подіях у Сосонках, з яких вбачається, що поліціянти стояли в очепленні навколо місця страти, здійснювали охорону речей євреїв, доправляли майно страчених до міста тощо.
Наруга. Мародери і не тільки
Наруга над могилами убієнних почалася практично одразу після страти.Старожили Рівного розповідають, що були люди, які не гребували всього через кілька днів після розстрілу копирсатися в землі в пошуках коштовностей. Такі ж свідчення можна зустріти й у різних відкритих нині архівних документах з протоколами допитів німців-учасників розстрілів.

Так виглядало місце розстрілу в Сосонках у 1976 році

Немає спокою нещасним жертвам й досі. Починаючи з 1950-х років, вандали регулярно розкопують поховання. Хоча, як свідчать архівні джерела і спогади старожилів, коштовності, золото, гроші, які євреї брали з собою, були відібрані в них ще на майдані на Грабнику. Потім ці речі буцімто перевезли до гебітскомісаріату, звідки частину відправлено до Німеччини, а частина “прилипла” до рук місцевих окупаційних чиновників. У жовтні 1970-го міліціонери затримали на “гарячому” двох копачів з Риги.

Чергові мародери попалися в 1987 році. А з 1995 року глумління над прахом розстріляних стало регулярним і особливо зухвалим. Вандали повикопували цілі тунелі, через які пробиралися до дна поховань. Витягнувши останки розстріляних на поверхню, так і залишали їх. Хоча територію вряди-годи патрулювали тодішні міліціянти, однак це не зупиняло мародерів. На сліди їхньої роботи у 2006 році натрапили американські кінодокументалісти, які знімали фільм про Другу світову в Україні. Незаконні розкопки велися й у 2008 і 2012 роках. У квітні 2018-го комунальники, які доглядають за меморіалом, знову виявили сліди розкопок.
У кінці 1990-х на початку 2000-х років рівняни обурювалися тим, що місце трагічної загибелі понад 17-ти тисяч людей оскверняють не лише шукачі золотих зубних коронок, а й любителі платних любовних утіх і наркомани.

На той момент, хоча меморіал і було впорядковано, але дорога, яка вела до нього з вулиці Київської, була вільною. Отож і полюбляли там усамітнюватися коханці на автівках, або місцеві повії зі своїми клієнтами, вважаючи, що в цьому моторошному місці, яке люди масово не відвідують, можуть безперешкодно віддаватися утіхам. Облюбували віддалену від міської суєти місцину й наркозалежні. На початку 2000-х в’їзд до меморіалу перекрили шлагбаумом.

Загальний вигляд меморіалу

Час від часу на землі, що поруч із меморіалом, наміряються щось будувати, що викликає неоднозначну реакцію громадськості. Якось рівненські депутати мало не погодили будівництво готелю упритул до страшного місця. Цьогоріч управління Нацполіції в Рівненській області, у якого в постійному користуванні перебуває майже 10 гектарів землі поряд із меморіалом, намірилося будувати там котеджі.

Голова єврейської громади Рівного Геннадій Фраєрман зазначив, що навколо меморіалу, площа якого становить 20 тисяч квадратних метрів, має бути санітарна зона. Якщо забудовник обгородить урочище по межах санітарної зони, єврейська громада не заперечуватиме проти будівництва. Утім, варто чи ні загалом щось будувати по сусідству з таким місцем, окреме питання…

Фото з фондів ДАРО, РОКМ, Bundesarchiv, мережі Фейсбук

P. S. Від автора. Публікація є узагальненням зібраної з різних джерел упродовж багатьох років інформації. Уперше надруковано в газеті “Сім днів” ( 2003 рік); оновлено і доповнено в газеті “Літопис заходу” (2008 рік); оновлено і доповнено на сайті “Все” (2015 рік). Нині після багаторічного замовчування публічними стають чимало спогадів і свідчень очевидців, з’являються нові дослідження тощо. Однак, усвідомлюючи сам факт трагедії і засуджуючи її організаторів і виконавців, слід, вочевидь, розуміти, що деякі спогади і свідчення є надто суперечливими і тема розстрілу в Сосонках ще потребує дослідження. Книга ж Джеффрі Бердза “Голокост у Рівному: масове вбивство у Сосонках, листопад 1941 року”, на мою думку, є дещо упередженою щодо рівнян-українців.

Ще записи в рубриці

Закладка Постоянная ссылка.

Комментарии запрещены.