Рубрика: Короткі новини

Сімнадцятого травня 1994 року в Рівному перенесено на вулицю Ясну пам’ятник партизану-розвіднику Миколі Кузнєцову, який стояв перед адмінбудинком міської ради. На постаменті цього монумента встановлено пам’ятний знак “Загиблим за Україну”. На площі Короленка відкрито пам’ятник “Загиблим у збройних конфліктах”. Демонтовано пам’ятник командиру партизанського загону Дмитру Медвєдєву. Відразу ж після провалу путчу 25 серпня 1991 року в Рівному було демонтовано пам’ятник Леніну. На його місці 22 травня 1999 року урочисто відкрили пам’ятника Тарасу Шевченку.

У травні 1990 року відбулися перші демократичні вибори до міської Ради Рівного. За їх результатами очільником міста став Іван Федів. Тоді його посада називалась “голова виконкому міської Ради народних депутатів”. З першого жовтня 1991 року посада мала назву “голова Рівненської міської ради народних депутатів”. А з червня 1992-го — “голова Рівненської міської адміністрації (управи)”. У 1993 році Іван Федів добровільно достроково покинув “мерське” крісло. Наступним очільником міста до квітня 1998 року був Володимир Мороз, а посада стала називатись “міський голова” з 21 травня 1997 року.

У різні періоди історії Рівного посади керівника міста (міського голови) мали різні назви. З 1891 і до 1898 років містом керував староста. Наступні роки і до 1919-го — міський голова. Далі упродовж року був комендант. А з 1920 і до 1922 року — бурмістр. Упродовж п’яти наступних років (до 1927-го) Рівним керував президент. А з 1927 і до 1934-го — знову бурмістр, на зміну якому і аж до 1939-го знову прийшов президент. За радянської влади, з жовтня 1939-го і до початку німецької окупації Рівного містом керував голова виконкому міськради. Коли Рівним заволоділи німецькі загарбники очолив місто бургомістр.

У середині 1930-х у Рівному налічувалось понад 150 вулиць протяжністю 50,5 км. На 1939-й рік з них було забруковано майже 33 кілометри. За період з 1932-го по 1937-й роки в Рівному було побудовано 210 приватних будинків з 400-а квартирами. Кількість житлових будинків у місті становила 4 447, споруд для промислових і ремісничих закладів – 1 357, торговельних – понад 2 500. У 1936 році з міського бюджету було виділено 159 тисяч злотих на ремонт доріг, у той час як на придбання нерухомості, будівництво шкіл, міської лазні було витрачено всього 81 тисячу 587 злотих.

У 1930-х роках до власності гміни міста Рівне (міського самоврядування) належали: міська електростанція, дві бойні, водопровід і каналізація (у стадії будівництва), ринок, бетонярня, заклад опіки над матір’ю та дитиною “Крапля молока”, ясла, бактеорологічна станція, заклад опіки над дітьми в Клевані, заклад з охорони здоров’я, ізолятор для венеричних хворих, міська пожежна команда, лазня і місце для тримання заарештованих. На утриманні міського самоврядування знаходилось 9 загальних шкіл і одна школа для дітей з відставанням у розвитку.

За переписом 1937 року населення Рівного становило 40 тисяч 612 осіб. З них було 12 тисяч поляків; євреїв – 23 500; українців – 3 тисяч 500; росіян – біля 3-х тисяч; чехів — 500. Рівне вважалось торгівельно-фінансовим центром Волині. У 1937 році промислами і ремеслом займались 13 тисяч 962 особи, торгівлею і обслуговуванням – 11 386, у сфері комунікацій і на транспорті були зайняті 2 тисячі 913, у сільському господарстві – 971 особа. Державних службовців і працівників самоврядування налічувалось біля 2 500. Кількість безробітних на 1 січня 1937 року становила 1 тисяча 200 осіб.

У лютому 1921 року було утворено Волинське воєводство, в складі якого опинилась і Рівненщина. Найбільші міста: Рівне, Луцьк, Ковель, Володимир, Кременець, Острог, Дубно, Здолбунів. Центром воєводства став Луцьк. Рівне було повітовим містом. За переписом 1921 року у Волинському воєводстві налічувалося 1 мільйон 437 тисяч 907 мешканців воєводства. Серед них 68,8 відсотка були неписьменними. Найбільше жінок — 78,7 відсотка. Найчастіше джерелом доходів населення було сільське господарство — 79,4 відсотка, промисловість — 8,5 відсотка, торгівля — 4,8 відсотка, транспорт і зв’язок — 1,7 відсотка.

Рівненський повіт з центром у Рівному включено до Волинського воєводства 19 лютого 1921 року. До складу повіту входило три міста, п’ять містечок і 16 ґмін-волостей. Територія повіту складала 2 тисячі 898 кілометрів квадратних, мешканців налічувалося 338 тисяч 134 особи. Серед них найбільше було православної віри — 233 тисячі 016 осіб, 47 тисяч 123 складали юдеї, римо-католиків налічувалося 45 тисяч 605 осіб, євангелістів — 10 тисяч 411. Очолював повіт староста. Староство складалося з секторів і відділів. Староствам підпорядковувались волосні і міські ради і правління та сільські гміни.

У серпні 1919-го було створено рівненський магістрат, до складу якого входили бургомістр, заступник та лавники (депутати). Першим Рівненським бургомістром став Ян Балінський. У 1919 році магістрат складався з двох відділів: військово-паспортного бюро та технічного відділу. Однак волинські міста до 1927 року перебували в “ручному” управлінні волинського воєводи, який призначав членів магістрату. Функції ж самоуправління у цей період в містах виконували міські громадсько-господарчі комітети. Вони були для магістратів одночасно рекомендаційними і контролюючими органами. І діяли до 1928 року.

У середині ХІХ століття на території Рівненського повіту існувало 26 винокурних заводів, які перебували у володінні виключно титулованих осіб.
Найбільше вина вироблялося на заводі княгині Олександри Радзівіл у Великому Житині — 14 тисяч відер за сезон з першого жовтня по перше травня (обсяги в той час вимірювалися відрами) та в Обарові — 15 тисяч. Поміщик Яроцький на своєму заводі в Бронниках виробляв до семи тисяч відер за сезон. На двох заводах, які належали власникові Рівного князю Любомирському — у Колоденці та Олександрії — вироблялося усього 6 тисяч 400 та дві тисячі відер вина відповідно.

У ХІХ столітті існувала система винних відкупів. Відкупщик (торговець) сплачував державі встановлену суму в якості питного податку, що давало йому право відкривати питні заклади. Продажна ціна вина становила три рублі, з яких 85 копійок становила вартість закупівлі вино, решта — державна націнка. Зиск для торговців полягав у наступному. Виконавши достроково річний план з продажу визначеної кількості вина по три рублі, торговець-відкупщик надалі мав право продавати вино за своєю ціною, різницю залишаючи собі. Якщо вдалося домовитися про меншу закупівельну ціну — різницю також залишав собі.

Найбільшу фінансову вигоду мали торговці горілкою. А горілкою у ХІХ столітті вважали просте хлібне вино з різними “благородними” добавками-спеціями на кшталт кмину, м’яти, калгану. Вартість такого “вдосконаленого” напою збільшувалася вдвічі й становила 6 рублів за відро. Різниця у три рублі оберталася на користь торговця-відкупщика. Відкупщик також мав право продавати пиво і міцні медові напої власного виробництва. До слова, пивоварних заводів на території Рівненського повіту в середині ХІХ століття було всього одинадцять. Найпотужніший — бровар князя Любомирського в Рівному — 5 тисяч відер пива.