Рубрика: Короткі новини

Назви рівненських вулиць — чи не основні історичні “об’єкти”, що збереглися до наших днів і доносять до нас правду про минувшину міста. “Сверблячка” перейменувань, на щастя, не зачепила багато старовинних вулиць Рівного, й вони змогли зберегти свої історичні споконвічні назви — Замкова, Шкільна, Литовська, Словацького, Межова, Біла, Крейдяна, Глибока, Коротка, Гарна. Водночас декотрі історичні провулки і вулички назавжди зникли з карти міста або були перейменовані як от Вартова (Гауптвахтна), Гандльова, Колейова, провулок Княжий, провулок Стрілецький, Круча.

Серед рівненських вулиць рекордсменкою з перейменувань є сучасна Соборна, яка змінювала назву десять разів. Її перша відома назва — Головна, потім Шосова. На початку ХХ століття недовго носила назву Романівська. З 20-х років ХХ століття вона стала Третього Травня — з нагоди ухвалення першої польської Конституції 1791 року. У 1941 році вулиця стала Гітлерштрассе, потім — Герінга, згодом — Німецькою. З 1944-го і до середини 1950-х побула вулицею Сталіна, потім — Ленінською. І нарешті на початку 90-х років, уже за незалежної України вулиця отримала назву Соборної.

Понад сім разів змінювала назву сучасна вулиця Симона Петлюри. Здавна вона відома як Аптекарська. На межі ХІХ-ХХ століть вулицю перейменували на Гоголівську. За польської влади — на 13 Дивізії. У 1939-у вона стала Червоноармійською. Німецькі окупанти назвали її СС-штрассе. Після війни знову повернули назву Червоноармійська. Старожили міста називають ще одну, неофіційну, назву цієї вулиці — Конторська. Через те, що в 1930-і роки на ній розміщувалося десятки різних контор. Зокрема, 12 банків і кас. У 1993-у отримала нинішню назву — Симона Петлюри.

Сезон новорічно-різдвяних гулянь у міжвоєнному Рівному починався в грудні, а закінчувався, як і нині, на Водохреще. Одні рівняни відзначали новорічно-різдвяні свята за григоріанським календарем, інші — за юліанським. За свідченням тогочасної преси, в містах Різдво відзначали здебільшого 25 грудня, а в селах — 7 січня. Одним із найулюбленіших смаколиків, як у православних, так і в католиків, була кутя, заправлена медом, горіхами і родзинками. Кульмінаційним моментом католицького свята був звичай ділитися пісним борошняним хлібчиком, випеченим тонюсіньким шаром — оплатком.

Новий рік у міжвоєнному Рівному за польським звичаєм називався святом Святого Сильвестра. На Сильвестра влаштовували новорічні бали-маскаради, які здебільшого були благодійними. Зібрані кошти розподіляли серед міської бідноти, сиротинців, притулків для людей похилого віку, безробітних, хворих і немічних. Найгучніші й найяскравіші бали влаштовували місцеві чиновники та посадовці, адвокати, лікарі, інженери. Але найпопулярнішими були бали, що влаштовували військові Рівненського гарнізону. Дозвіл на проведення балу на Сильвестра видавало Рівненське повітове староство.

Свято Водохреща в міжвоєнному Рівному відзначали на Усті. До урочистої хресної ходи долучались і католики, і військові оркестри Рівненського гарнізону. Вояки салютували пострілами з рушниць і випускали в небо голубів. Так відбувалось до кінця 1930-х років, доки в місто не прийшла радянська влада. Під час німецької окупації водосвяття на Усті знову дозволили. У післявоєнні роки, коли почали масово закривати храми, заборонили хресні ходи, і воду в Усті вже не освячували. Її береги почали “окультурювати”, засаджуючи деревами, вкриваючи асфальтом і бетоном.

За переписом 1897 року в Рівному мешкали 24 573 особи. За переписом 1921 року Рівне було одним з трьох міст Волинського воєводства чисельність якого перевищувала 20 тисяч мешканців — 30 482 особи. Етнічну більшість жителів міста становили євреї — 21 524 особи (70 відсотків). Поляків було 3 948 (12 відсотків), на третьому місці за чисельністю були українці — 3 308 осіб (10,8 відсотка). У 1897-у українців у Рівному мешкало 4 071 особа. Зменшення пов’язане з тим, що перепис 1897 року включав і військовослужбовців, які проходили строкову службу в рівненському гарнізоні. Більшість з них були українцями з інших губерній.

Хоча Луцьк поступався Рівному за кількістю населення саме його було обрано столицею Волинського воєводства. Вочевидь, далося взнаки, що Луцьк знаходився у центральній частині Волинського воєводства, а Рівне — поблизу державного кордону. Воєводське управління складалось з 13-ти департаментів: президіального, самоврядування, землеробства і ветеринарії, комунікаційно-будівельного, промисловості, адміністраційного, громадської безпеки, громадського здоров’я, праці і громадської опіки, праці, опіки і здоров’я, військового, господарсько-бюджетного, постачання. Очолював Волинське воєводство воєвода.

У 1920-1930-х роках Рівне було одним з економічних центрів Волинського воєводства, в якому функціонували сільськогосподарські, фінансові, торгівельні та ремісничо-промислові установи. У місті працювали великі та дрібні ремісничі заклади, діяли ярмарки. З 1930-го року почала діяти загальнопольська виставка-ярмарок “Волинські торги”, яка щорічно приваблювала до міста підприємців і туристів з усієї Польщі та східної Європи. Це давало додаткові інвестиції не лише загалом у Волинський регіон, а й у місто Рівне. Усього відбулося дев’ять “Торгів”. Під час підготовки до 10-х, ювілейних, до міста увійшла червона армія.

До середини ХІХ століття забудова Рівного, як і решти міст і містечок Волинської губернії, мала нерегулярне планування. Перший генеральний план Рівного було затверджено російським імператором 27 липня 1845 року. Відповідно до нього забудова міста мала здійснюватися цілеспрямовано. Сприяв появі першого міського генплану тодішній власник Рівного князь Фридерик Любомирський. “Затверджувала” план влада царської Росії понад 25 років. Перший проєкт плану було подано архітектором Бургіньйоном ще на початку ХІХ століття після масштабної пожежі в місті.

У 80-х роках ХІХ століття процес забудови Рівного, особливо житловими будинками, активізувався. Якщо в середині XVIII століття в місті налічувалося лише 683 будинки, то в 1887-у їх було понад тисячу, а в 1910-у — три тисячі. Попри переважання дерев’яної забудови, зростала кількість кам’яниць. За темпами їх появи Рівне випереджало інші міста губернії. Якщо в 1893 році їх налічувалося 424, то в 1910-у цегляних будинків було вже 745. Здебільшого кам’яниці зводили в кварталах прилеглих до центру. Вони були більш упорядкованими і ошатними, порівняно з районами передмістя.

У 1884 році власник Рівного князь Станіслав Любомирський зініціював затвердження нового генплану міста. Оскільки вирішення питання затягувалося, то в 1890 році князь звернувся до генерал-губернатора, переконуючи, що прокладення через місто Південно-Західної і Вільно-Рівненської залізниць прискорило зростання кількості населення, а відтак межі міста потребують розширення. Імператор 30 червня 1892 року новий генплан затвердив, однак князя Любомирського він не задовольнив. Новий генплан було спроєктовано лише в січні 1897 року. А затверджено в 1898 році.