“Надія Косміаді. Моє Рівне”

…Жінка-легенда, жива історія нашого міста. Меценатка і благодійниця, хранителька пам’яті про минувшину. Вона народилася в Рівному в далекому 1923-у, і волею долі змушена була залишити рідне місто на довгі роки. Та все ж повернулася знову, подарувавши місту творчий спадок найдорожчої людини — свого батька художника.

Георгій Косміаді народився на Кавказі, навчався в Москві, був солдатом царського війська в роки Першої світової. У 1915 році потрапив на Волинь і оселився в Рівному. Тут він знайшов свою духовну розраду в житті й творчості. А 28 грудня 1923 року в сім’ї Георгія і Фріди-Бригітти Косміаді народилася дівчинка, яку батьки нарекли Надією — на знак їхніх сподівань на щасливе життя в любові й гармонії з навколишнім світом.

Надя Косміаді. Фото 1925 року

Рівненське дитинство пані Надії

Георгій Петрович Косміаді був не лише талановитим художником, а й мав особливе педагогічне обдарування, викладаючи малювання у всіх рівненських гімназіях. Він підтримував найбільш талановитих дітей, створював культурно-мистецькі осередки в місті, організовував виставки, вечори, концерти, опікувався театральним життям Рівного. А поруч з ним зростала його люба донечка Надійка, яку він усюди брав із собою.

Маленька Надія з мамою Бригіттою, 1924 рік
Георгій Косміаді з донечкою Надією

Сім’я Косміаді в Рівному, не маючи власного житла, винаймала помешкання. Однак це ніколи не обтяжувало родину. У їхньому гостинному домі завжди панувала затишна творча атмосфера. Перше їхнє помешкання було в мансардному приміщенні будинку, що знаходився на куті вулиць Галлера і Сенаторської (нині на цьому місці територія Рівненського діагностичного центру). Одна з квартир художника, в якій Косміаді мешкали з 1932 року аж до виїзду з Рівного, була в будинку №3 на невеличкій вуличці Круча. У цьому затишному куточку Рівного пройшли найщасливіші роки життя сімейства. Тут велися цікаві розмови між друзями, лунав сміх, відбувалися творчі дискусії за чаюванням. З вікон будинку на Кручі частенько линула з патефонних платівок улюблена господарем музика Сергія Рахманінова. Тут можна було почути спів і самого пана Георгія.

Будинок на Кручі. Малюнок Георгія Косміаді
Георгій Косміаді з улюбленим учнем Андроніком Симончуком (праворуч) біля будинку на Кручі, 3. Рівне, 1930-і роки

Насичене творчістю, добром і любов’ю життя цієї сім’ї змінила нова більшовицька влада, яка прийшла у вересні 1939-го. Пан Георгій втратив улюблену роботу вчителя малювання. Вимушено покидали Рівне його друзі, багато з яких зазнали переслідувань, а деяких було вивезено до Сибіру. Чекати добра від “совєтів” не могла і сім’я художника. Георгій Петрович розумів, що “компетентні” органи обізнані в його минулому. Служба в царському війську та самовільне залишення Червоної армії, куди його разом із багатьма чоловіками з Рівного силоміць забрали більшовики в 1921 році, для нової влади були достатніми причинами для арешту.

Бригітта з немовлям і донькою Надею. Рівне, пологовий будинок, 1932 рік
Надя з батьками, 1929 рік

Память про Волинь не полишала й у Німеччині

16 листопада 1939 року між урядами СРСР і Німеччини було підписано угоду “Про евакуацію українського і білоруського населення з території колишньої Польщі, яка відійшла в зону державних інтересів Німеччини, і німецького населення з території колишньої Польщі, яка відійшла в зону державних інтересів Союзу РСР”. Косміаді вирішили виїжджати до Німеччини. Відтак у 1940 році родина опинилася на історичній батьківщині дружини Георгія Косміаді Бригітти й оселилася в Гамбурзі.

Надія і Володя Косміаді з мамою. 1940 рік

Їм сповна дісталося випробовувань лихоліттям Другої світової і тяжкими повоєнними роками. Главі сім’ї вчительської посади в школі годі було й чекати. Розрадою були лише його повсякденна ненаситна жага до творчості, вірна дружина, донька Надія і син Володимир, який уже став себе називати Вальдемаром. Проживши 27 років у Гамбурзі, Георгій Петрович там і завершив свій земний шлях у 1967 році.

Запалений батьком промінчик життєлюбства підхопила його донька Надія і впевнено пішла з ним по життю, не забуваючи про свої волинські витоки. У Німеччині Надія Косміаді здобула освіту, влаштувалася на пристойну роботу фінансистом. Овдовівши у 21 рік і залишившись з маленьким сином на руках, змушена була самотужки дбати про себе. Робота приносила певні статки, а буденність скрашувало захоплення танцями й альпінізмом. Шукаючи свій острів щастя, вона придбала будинок у горах Італії. Із своїм коханим (уже третім) чоловіком Гербертом знайшла те місце, де можна було вдосталь насолоджуватися красою гір, які вона так любить, і озера, яке зовсім поруч виблискувало блакиттю. Там вона нарешті здобула гарний відпочинок і бажаний спокій для втомленої за 90 років душі й тіла.

Надія Косміаді з чоловіком Гербертом

Упродовж усього життя в Німеччині пам’ять повертала Надію Георгіївну на рідну її серцю Волинь. Там оживали її дитинство і юність, де вона була безтурботно щаслива, де всі, хто були поруч, були простими і справжніми, де всі були живі…

Зустріч із Рівним після розлуки

У 1992 році, після п’ятдесяти двох років розлуки, Надія Косміаді вперше приїхала до Рівного. У душі все тремтіло від того жаданого за довгі роки побачення. Вона їхала вулицями вже незнайомого для неї міста і не впізнавала його. Лиш де-не-де виринали старі будинки, які зберегли свою первозданність. Перше, куди зайшла, був Свято-Воскресенський собор. Сюди Надія маленькою приходила з мамою, запалювала свічечки й уважно розглядала лики святих, які дивилися на неї зі стін храму. Мама, хоч і була лютеранкою, дітей охрестила в православній вірі.

З тої першої зустрічі з містом свого дитинства вона вже не покидала його ні в думках, ні у своїх діях. Надія Георгіївна намагалася якнайбільше передати до Рівного батьківського творчого спадку. Перший дарунок – велика колекція з сотень малюнків учнів Георгія Косміаді, книг і журналів надійшли в Рівненський краєзнавчий музей у 1992 році, а згодом колекція від дарувальниці зросла на десятки батькових картин. Їй хотілося, щоб пам’ять про батька-художника жила в Рівненській українській гімназії – туди була подарована частина його картин і особистих речей.

Малюнок Георгія Косміаді

Усе частішими стали відвідини Рівного дочкою художника. На неї тут чекали нові зустрічі та цікаві знайомства. Місто відповідало цій неймовірно чарівній, енергійній у добрих справах пані взаємною симпатією. Словом і ділом рівнянка з Німеччини показувала приклад відданості місту свого дитинства й пам’яті свого батька, який у міжвоєнний період зробив багато корисного для Рівного. Роз’їхавшись по світах, кожен з його колишніх рівненських учнів залишив у своєму серці часточку волинського краю і дороговказ до світу прекрасного від свого улюбленого вчителя.

А пані Надія повернула із забуття сучасному Рівному ім’я свого батька-художника. У свої поважні дев’яносто три роки, поховавши коханого чоловіка і супутника життя впродовж п’ятдесяти років Герберта в Гамбурзі, вона продала свій розкішний будинок в Італії та переїхала до України. У Рівному пані Надія придбала квартиру на вулиці Драгоманова, саме там, де колись була їхня рідна вуличка Круча. Там же вона створила Арт-ательє Георгія Косміаді, перевізши сюди не лише колекцію живопису батька, а й тисячі предметів, які роками жили в їхньому домі.

Арт-ательє. Пані Надія серед дорогих її серцю речей

Теперішнє помешкання Надії Георгіїівни — це куточок, де живе духовний світ художника Косміаді. Тут оселилася гармонія, що об’єднує високе мистецтво і просту людину, яка заходить у цей гостинний закуток. Цю оселю нині відвідують сотні рівнян і гостей міста, щоб не лише побачити творчий спадок митця, а найбільше послухати пані Надію, яка у своїй глибокій пам’яті зберігає неповторні картини з історії Рівного. А своїми спогадами пані Надія охоче ділиться з рівнянами.

За огорожею було болото…”

Я, коли вперше приїхала до Рівного в 1992 році, звернула увагу на цей будинок на вулиці Драгоманова, 32, в якому нині живу. Сфотографувала його і зробила на світлині напис: “А за огорожею було болото”. Ця картинка з мого дитинства запам’яталася мені на все життя. Вулиця Круча, болото, гімназія. А далі — старий князівський палац, який вабив своєю таємничістю. Палац, який залишили його господарі, ще служив рівнянам як місце, де відбувалися культурні події. Саме тут мій батько влаштовував “Вечори суму” і “Вечори радості”. Тут збиралася місцева молодь на відпочинок. Я була маленькою дівчинкою, коли разом з батьком переступала поріг палацу, але пам’ятаю, що там звучала музика, виблискувала паркетна підлога.

Надія біля руїн палацу в Рівному

Круча — маленька вулиця, яка починалася від вул. Галлера (тепер вул. 16 Липня, – авт.), потім ішла півколом аж до собору. Будинок, в якому ми жили, був перед тим болотом. Ми знімали квартиру, де було дві кімнати, кухня, два ганки (веранди). Будинок мав два входи.

Надя і Володя Косміаді бавляться у дворі будинку на вул. Круча, 3. Фото, 1930-і роки

Батько прикипів до Рівного”

Спочатку опинився тут мій батько. Це було в роки Першої світової війни. Як інженер-будівельник він виконував різні завдання царського війська. Батько говорив, що йому доводилося будувати все — від маленького клозету до лікарні і мосту. З 1915 року батько залишився жити в Рівному. Мама потім приїхала до нього, взявши з собою капелюшок у картонній коробці. Цю коробку я бережу досі. Мама думала, що затримається тут на декілька тижнів, а залишилася до 1940 року. У батька ж тоді була можливість їхати в Німеччину чи Францію, та він уже прикипів до Рівного. Хоча моя мама була німкенею за походженням, але вже три покоління її родини мешкали в Росії. Після більшовицького перевороту частина родини виїхала до Німеччини і поселилися в Гамбурзі й Берліні. Батьки починали жити в Рівному з нуля.

Маленька танцівниця Надія Косміаді

Мама розмовляла німецькою, адже у них ще вдома, в Москві, за столом було прийнято розмовляти рідною мовою. Бабця по мамі, яка була гугенотка, розмовляла французькою. В родині брата мого діда прийнято було розмовляти російською. Ось така у нас була “мовна територія” спілкування. З батьком я розмовляла лише російською. Я й досі говорю “по-рівненськи”. Завжди жартую: “Вибачте, що я не так добре розмовляю українською, не так добре російською. Я буду говорити по-рівненськи!”

Це цікаво  Перша в Рівному механічна пекарня Олексія Романюка

Курей поїли горілкою…”

З розповідей батька і його оточення знаю, якими нелегкими були на Волині 1917-1921 роки, коли грабували місцеве населення. Люди з села нам розповідали, що вони змушені були поїти курей горілкою, щоб ті спали і не видавали себе, коли налітали грабіжники. Коней ховали в лісах. Батько, очікуючи, що його от-от схоплять, вже готовий був звідси виїхати і почав збирати документи. У 1921 році його з 52-ма чоловіками з Рівного, які мали професії аптекарів, вчителів, інженерів, силою забрали до Червоної армії. Батькові разом з вчителем Рівненської української гімназії вдалося з того війська втекти. Коли ж вони повернулися до Рівного, кордон між більшовицькою Росією і Польщею закрився. Тоді багато людей, які втікали від більшовиків, опинилися в Рівному.

Пам’ятаю, що на вулиці Галлера були стайні. Будинок, в якому я зараз живу (вул. Драгоманова, 32, — авт.), був побудований у 1901 році, це мала бути перша жіноча російська гімназія. Очевидно, в тодішньої місцевої влади не вистачило грошей, і гімназія сюди не потрапила.

Рівне мого дитинства”

Якщо згадати Рівне мого дитинства, то це було маленьке місто. На заході воно закінчувалося там, де пивзавод, а далі вже були військові казарми. На сході межею був Грабник. Там, де Успенська церква, були поля і людські городи. Лише 20 відсотків будинків мали електричне освітлення, інші користувалися гасовими лампами, а грубки топили дровами. Воду нам привозили у великих бочках на підводах, і всі носили її у відрах на коромислах. Митися ми ходили в лазню, яка була там, де зараз ринок. Автобусів не було. “Таксисти “ були лише з кіньми. На ціле місто було шістнадцять автомобілів.

Удвох із мамою

Більшість магазинів знаходилися на головній вулиці. Був базар, куди щодня люди з села привозили на продаж продукти. У парку Любомирського восени влаштовували Торги Волинські. Там були побудовані різні павільйони, збудували великий міст. На Торгах люди не лише могли щось купити, а й гарно повеселитися.

Головна вулиця колись була значно вужчою, де могли розминутися лише два вози. Обабіч вулиць були вузенькі тротуари. У нас тоді була така мода, що однією стороною вулиці прогулювалися дівчата, а протилежною — хлопці. Дівчата ходили стороною, де розміщувався собор. Ми шпацирували від костелу до Грабника і назад.

Про палац, Басів Кут і театр

Я пам’ятаю палац Любомирських. Там було дуже красиво. Ми ходили туди з батьком, який щось там вирішував з організацією концертів і вечорів, а мені давали смакувати гарячий шоколад. Раніше замок був на озері. За моєї пам’яті з того озера вже було велике болото. Навесні вода доходила до Замкової вулиці і аж до східців гімназії. Кожен рік там декілька чоловік топилися.

Весняний паводок і палац

Пам’ятаю пожежу, яка охопила палац і дуже пошкодила його. Однак біля його мурів завжди збиралася молодь на відпочинок. Там був стадіон, де грали у футбол. Приїжджав цирк. Згодом насипали пагорб біля замку і в кінці вулиці, то вода з весняних паводків уже в місто не йшла.

У річці Усті ми чомусь не купалися, полюбляли озеро в Басовому Куті. Пам’ятаю, як на річці неподалік палацу святили воду. Із собору йшла велика процесія з хором і хоругвами. Ми теж брали свячену воду.

Ходили ми в театр Зафрана, що був на вул. 13 Дивізії (тепер вул. С. Петлюри – авт.). Цей театр не був помпезним, мав залу і ложу. Мама любила дивитися кіно, а батько не визнавав фільми, в кіно не ходив. Мама ходила зі мною, коли я ще була маленькою. Йшло там багато американських фільмів. Російські фільми сюди не доходили, а польських було мало. Ми завжди сиділи на гальорці, бо грошей на кращі місця в нас не було. Американські фільми йшли в перекладі на польську мову. Артисти тут з’явилися тоді, коли “совєти” прийшли. Коли німці зайняли Варшаву, багато сюди втекло артистів, були цілі трупи. Більше вони виступали в театрі “Новий світ”, який був біля старої пошти. Нову пошту на головній вулиці побудували вже за моєї пам’яті.

Пам’ятаю ресторан власника Ющука. Ми завжди туди на млинці в масляну неділю. Коли ж з’являлася молода кропива, там готували спеціальний смачний зелений суп. За костелом були теплиці Ющука, де вирощували квіти. Їх тоді вирощували всього два-три сорти різних кольорів. Коли в батька в березні був день народження, він одержував у подарунок багато квітів у горщиках. Про моє дитинство в Рівному в пам’яті виринають лише приємні картинки.

Про заміський відпочинок

Пам’ятаю, як влітку ми відпочивали на Басівкутському озері, яке тоді було великою чистою водоймою. Їздили в Клевань, де був гарний сосновий ліс. З нами завжди за місто їхали батькові учні. Ми брали з собою грамофон з великою трубою, потім був патефон.

Сім’я Косміаді в Клевані, 1925 рік

Батько без платівок ніколи нікуди не виїжджав. Ми часто бували в Городку, гостювали в барона Штейнгеля, з яким батько приятелював. Там він зробив декілька малюнків помістя барона.

На канікулах ми потягом їхали до Решуцька. Там було дуже весело. Ми ловили рибу та раки й одразу їх смажили. У моїх спогадах завжди живе хутір Гамарня. Тоді говорили: “Їду на дачу”, що означало — дача місцевими людьми кімнат для відпочинку приїжджих. У господарів Гамарні була молотарка, і мій батько навколо неї водив коня, а я закидала в машину колоски.

Вистава на відпочинку в Гамарні. Фото, 1936 рік

Батько любив фотографуватися і сам багато фотографував. Коли ми були в селі, він проявляв фотографії прямо на сонці, не відкладаючи цей процес на потім, одразу хотів побачити, що в нього вийшло.

Це цікаво  70 років тому були заарештовані рівненські старшокласники

Пам’ятаю село Олександрію. Тоді це було єврейське містечко. У центрі був ринок, де купами лежало взуття, полотно, хустки. Навколо того ринку були малесенькі крамнички, в які лише ногою можна було ступити. У них сиділи торговці й чекали на свого покупця. Вранці вибереш собі тканину, підійдеш і скажеш швачці, яке плаття ти хочеш, і йдеш собі відпочивати. Ввечері приходиш — сукня вже готова. Торгували там усім — продуктами, курми, одягом… Можна було все полагодити. Батько любив купувати хустки і з них зшити сукню. А найбільше любив спілкуватися з простими людьми.

Про Різдво і школу

Пам’ятаю зими мого дитинства. Мороз до мінус 25 градусів — це було нормально. Всюди їздили на санях, де пасажира обкутували в хутро. Сніг лежав до березня. Ми каталися на санчатах, а на лижах — ні, бо, очевидно, купити лижі було для батьків дорого. А ще мали такі сітки, які прив’язували до взуття — снігоступи. На Різдво, 6 січня, ми ставили вдома ялинку і прикрашали її іграшками, зробленими власними руками. У місті прикрашена ялинка стояла біля костелу Святого Антонія. На Різдво до нас приходило багато колядників. Це були батькові учні. Вони були з зіркою, яка крутилася, а в її середині горіла свічка.

Сніжна рівненська зима і Надія з санчатами

Я навчалася в польській гімназії. Окрім школи в мене ще було багато вподобань. Я була скаутом і вчилася правилам виживання в різних умовах. Збиралися скаути біля річки, їздили в табори за місто. Я займалася в школі танців, яка була при театрі Зафрана на вулиці 13-ї Дивізії (тепер вул. С. Петлюри, – авт.). У цій школі ми також ставили дитячі спектаклі.

Надія Косміаді

Про родину

Статки нашої сім’ї не давали змоги розкошувати, але нам вистачало на все необхідне. Батько мав платню 175 злотих з викладання в усіх школах. Та головне – він мав змогу робити те, що любив. Наша мама була берегинею домашнього вогнища. Вона дуже любила батька і прощала йому будь-які помилки. Батько завжди говорив: “Моя дружина – мій хребет, вона моя скеля, за якою я завжди можу врятуватися”. Між батьками було вісім років різниці й кожен з них прожив на цій землі вісімдесят один рік.

Бригітта Косміаді, Рівне, 1925 рік
З мамою на Горині

Навчати дітей — захоплення мого батька “

Мій батько був не просто художником, який створював картини, а найперше – вчителем для інших. Учити дітей малюванню було його захопленням і натхненням. Батько не малював картини для продажу. Його більше цікавили виставки. Але час від часу змушений був роботи продавати, бо треба було за щось жити. Він не писав портрети, лише міг зобразити себе. У нашому домі завжди були його учні, з якими він спілкувався, пив чай і малював. Троє його улюблених учнів тих часів Симончук, Кисіль і Тершель найчастіше бували в нас. Вони були нам, як рідні. Мама жартома запитувала батька: “А твої апостоли сьогодні знову прийдуть?”.

Фрагмент мистецької виставки в домі Косміаді. Рівне, вул. Круча,3, 1930-і роки

На жаль, була втрачена картина із зображенням палацу Любомирських, яку батько написав у 1927 році й подарував голові Рівного. Ця робота була написана олійними фарбами на картоні. На ній був напис: “Куплена городом Ровно. Зал заседаний”. Залишилося лише фото. Ми виїхали, і де поділася картина, я не знаю.

Про вересень 1939 і війну

Війна для нас розпочалася, коли розділили Польщу. Пам’ятаю той день, коли почалося бомбардування. Потім усе стихло, що навіть від тієї тиші якось страшно стало. Я саме була біля переїзду на головній вулиці, коли побачила, як бігли люди і кричали: “Танки йдуть!”. Я бачила людей, які їх зустрічали з квітами, а інші закривали вікна. Це було у вересні 1939 року, коли в Рівне прийшли більшовики. По-різному зустріли червоноармійців рівняни. Багато було тих, хто від них почав тікати. Серед таких був і мій батько. Батько розумів, що його минуле, де він був “білим” офіцером, цією владою буде сприйняте вороже. Ми виїжджали з Рівного в січні 1940-го. На станції був потяг, який мав умістити всіх з області, хто хотів виїхати. Нам тоді сказали, що ми одержимо вагон з буржуйкою, там буде тепло. Учні принесли нам мішки з дровами. Однак ми потрапили у вагон, де не було пічки. У нас не було вибору. Їхали зачиненими. Поки доїхали до кордону, в поїзді померло семеро грудних дітей. Наша подорож на захід тривала чотири дні.

Виїжджаючи до Німеччини, ми не мали права везти з собою багато речей. Батькові не дозволено було брати його картини. Ми мали взяти лише одну зміну одягу. У батька було багато картин, вони залишалися в людей. Багато його робіт купували поляки.

У Німеччині

Перетнувши кордон, ми змушені були чотири місяці перебувати в таборі, де нас перевіряли на лояльність до цієї країни і стан нашого здоров’я. За документами ми мали їхати на територію німецької Польщі, а не в Гамбург, де в нас була родина. Однак мамина рідня допомогла нам поселитися в Гамбурзі. Батько знову став писати картини, а потім ними підбив стелю, щоб не сипалася штукатурка, яка була пошкоджена бомбардуванням.

Надія Косміаді. Гамбург, 1942 рік

Виїжджаючи з Рівного, ми не думали, що це назавжди. Для мене це здавався звичайною поїздкою. Потім ми роками жили в надії на повернення, але розуміли, що цього вже не буде. Батько і мама хотіли повернутися, а зробила це за них я одна.

Життя в Німеччині не було солодким, скоріше навпаки. Мені було вісімнадцять, коли я на танцях познайомилася з льотчиком, який був старшим від мене на дев’ять років. Без танців у моєму житті нічого не відбувалося. Карл був хорошим спортсменом, грав у футбол. Потім були заручини, весілля. Мені було двадцять, коли я вийшла за Карла заміж.

Шлюбне фото Надії і Карла. Гамбург. 9 жовтня 1943 року
Наречені в бункері під час бомбардування. 9.10.1943 року

А в двадцять один я овдовіла. Його взяли на війну в останній момент. 9 травня 1945 року я народила сина й назвала його Карлом на честь батька.

Надія і Карл, Гамбург, 1944 рік

Я ще довго зберігала останній лист чоловіка, надіялася, що він повернеться, чекала. Лише в 2003 році я одержала відповідь від Червоного Хреста про те, де похований мій перший чоловік. Він був у таборі військовополонених біля Кракова. Їх там було 1021 чоловік, які померли в один день. Це був кінець війни. Я поїхала туди, привізши з собою десять кілограмів землі з Гамбурга.

Я завжди працювала, як пес”

Залишившись вдовою, я почала працювати як пес, розраховуючи тільки на себе. Тому завжди мала свій шматок хліба, ще й могла допомагати іншим.

Син Карл. Гамбург, 1955 рік

Я тричі будувала власний дім. Свою першу землю в Німеччині я придбала за 80 рейхсмарок. Коли дозволили на цій землі будуватися, я взяла кредит і звела свій перший дім. Найближчою людиною впродовж майже п’ятдесяти років був для мене мій чоловік Герберт, з яким ми теж познайомилися на танцях. Ми прожили з ним всі ці роки у взаєморозумінні й любові. Він у всьому підтримував мене, розумів усі мої бажання, допомагав їх реалізувати.

У Гамбурзі я захопилася альпінізмом, стала ходити в гори. Зазвичай це була Швейцарія і поїздки були доволі дорогими. В Італії та Австрії альпінізм був дешевшим. Якось, провівши досить довгу відпустку в Італії, ми з Гербертом вирішили, що, коли станемо старими, то переїдемо сюди жити. Чоловік сказав, що треба мати власний будинок, де б з вікна було видно гори, які я так люблю. Ми побудували будинок в Італії, в горах, і прожили там сорок п’ять щасливих років. Щодо альпінізму, то я востаннє ходила на Ельбрус у 1999 році.

Тепер я знову рівнянка”

Герберта не стало в 2016 році. Я поховала його в Гамбурзі поруч з могилою свого батька. Сама ж вирішила повернутися в місто мого дитинства. Тепер я знову рівнянка. Зі мною до Рівного повернувся і мій батько — в сотнях картин, малюнків, ескізів, фотографій і книг. Я виконала його неписаний заповіт і його мрію.

Пані Надія показує велике фото своєї мами Бригітти

Громада Рівного зробила свої кроки до увічнення пам’яті художника Георгія Косміаді. У 2017 році на вулиці 16 Липня неподалік місця, де в міжвоєнний період мешкала сім’я художника, було встановлено пам’ятник художнику авторства рівненського скульптора Миколи Сівака.

Надія Косміаді біля пам’ятника своєму батькові Георгієві Косміаді в Рівному

У 2012 році започатковано міську мистецьку премію імені Георгія Косміаді. А цьогоріч, у 2019-у, за видатні заслуги перед містом 95-річній Надії Косміаді присвоєно звання “Почесної громадянки міста Рівного”. Урочисте вручення відзнаки відбудеться у День міста 25 серпня.

Оцініть будь-ласка публікацію
(Поставлено оцінок: 3, середня: 5,00)
Загрузка...