Рубрика: Короткі новини

У вересні 1939 року вiдповiдно до пакту Молотова-Рiббентропа захiдноукраїнськi землi вiдiйшли до срср. Указом президії верховної ради урср “Об образовании Львовськой, Дрогобычской, Волынской, Станиславской, Тарнопольской и Ровенской областей в составе УРСР” від 27 листопада 1939 року було створено Ровенську область з центром у Ровно. До її складу увійшли повіти: Ровенський (з центром у Ровно; Дубновський (центр у Дубно); Здолбунівський (центр у Здолбунові); Костопільський (Костопіль); Сарненський (Сарни). До Сарненського повіту входили села таких волостей: Кухотської ВолІ, Морочнянської і Вітчевської Пінського повіту, Висоцької і Березовської Столінського повіту брср.

Рішення про створення Ровенської області було затверджено верховною радою срср четвертого грудня 1939 року. У січні 1940 року замість повітів та волостей на території області створили 30 адміністративних районів, у тому числі й Ровенський. Ця подія стала поворотним моментом в історії краю. Механізмами утвердження нової радянської влади стали націоналізація банків, промислових підприємств, майна “нетрудового елементу”, конфіскація поміщицьких та церковних земель, колективізація, політичний контроль і репресії. Першими під переслідування нової влади потрапили польські поміщики, урядовці та військові. Виконавчими органами стали обкоми, міськкоми, райкоми комуністичної партії.

Одинадцятого червня 1991 року відповідно до постанови Президії Верховної Ради УРСР Ровно перейменовано на Рівне, а Ровенську область — на Рівненську. На території Рівненщини розташовано 1 088 пам’яток археології (з них — 20 національного значення), 1 761 пам’ятка історії, 352 пам’ятки архітектури та містобудування (з них— 109 національного значення), 84 пам’ятки монументального мистецтва. До Списку історичних міст України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 року за №878, включено 13 населених пунктів Рівненської області: Рівне, Березне, Володимирець, Гоща, Дубно, Дубровиця, Клевань, Корець, Мізоч. Млинів, Острог, Радивилів, Степань.

Чиновницьку ієрархію заклав цар Петро І в 1722 році, затвердивши “Табель про ранги”. Документ був чинним аж до розпаду російської імперії. З 14-ти класів, на які поділялися чиновники, найнижчим був 14 клас − колезький реєстратор. Наступні: губернський секретар, колезький секретар, титулярний радник. До цих чинів зверталися “ваше благородіє”. Далі — колезький асесор, надвірний радник, колезький радник — вже були “високоблагородіями”. Далі були: статський радник, дійсний статський радник, таємний радник, дійсний таємний радник. Найвищий чин (І клас), до якого можна було дослужитися, — чин канцлера.

Право на отримання спадкового дворянства вихідцю з “низів” давав чин колезького асесора (VIII клас). Рівне часів російської імперії було центром Рівненського повіту. Найбільший чин, яким володіли місцеві чиновники, був чин статського радника (V клас, відповідав військовому званню генерала). Такий чин мав, наприклад, рівненський казначей. Старший бухгалтер мав чин колезького асесора (VIII клас), бухгалтери 1 розряду − губернського, або колезького секретаря (ХІ, Х класи), бухгалтери 2 розряду − губернського секретаря або колезького реєстратора (ХІ клас), касири, рахівники − колезького секретаря (Х клас).

Розмір “жалування” чиновників залежав від категорії губернії та установи. Найвище оплачувалися чиновники І-ІV класів, а ІХ-ХІV — мали платню нижче прожиткового рівня. Наприклад, директор Рівненського реального училища в 1876 році мав платню 243 руб. на місяць. Училищний інспектор отримував 173 рублі, а вчителі ще менше — від 115 до 170 рублів. Платня позатабельних канцеляристів (писарів, рахівників) не дотягувала навіть до 40 рублів. Для порівняння: костельний органіст отримував 45 рублів на рік, наглядач поштової станції − 48. Водночас фунт (400 грамів) м’яса до 1917 року коштував 19 копійок, десяток яєць — 30.

На перше січня 1939 року у Волинському воєводстві налічувалося 2 071 школа, 27 гімназій, 21 ліцей. Мережа спеціалізованих навчальних закладів – технічних, торговельних, ремісничих, сільськогосподарських шкіл, шкіл підвищення професійної кваліфікації, утримуваних державним коштом або за рахунок громадських організацій, мала забезпечити промисловість і дрібнотоварне виробництво кваліфікованими робітниками. Динаміка приросту кількості навчальних класів на Волині була однією найвищих у Польщі і складала 8,6 відсотка в порівнянні з 4 відсотками в центральних воєводствах та одним — у західних.

Зростання кількості населення в містах сприяло розвитку системи установ культури, орієнтованих на міську або сільську громаду в цілому. Частина з них представляли культури національних меншин. До таких об’єктів належали Народні доми польської, української, чеської громад у Гільчі Чеській, Горохові, Дублянах, Здовбиця, Любомлі, Озерянах, Улянівці та ін. Роль культурно-просвітницьких осередків також виконували установи, що спрямовували свою діяльність на мешканців міст, об’єднаних за професійною або соціальною ознакою — будинки залізничників (Ковель, Рівне), офіцерів (Рівне), військових резервістів (Річки).

Ознакою модернізації культурного життя на Волині міжвоєнного періоду стало будівництво кінотеатрів, чисельність яких до кінця 1930-х років досягла 34-х. Усе більшої популярності серед мешканців найбільших міст Волині набували заняття спортом. Системний підхід до оздоровлення середовища проживання проявлявся у розвитку рекреаційних зон, до складу яких обов’язково входили спортивні споруди – стадіони, ігрові майданчики, відкриті плавальні басейни. Поява подібних споруд наприкінці 1930-х років у ключових містах Волинського воєводства — Рівному, Луцьку, Ковелі — була ознакою кардинальних соціальних змін.

На початок 1960-х років на Рівненщині закрили 124 церкви. Більшість з них з таких причин: аварійність приміщення – 14; віддали будівлю під школу (класи, майстерня, спортзал) – 23; під клуб (кінотеатр, будинки культури) – 29; під медпункт – 11 церков; під бібліотеку – 8 церков; під дитячий садок – 5 церков; на різні господарські потреби – 4 церкви. Закрито без причини (рішення, з якою метою використовувати приміщення, не прийнято) – 12 церков. Наприклад, Богоявленський собор у Острозі було закрито з метою його реорганізації в музей атеїзму, а Корецький собор мав перетворитися на кінотеатр.

У 1949 році перед уповноваженими облрад з питань релігій було поставлено завдання всебічно вивчити питання про кожну релігійну громаду та вишукати можливість для закриття деяких з них. Рекомендовано “за домовленістю з єпископами-правлячими архієреями, не допускати обслуговування одним священиком 2-3 парафій”. Храми, що стояли пустками понад рік, пропонувалося знімати з реєстрації. За станом на перше січня 1963 року з 336-и діючих православних церков було розібрано сім, 12 використовувалися як шкільні класи, аптека, цех з виготовлення квітів, зерносховище, склади.

У 1938 році на Рівненщині було 474 діючих православних храмів. За період 1941-1943 років відкрилося ще чотири. Внаслідок військових дій 1941-1944 років згоріло і було зруйновано 24 церкви в Рівненській області. У кінці 1940-х Волинсько-Рівненська єпархія за кількістю приходів стала однією з найбільших єпархій срср. У Рівненському, Гощанському, Межиріцькому, Корецькому та Демидівському районах кожне друге село мало свою церкву, а в шести північних районах – лише кожне шосте село. Станом на перше січня 1956 року на 499 сільських рад Рівненської області нараховувалося 406 церков.