Рубрика: Короткі новини

У Волинському воєводстві в міжвоєнний період кав’ярні та цукерні, де можна було випити кави й з’їсти солодощів, функціонували лише у таких містах як Рівне, Луцьк, Кременець. Найпопулярнішими в Рівному були кав’ярні “Едвард” і “Раже”. Більш поширеними були ресторани з традиційною українською кухнею: борщ, юшка, вареники, картопля, салати, риба, сир. Можна було замовити страви французької та англійської кухні. Спиртні напої нерідко були дорожчими за їжу. На початку 1930-х років створено Спілку власників гастрономічних закладів, ресторанів, їдалень, барів Волинського воєводства.

У міжвоєнний період у Рівному діяло чотири великих готелі (такими вважались ті, що мають понад 10 кімнат): “Сан-Ремо” (19 номерів, ціна за добу 3-4 злотих); “Центральний” (18 номерів, 4-8 злотих); “Брістоль” (15 номерів, 3-5 злотих); “Вікторія” (10 номерів, 4-5 злотих). У всіх закладах були телефони і система бронювання. У 1918 році було створено Польське Товариство власників готелів, яке в 1920-у розділилось на два співтовариства — власників готелів і пансіонатів Польської республіки та власників готелів і мебльованих кімнат. Товариство опікувалось проблемами готельєрів та розвитку готельного бізнесу.

У 1913 році в Рівному налічувалось 35 готелів, більшість з яких мали претензійні назви — “Версаль”, “Бель-В’ю”, “Паризький”, “Сан-Ремо”, “Метрополь”, “Швейцарський”, “Гранд-Отель”, “Континенталь”, “Імперіал”. При них неодмінно знаходився ресторан або буфет. Однак рівень сервісу не завжди відповідав цим високим назвам. За тодішні “блага” цивілізації — щоденну зміну постільної білизни, свіжий рушник, свічку або електричну лампу — доводилось доплачувати. А якщо до номера подавали самовар і топили грубку, то це вважалось послугами рівня “люкс” з відповідною оплатою.

У листопаді 1967 року введено в експлуатацію Рівненську телевежу, потужність якої була аналогічною передавачам у Москві та Ленінграді. Оскільки щогла могла заважати літакам Рівненського аеропорту (її висота становила 239 метрів), її збудували в селі Антопіль. Перші передачі Рівненської ретрансляційної телевізійної станції — саме так називався тоді цей об’єкт — вийшли в ефір 7 листопада. Попередницею Антопільської вежі була малопотужна щогла, встановлена на Видумці (зараз вулиця Транспортна) групою аматорів телевізійної справи на напівлегальних засадах.

Уперше після визволення Рівного від німецької окупації рівняни почули місцеве радіомовлення 28 листопада 1944 року. Невдовзі, окрім Рівного і району, було радіофіковано 25 районів області. Перші повоєнні радіопередачі складались з читання центральних радянських газет, а також й обласної комуністичної — “Червоний прапор”. У подальшому редакційну політику рівненського радіо визначав Київ, а на мовлення відводили всього 50 хвилин на день. Рівненське обласне радіо в 1945-у переїхало на вулицю 16 Липня, в будинок №49/51, а в 1983-у — на вулицю Котляревського, де й знаходиться нині.

Початок розвитку радіосправи на теренах Рівненщини поклав перший аматорський гурток радіолюбителів, що виник у Здолбунові. Його зареєстрував у 1925 році місцевий залізничник поляк Цезар Павловський. У подальшому клуби радіолюбителів було зареєстровано в Рівному, Костополі, Сарнах. Є відомості, що в Рівному радіо для масового слухача працювало в 1935 році. Сигнал на приймачі подавався зі Львова. У грудні 1939-го містяни почули нове радянське радіо, а в лютому 1940-го було створено радіокомітет, який розташувався у будинку №10 на вулиці 17 Вересня (тепер Чорновола).

З осені 1939-го по червень 1941-го років з території Рівненщини було здійснено чотири етапи депортації населення. За два дні 10-11 лютого 1940-го було виселено 1 601 сім’ю (7 922 особи). 13-14 квітня в азіатську частину РСФСР та до Казахстану було депортовано 380 тисяч осіб — власників великого майна, промисловців, банкірів, торговців, шляхтичів, поміщиків, а також дружин, дітей і батьків раніше арештованих активістів і членів ОУН, “Просвіти”. Депортація у червні-липні 1940-го торкнулась переважно інтелігенції. 15 червня 1941 року було вивезено 416 сімей поміщиків, понад 1 700 сімей осадників, куркулів та колоністів.

Радянізація “визволених” територій розпочалась із розгрому культурних установ та перетворень у шкільній освіті. Газети, бібліотеки, книжкові магазини – закрито. Заборонено діяльність політичних партій, громадських об’єднань, товариств. До “контрреволюціонерів” віднесено Організацію Українських Націоналістів, Спілку визволення України, Українську військову організацію, Волинське українське об’єднання, товариство “Просвіта”, молодіжні формування “Луг” і “Пласт”, фізкультурні організації, товариства кооператорів і філателістів, студентів, дітей репресованих. Під “ковпак” НКВС потрапила й неорганізована молодь.

Ранок 17 вересня 1939 року в Рівному розпочався з бомбардування радянською авіацією. На місто, яке ще не оговталось від німецьких бомбардувань 15 і 16 вересня, скинули бомби з 81-го радянського бомбардувальника. Основні цілі — залізнична станція та військові склади. Близько 18-ї години передовий загін 45-ї стрілецької дивізії зайняв Рівне. Дрібні польські частини було роззброєно. У місті одразу ж було створено загін “народної міліції”, який зайнявся арештами відомих польських політиків і урядовців. Серед перших арештантів були зокрема п’ятеро суддів окружного суду та заступник прокурора, яких згодом розстріляли.

Двадцять сьомого вересня 1988 року в Палаці культури “Хімік” відбулись установчі збори “Товариства шанувальників української мови і культури імені Тараса Шевченка”, в роботі яких взяли участь 80-ти осіб. З доповіддю про становище української мови, проблеми її функціонування та необхідність створення у Рівному “Товариства” виступив апаратник РВО “Азот” Василь Червоній. Вирішено створити “Товариство” при ПК “Хімік”, було затверджено його Статут, обрано раду “Товариства” в складі 19-ти осіб. Керувати роботою ради було доручено Василеві Червонію, виконувати обов’язки секретаря – Євгенії Гладуновій.

Шостого березня 1989 року група віруючих рівнян розпочала голодування на сходах Свято-Воскресенського собору з вимогою ліквідувати музей атеїзму в Соборі й повернути храм релігійній громаді. Наступного дня навколо Собору вже стояли сотні, а під вечір – тисячі рівнян і мешканців навколишніх сіл. Уночі голодуючих охороняли активісти “Народного Руху” і “Товариства шанувальників української мови імені Тараса Шевченка” під керівництвом Василя Червонія. Протести в Рівному продовжувалися допоки міська Рада народних депутатів 16 березня не ухвалила рішення про повернення Собору віруючим.

Тридцятого жовтня 1989 року в рівненському міському суді відбувся процес над місцевими активістами “Народного Руху України за перебудову” Миколою Поровським (тоді головою регіональної організації “НРУ”), Іваном Дем’янюком, Михайлом Данькевичем, Олександром Гладуновим, Мойсеєм Шерманом. Їх звинувачували в організації обговорення проєкту альтернативного закону про вибори в Україні. Процес перетворився у загальноміський мітинг протесту. Підтримати активістів прийшли сотні небайдужих рівнян, заблокувавши роботу суду на цілий день. Влада не ризикнула застосувати силу проти мітингувальників.