Генріх і Юлія Ольдерогге, або Таємниця одинокої могили на Грабнику

Старовинний рівненський цвинтар Грабник — хранитель історій життя багатьох поколінь рівнян, долі яких пройшли через кордони, війни, трагедії, втрати. Напівзруйнований рівненський некрополь приховує ще чимало невідомого. І під кожним надгробком — не лише історія окремої людини, а дивовижна сторінка життєпису тих, котрі колись були нашими земляками. Читати далі

Пам’ять роду свято бережуть насильно відірвані від рідних місць рівненські “холмщаки”

Представники численних рівненських родин 9-го вересня зібралися біля пам’ятного знака, що в Рівному на розі вулиць Чорновола і Драгоманова, спорудженого в пам’ять про депортацію українців Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини зі своїх етнічних земель. Згадували той безжалісний час страждань їхніх батьків і дідів.

З архіву родини Матчуків, 1930-і рр. Грубешув

Вкотре звучали гіркі спогади про далекі 1940-і й молитва за душі спочилих українців, що під жорстоким примусом диктаторських режимів залишили свої домівки і після багаторічних поневірянь пустили коріння на Волині.
“Обмін населенням”
Дев’ятого вересня 1944 року створений радянською владою Комітет національного визволення Польщі («Люблінський комітет») й уряд УРСР уклали угоду про «взаємний обмін населенням»: українського — з території Польщі до УРСР, польського — з території України до Польщі. Депортація українців з Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини тривала з 1944-го до червня 1946 року. Внаслідок цієї акції було переселено, за офіційними даними, понад 500 тисяч українців.

Грубешув, 1942 рік. З архіву родини Матчуків

У господі Матчуків, 1930-і рр.

За розповідями депортованих, ця операція була насильницькою і жорстокою по відношенню до людей. Зазвичай військові на світанку щільним кільцем оточували українські села і наказували мешканцям «зі списку» готуватися в дорогу. Щоб спакувати майно, давалося дві години, а іноді й менше. Забирати дозволяли особисті речі, харчі, худобу, запаси збіжжя та картоплі. Люди виїжджали з евакуаційними листами, де поляками був описаний перелік майна і його вартість, що була до смішного мінімальною. В СРСР їм обіцяли відповідну компенсацію, забезпечення житлом і всебічну допомогу — справжній радянський “рай”. Людей сім’ями разом з якоюсь кількістю худоби вантажили в товарні вагони і везли на схід. Цю не вельми велику відстань люди у важких умовах без належного харчування, води, в антисанітарії долали за понад два тижні. За час того перевезення, коли ешелони по багато годин і навіть днів стояли на станціях, нерідко люди губили своїх рідних, хворіли і навіть помирали. Вивозили цілі села, а далі сусідів-односельців розлучали, розкидаючи їх по різних областях сходу і півдня України.

У радянському колгоспному “раю”
Люди, які мали своє, роками зібране і виплекане особисте господарство, свою землю, реманент і худобу потрапляли в колгоспи, про які ніколи раніше й гадки не мали і там їх змушували усе це віддати на колгоспний двір. Замість ошатних, залишених за Бугом будинків, вони змушені були бідкатися в напівзруйнованих мазанках і халупах. До того ж місцеве населення не завжди радо приймало новоселів і чомусь бачило в них панів-поляків та переселенців, що претендують на їхні домівки. Життя в степах України для більшості ставало нестерпним, і вони докладали усіх зусиль, щоб повернутися в рідний край. Влада чинила цьому всілякі перепони. У людей не було документів, їх позбавляли будь-якого права вибору.

У кожної родини своя історія дороги до західного кордону. Одні, залишивши все майно, повантажили на підводу лише дітей, потайки вирушали вночі дорогою, де на них чатувала небезпека зустріти бандитів чи навіть зграю голодних вовків. Інші віддавали новому колгоспному керівництву все, що мали, за посвідку, яка ставала пропуском в інші регіони. Тисячі родин українців з південних і східних областей України поверталися на захід, але кордон СРСР вже був “на замку”, і ці люди змушені були осідати в західних областях, зокрема на Рівненщині.

Самодіяльний театр. Грубешув. 1939 р. З родинного архіву Матчуків

Грубешув, театр, 1930-і рр.

Переселенці в Рівному
Помалу депортовані вростали в цю землю. Хазяйновиті люди, які пройшли випробування війною і колгоспами, які вже мали гарт виживання в найтяжчих умовах, “холмщаки” або “переселенці”, як їх називали місцеві, потроху спинались на ноги, будували ошатні будинки, ставали хорошими майстрами, а їхні діти втілювали мрію батьків – здобували вищу освіту, переймали батьківське вміння. Складно тепер назвати, в якому районі Рівного, де є приватний сектор забудови, не живуть родини колишніх депортованих з-за Бугу українців. І всі скажуть про них, що тут живуть хороші господарі, що жінки в цих домівках чудові господині, що вони вміють розписувати на Великдень неймовірні писанки і пекти найкращі запашні паски, що їх садки рясніють врожаєм, а діти мають велику повагу до старших.

Сьогодні в Рівному мешкають тисячі представників родин жертв насильницької депортації, які об’єдналися в громадські організації “Холмщина” та “Суспільно-громадське товариство “Забужжя”. У кожній родині зберігаються спогади, які передаються від покоління до покоління про той найрідніший їхньому серцю край, де була дідова хата, де спочивають у могилах їх пращури. Вони тепер без проблем відвідують свої покинуті 70 років тому села, але там вже немає їхніх обійсть, там православні храми вже стали костелами, а кладовища поросли чагарниками.

Подруга Ніни Матчук Зеня, Грубешув 20.03.1943

Подруга Ніни Матчук Надя Панченко 1943.25.06

Ці люди розуміють, що історію не повернути назад, не повернути втрачену землю, господу, не змінити кордон. Але пам’ять стерти не можна. І з плином часу все ж віриться, що дві великі європейські держави Україна і Польща визнають офіційно, що операція, яка має дату 9 вересня 1944 року, буде визнана примусовою депортацією етнічних українців, злочином проти народу, що жив там споконвічно. Покидаючи рідну домівку, ці люди везли свій спомин і свою молодість у чорно-білих світлинах, які нині бережуть як пам’ять свого роду.

Холм, курси гімназіальні Сінкевіча, 4

Фото з сімейного архіву родини Ніни Матчук (у заміжжі Царанюк), яку було насильно переселено на Рівненщину з польського містечка Грубешув.

Не мода й не дивна забаганка — які вишиванки носили рівняни сто років тому

Для одних це звичайна одяганка й данина моді, для інших — духовний оберіг і фактор національної ідентичності, ще комусь, чого гріха таїти, — інструмент показушного патріотизму. А чому вдягали вишиті сорочки наші земляки в давнину, і якими вони були, рівненські вишиванки сто років тому? Читати далі

Про Золотіїв із джерела людської пам’яті

Золотіїв – раніше село в передмісті Рівного. Нині – житловий масив обласного центру, що зберіг свою красиву назву, а його корінні мешканці – глибоку історичну пам’ять. У Золотієві лише чотири вулиці, але з гарними назвами: Золотіївська, Олексинська, Вишнева, Загородна. А ще тут протікає річка Устя, на лівому березі якої і постав Золотіїв, про що 507 років тому з’явилась перша писемна згадка. Читати далі

Історичний Городок у спогадах. Імениті мешканці

(Продовження. Початок “Історичний Городок у спогадах. Школа і її вчителі”)
Маленький Городок був батьківщиною багатьох шанованих людей, які прославили наш край. Зокрема й для родини отамана генерал-хорунжого Армії УНР і командувача Північної групи військ Директорії Володимира Оскілка. Відомо, що Оскілко народився в сусідньому селі Хотин і загинув від руки найманого бішовиками вбивці в Городку в червні 1926 року. Читати далі

Історичний Городок у спогадах. Школа і її вчителі

Село Городок, що неподалік Рівного, приваблює мандрівника не лише своєю неймовірною природною красою, а й цікавою історією. У цьому селі є увесь арсенал цікавинок для тих, хто йде шляхом пізнання рідного краю. Читати далі

Дитячий світ старого Рівного

Дитяче фото завжди викликає особливо ніжні чуттєві емоції. А якщо цьому фото понад сто років, то воно наче й справді переносить нас у минулу епоху. Не в багатьох родинних альбомах рівнян збереглися старі фотографії зі світу дитинства наших прадідів. Тому кожна віднайдена така світлина є неймовірно цікавою. Читати далі

Як хутір став містом. Про Басівщину та рівненську школу, якої немає

На східній околиці Рівного до 1957 року було село Видумка. Територія Видумки простягалася від нинішнього автовокзалу до вулиці Граничної, яка й була граничною лінією міста, та до сучасної вулиці Бандери. За переказами, Видумкою називався заїжджий двір, який знаходився на роздоріжжі поруч із кладовищем “Грабник”. Читати далі

70 років тому були заарештовані рівненські старшокласники

Найщасливіша пора шкільної юності для багатьох рівненських хлопців і дівчат, що навчалися у школах № 1 і № 2, обірвалася весною 1948 року їх арештом і засудженням до різних термінів ув’язнення. А слідом за ними дорогами далекого Сибіру поїхали їхні батьки, брати і сестри. Читати далі

Федір Войчук. Український солдат Війська Польського

Про долю свого батька, учасника Другої світової війни,
простого трударя, який прожив у Рівному 44 останніх роки свого життя

Доля Федора Войчука — учасника Другої світової війни, була типовою для цілого покоління таких, як він, простих поліщуків, чия молодість випала на тяжкі 20-40-і роки минулого сторіччя. Вони вдосталь ковтнули біди й нужди, зазнали неймовірних труднощів повоєнного часу. А ще — в їхньому житті віддзеркалилось одвічне прагнення людини до правди і волі. Читати далі