Призи за найбільші лисину і живіт, а також за наймініатюрнішу жіночу ніжку отримали рівняни, які завітали одного разу на відпочинок до міського саду “Сєлянка”. Там же публіку розважали знамениті конферансьє і борці зі світовими іменами. Щоправда, було це майже сто років тому.
Рівненські розважальні заклади в давні часи, як і нині, не обмежували себе у фантазіях, аби привабити відвідувачів. Спацеровий (так називали місце в тогочасних документах, іншими словами, прогулянковий, – прим. авт.) сад “Сєлянка” (Sielanka), що в перекладі з польської означає пастораль, ідилія на початку ХХ століття був улюбленим місцем відпочинку рівнян. Щоправда відомо про нього зовсім небагато. Навіть найстаріші мешканці Рівного, якщо й знають про “Сєлянку” , то від своїх ще старших родичів. Адже сад припинив своє існування у далекому 1925 році.
До саду гуляти, і не тільки
На початку ХХ століття (а далі — ще більше) Рівному бракувало загальнодоступних місць відпочинку. Парк-сад князів Любомирських на Гірці був приватним, заміський гай Грабник (доки там не відкрили парк у 1933 році) був прилаштований хіба для усамітнення закоханих пар, колишня князівська резиденція біля старого палацу потопала в болоті… Плани міської влади з облаштування паркових зон натикалися як не на брак коштів, то на земельні суперечки з власником міста князем Любомирським.
Як виник сад “Сєлянка”, і хто був його власником, як виглядав сад поки що достеменно не відомо. Однак із по крихтах зібраних відомостей, можна трішки уявити, що ж то була за “Сєлянка”-”Пастораль”.
Рівненський ресторан “Варшава”, що знаходився на вулиці Шосовій, а з початку 1920-х років — Третього Мая, зажив слави місця, де збираються легковажні шукачі любовних пригод. Зокрема в документах рівненської поліції, датованих 1923-м роком, що зберігаються в Держархіві, є рапорти і приписи поліції щодо цього ресторану. Поліціянти зокрема вказували власникам, що їхній ресторан з першорозрядного закладу перетворився у забігайлівку, де “артистки без запрошень підходять до гостей і, підігріті алкоголем, співають різних порнографічних пісень і сідають їм на коліна”.
Водночас, як писала тогочасна преса, ресторан “Варшава” організовував цілком пристойні розваги і відпочинок у спацеровому саду “Сєлянка”. Якщо спроектувати на сучасне Рівне, то це місцина в глибині старої забудови між вулицями Драгоманова, Чорновола, 16 Липня. Власне орієнтиром може бути сучасна вулиця Некрасова. У середині 20-х-30-і роки минулого століття, коли сад фактично перестав бути місцем масового відпочинку, територію поступово віддавали під приватні садиби. На його місці спочатку виникли три вулиці – Сєлянка І, Сєлянка ІІ, Сєлянка ІІІ. Після подальшої забудови на їх місці пролягла вулиця Некрасова, яка існує й донині.
А свого часу сад “Сєлянка” був популярним місцем відпочинку рівнян. Щоправда, працював сад лише теплої пори року, мав відкриту сцену і літній ресторан-кабаре. Однак у найкращі свої часи, а це були, вочевидь, 1920-1924 роки, тут можна було подивитися не лише на місцевих арт-знаменитостей і послухати гру військових духових оркестрів. На сцені “Сєлянки” виступали заїжджі трупи з Росії, Польщі, Литви, якими на початку ХХ століття Рівне було переповнене. Рівняни охоче ходили до саду на улюбленця публіки, популярного майстра розмовного жанру конферансьє Макса Бочковського. Виявляється, на літній сцені “Сєлянки” виступав і всесвітньовідомий богатир Іван Піддубний. Рівнянка Алла Логошовець переповідала спогади своєї бабусі про те, який ажіотаж у Рівному спричинив приїзд Івана Піддубного. Тоді, розповідала пані Алла, в саду було не пробитися від охочих подивитись, як легендарна особистість поїдає скло, піднімає зубами крісло з глядачем, жонглює гирями й демонструє інші свої надзвичайні можливості. До речі, про це писала, зокрема, губернська газета “Волинскоє слово” в 1924 році.
Неподалік саду “Сєлянка” знаходився бар з такою ж назвою, де можна було потанцювати під оркестр. Бар існував аж до приходу в Рівне “совєтів”. Про нього зокрема згадує у своєму “Путівнику по Волині” (1938 рік) відомий дослідник Якуб Гофман.
Місцева преса — про “Сєлянку”
Шкода, однак поки що не вдалося віднайти бодай якусь фотографію із зображенням самого саду чи публіки, що прогулюється в ньому. Натомість рівненський дослідник і небайдужий до історії рідного краю активний учасник спільноти “Старе Рівне. Рівне історичне” Едуард Палецький якось, переглядаючи архів газети “Волинскоє слово”, натрапив на цілу низку невеличких публікацій, що стосувалися “Сєлянки”, а ще — на старий план-карту.
– Якось мені на очі потрапив невідомий план Рівного, розміщений на сайті Держархіву Рівненської області, – розповідає Едуард Палецький. – Його цінність у тому, що там позначені всі паркові зони тодішнього міста. Окрім того, той план виконано в кольорах, що полегшило пошук локації колишнього парку.
Дата виконання того плану невідома, але маємо інформацію з преси, що він не може бути старішим за 1925-й рік, бо на 1926-й всю ділянку “Сєлянки” вже покроєно на приватну забудову. Я наклав ту стару карту на сучасний план, і завдяки цьому вдалося знайти колишні межі саду.
Своїми знахідками, які частково проливають світло і на діяльність саду, і на проблеми влаштування парків у Рівному в цілому Едуард Палецький поділився з читачами РівнеРетроРитм. Зокрема, з газетних заміток, віднайдених дослідником, можемо дізнатися, як влаштовували гуляння у “Сєлянці”, побудувавши літню сцену, аби привабити публіку до саду. У цьому ж номері, за липень 1924 року, розповідається, як у саду “Вольно-Пожарним общєством устраіваєтся гуляньє-кабаре для увєлічєнія своіх срєдств”. Тоді для публіки влаштували конкурс з призами на найбільші лисину і живіт, за жіночу красу, наймініатюрнішу жіночу ніжку і найвишуканіший капелюшок.
Відбувалися в “Сєлянці” й благодійні заходи, зокрема на користь Польського Червоного Хреста, єврейського спортивного товариства “Хасмонея”. Останньому було присвячено окреме гуляння (газета за 14 серпня 1923 року), на яке зібралося, як писали у “Волинском словє” тисячі мешканців. Водночас газетярі нарікали на персонал саду, який не реагує на хуліганські витівки деяких нечемних відпочивальників. 
Разом з тим, газета “Волинскоє слово” публікує замітки щодо проблеми з організацією в місті загальноміського парку. Вочевидь, влада планувала викупити “Сєлянку” для потреб міста, але на це забракло грошей. Про це, зокрема, зазначається у газетній замітці “Городского сада нє будєт” (за 8-е липня 1924 року), де йдеться про дебати під час засідання міської ради щодо влаштування парку. “Радний (тобто, депутат, – прим. авт.) господин Гликман указывает что в бюджете отсутствует статья, предназначенная для покупки городского сада. Ассигнованная лишь сумма предназначена для постройки магистратскаго зданія. К тому же предназначенная на сей предмет сумма является недостаточной для покупки Селянки. Председатель г. Балинский предлагает воспользоваться для устройства сада землей на Грабнике. Предлагая огородить его в текущем году и посадить деревья. Городской совет висказивается против покупки Селянки і вопрос устройства городского сада остается открытым”.
Час від часу “Сєлянка” нагадує про себе (як пише преса, “воскресає”), однак згодом через “слабий” репертуар і малі збори таки остаточно занепадає. А тим часом, 29 червня 1925 року під патронатом Комітету Ліги Повітряної Оборони Польщі відкривається для масового відвідування і гулянь парк-сад у маєтку князів Любомирських на Гірці. Про цю непересічну подію в житті Рівного також написала газета “Волинскоє слово”.
Однак, забігаючи наперед, слід зазначити, що це були лише добрі наміри, і парк Любомирських став загальнодоступним місцем відпочинку значно пізніше. Але це вже інша історія.
А 25 липня 1925 року газета “Волинскоє слово” пише про остаточне закриття прогулянкового саду “Сєлянка”: “Селянка” также уже давно прекратила свое существование, так как нельзя же назвать “садом” небольшой и к тому же небрежно содержимый, оставшийся послё распродажи Селянки клочек земли, посреди коего уныло торчит на смех сколоченная в прошлом году досчатая сцена”.
Едуард Палецький висуває таку тезу щодо закриття саду:
– Тривалий час міська влада намагалася викупити сад у власників для облаштування в ньому міського парку, однак через брак коштів угода не відбулася. За станом на 1926 рік територію саду було розпродано приватним забудовникам. У власника залишилася невеличка ділянка поруч з відомим будинком №59 по вулиці 16 Липня. Можна припустити, що садом володіла дуже впливова особа, так як більше ніхто не володів у місті такою великою площею землі, яка, до того ж, знаходилася поруч (з іншого боку Сенаторської) князівського казкової краси саду (XVIII-XIX століть). Це вкотре підтверджує версію, що колись будинок за адресою: 16 Липня №59 належав князівському управителю.
Сьогодні про колишній літній сад, що міг стати міським парком, нічого не нагадує, окрім спогадів, газетних заміток та скупих архівних матеріалів. На його місці постала щільна міська забудова. Однак, допитливий містянин, напруживши уяву, може зазирнути в ще один потаємний куточок історії нашого міста, відкривши для себе чергову цікавинку з його минулого.
Загрузка...