Автор: Admin

Чиновницьку ієрархію заклав цар Петро І в 1722 році, затвердивши “Табель про ранги”. Документ був чинним аж до розпаду російської імперії. З 14-ти класів, на які поділялися чиновники, найнижчим був 14 клас − колезький реєстратор. Наступні: губернський секретар, колезький секретар, титулярний радник. До цих чинів зверталися “ваше благородіє”. Далі — колезький асесор, надвірний радник, колезький радник — вже були “високоблагородіями”. Далі були: статський радник, дійсний статський радник, таємний радник, дійсний таємний радник. Найвищий чин (І клас), до якого можна було дослужитися, — чин канцлера.

Право на отримання спадкового дворянства вихідцю з “низів” давав чин колезького асесора (VIII клас). Рівне часів російської імперії було центром Рівненського повіту. Найбільший чин, яким володіли місцеві чиновники, був чин статського радника (V клас, відповідав військовому званню генерала). Такий чин мав, наприклад, рівненський казначей. Старший бухгалтер мав чин колезького асесора (VIII клас), бухгалтери 1 розряду − губернського, або колезького секретаря (ХІ, Х класи), бухгалтери 2 розряду − губернського секретаря або колезького реєстратора (ХІ клас), касири, рахівники − колезького секретаря (Х клас).

Розмір “жалування” чиновників залежав від категорії губернії та установи. Найвище оплачувалися чиновники І-ІV класів, а ІХ-ХІV — мали платню нижче прожиткового рівня. Наприклад, директор Рівненського реального училища в 1876 році мав платню 243 руб. на місяць. Училищний інспектор отримував 173 рублі, а вчителі ще менше — від 115 до 170 рублів. Платня позатабельних канцеляристів (писарів, рахівників) не дотягувала навіть до 40 рублів. Для порівняння: костельний органіст отримував 45 рублів на рік, наглядач поштової станції − 48. Водночас фунт (400 грамів) м’яса до 1917 року коштував 19 копійок, десяток яєць — 30.

На перше січня 1939 року у Волинському воєводстві налічувалося 2 071 школа, 27 гімназій, 21 ліцей. Мережа спеціалізованих навчальних закладів – технічних, торговельних, ремісничих, сільськогосподарських шкіл, шкіл підвищення професійної кваліфікації, утримуваних державним коштом або за рахунок громадських організацій, мала забезпечити промисловість і дрібнотоварне виробництво кваліфікованими робітниками. Динаміка приросту кількості навчальних класів на Волині була однією найвищих у Польщі і складала 8,6 відсотка в порівнянні з 4 відсотками в центральних воєводствах та одним — у західних.

Зростання кількості населення в містах сприяло розвитку системи установ культури, орієнтованих на міську або сільську громаду в цілому. Частина з них представляли культури національних меншин. До таких об’єктів належали Народні доми польської, української, чеської громад у Гільчі Чеській, Горохові, Дублянах, Здовбиця, Любомлі, Озерянах, Улянівці та ін. Роль культурно-просвітницьких осередків також виконували установи, що спрямовували свою діяльність на мешканців міст, об’єднаних за професійною або соціальною ознакою — будинки залізничників (Ковель, Рівне), офіцерів (Рівне), військових резервістів (Річки).

Ознакою модернізації культурного життя на Волині міжвоєнного періоду стало будівництво кінотеатрів, чисельність яких до кінця 1930-х років досягла 34-х. Усе більшої популярності серед мешканців найбільших міст Волині набували заняття спортом. Системний підхід до оздоровлення середовища проживання проявлявся у розвитку рекреаційних зон, до складу яких обов’язково входили спортивні споруди – стадіони, ігрові майданчики, відкриті плавальні басейни. Поява подібних споруд наприкінці 1930-х років у ключових містах Волинського воєводства — Рівному, Луцьку, Ковелі — була ознакою кардинальних соціальних змін.