Рубрика: Короткі новини

У 1914 році на вулицях Рівного з’явились перші авта. Першопрохідцями в цій справі були троє рівнян: лікар Бакинський (його легковик мав двигун потужністю 9 кінських сил), предводитель дворянства Андро (авто в 16 кінських сил), місцевий багатій Фрішберг (автівка в 32 кінських сили). Жодного мотоцикла на той період у місті ще не було зареєстровано. Натомість кількість велосипедистів невпинно зростала, попри також недешевий цей вид транспорту. Цікаво, що документ, який регламентує використання автомобілів “Про порядок руху автомобілів по місту Ровно”. міська дума ухвалила ще за три роки до появи перших автівок на вулицях міста — 19 липня 1911 року.

У 1934 році в Рівному збудовано нову дизельну міську електростанцію потужністю 564 кВт. За станом на 1937 рік вона обслуговувала 5 800 абонентів, що склало 42 відсотка від загальної кількості мешканців. Електрифіковано 57 відсотків будівель міста. Зниження тарифу (з 30-ти до 9-ти грош за кВт/годину) для промисловості значно збільшило кількість електрифікованих промислових підприємств. Зниження тарифу на неонову рекламу до 20 грош за кіловатгодину також сприяло яскравому освітленню вулиць міста. Перебудоване в післявоєнні роки приміщення електростанції на теперішній вулиці Кн. Володимира збереглося і нині належить підприємству “Рівнеобленерго”.

Телефонний зв’язок прийшов у Рівне на початку ХХ століття. У 1904 році абонентів у місті було всього 10. У 1908-у до мережі доєдналося місцеве пожежне товариство. Справжній телефонний бум припав на 1909 рік. На початок 1910-го абонентів налічувалося 142, що було лише трохи менше, ніж у губернському центрі. Першими користувачами були власники міста Любомирські, чиновники, заможні адвокати, лікарі, керівництво військового гарнізону. Питання будівництва загальної губернської мережі було порушено в 1911 році. Дозвіл Волинському губернському земству на влаштування та експлуатацію телефонної мережі між містами губернії надано в 1914-у.

Історія театральної справи на Рівненщині налічує кілька віків. Широкого розповсюдження набули так звані магнатські театри. Зокрема з кінця ХVIII і до майже середини ХІХ століть були такі в Дубні — у палаці князів Любомирських і в Рівному — також при князівському дворі Любомирських. Це були стаціонарні театри з професійними трупами, підкріплені місцевими обдарованими аматорами сцени. Театри були на повному утриманні Любомирських. Репертуар — опери і п’єси відомих тогочасних авторів. Силами акторів також організовувались масові театралізовані гуляння для місцевого населення з нагоди свят.

Перше стаціонарне приміщення для міського театру в Рівному збудував на власні кошти заможний містянин Лейба Зафран. Нова кам’яниця на 400 глядацьких місць (вона відкрилась 2-го лютого 1908-го року) з чудовою акустикою була одним із найсучасніших театральних приміщень тогочасної Волинської губернії. Рівненський театр Зафрана, в подальшому перебудований під кінотеатр, був центром культурного життя міста до окупації Рівного “совєтами” в 1939 році. Збудований в модерновому стилі театр було реконструйовано в часи німецької окупації. Розбомблене німцями в 1944 році приміщення розібрали в 1949-у.

У міжвоєнний період на Рівненщині існували, окрім професіональних труп, численні аматорські театри українських, польських, єврейських, російських, чеських громад. Діяли аматорські театри при доброчинних товариствах і навчальних закладах. У 1925 році емігрант із Росії антрепренер Олександр Бояровим організував самодіяльний Театр залізничників, який мав власне дерев’яне приміщення у Залізничному парку. У Рівному було організовано режисерські курси, які готували керівників для аматорських театральних гуртків. З приходом у місто “совєтів” в 1939-у нова влада почала розбудовувати так званий радянський театр.

Назви рівненських вулиць — чи не основні історичні “об’єкти”, що збереглися до наших днів і доносять до нас правду про минувшину міста. “Сверблячка” перейменувань, на щастя, не зачепила багато старовинних вулиць Рівного, й вони змогли зберегти свої історичні споконвічні назви — Замкова, Шкільна, Литовська, Словацького, Межова, Біла, Крейдяна, Глибока, Коротка, Гарна. Водночас декотрі історичні провулки і вулички назавжди зникли з карти міста або були перейменовані як от Вартова (Гауптвахтна), Гандльова, Колейова, провулок Княжий, провулок Стрілецький, Круча.

Серед рівненських вулиць рекордсменкою з перейменувань є сучасна Соборна, яка змінювала назву десять разів. Її перша відома назва — Головна, потім Шосова. На початку ХХ століття недовго носила назву Романівська. З 20-х років ХХ століття вона стала Третього Травня — з нагоди ухвалення першої польської Конституції 1791 року. У 1941 році вулиця стала Гітлерштрассе, потім — Герінга, згодом — Німецькою. З 1944-го і до середини 1950-х побула вулицею Сталіна, потім — Ленінською. І нарешті на початку 90-х років, уже за незалежної України вулиця отримала назву Соборної.

Понад сім разів змінювала назву сучасна вулиця Симона Петлюри. Здавна вона відома як Аптекарська. На межі ХІХ-ХХ століть вулицю перейменували на Гоголівську. За польської влади — на 13 Дивізії. У 1939-у вона стала Червоноармійською. Німецькі окупанти назвали її СС-штрассе. Після війни знову повернули назву Червоноармійська. Старожили міста називають ще одну, неофіційну, назву цієї вулиці — Конторська. Через те, що в 1930-і роки на ній розміщувалося десятки різних контор. Зокрема, 12 банків і кас. У 1993-у отримала нинішню назву — Симона Петлюри.

Сезон новорічно-різдвяних гулянь у міжвоєнному Рівному починався в грудні, а закінчувався, як і нині, на Водохреще. Одні рівняни відзначали новорічно-різдвяні свята за григоріанським календарем, інші — за юліанським. За свідченням тогочасної преси, в містах Різдво відзначали здебільшого 25 грудня, а в селах — 7 січня. Одним із найулюбленіших смаколиків, як у православних, так і в католиків, була кутя, заправлена медом, горіхами і родзинками. Кульмінаційним моментом католицького свята був звичай ділитися пісним борошняним хлібчиком, випеченим тонюсіньким шаром — оплатком.

Новий рік у міжвоєнному Рівному за польським звичаєм називався святом Святого Сильвестра. На Сильвестра влаштовували новорічні бали-маскаради, які здебільшого були благодійними. Зібрані кошти розподіляли серед міської бідноти, сиротинців, притулків для людей похилого віку, безробітних, хворих і немічних. Найгучніші й найяскравіші бали влаштовували місцеві чиновники та посадовці, адвокати, лікарі, інженери. Але найпопулярнішими були бали, що влаштовували військові Рівненського гарнізону. Дозвіл на проведення балу на Сильвестра видавало Рівненське повітове староство.

Свято Водохреща в міжвоєнному Рівному відзначали на Усті. До урочистої хресної ходи долучались і католики, і військові оркестри Рівненського гарнізону. Вояки салютували пострілами з рушниць і випускали в небо голубів. Так відбувалось до кінця 1930-х років, доки в місто не прийшла радянська влада. Під час німецької окупації водосвяття на Усті знову дозволили. У післявоєнні роки, коли почали масово закривати храми, заборонили хресні ходи, і воду в Усті вже не освячували. Її береги почали “окультурювати”, засаджуючи деревами, вкриваючи асфальтом і бетоном.