Архітектурний комплекс Почаївської Свято-Успенської лаври вражає красою. Однак не менш вражаючою є її історія. Про неї розповідають, зокрема, унікальні світлини та малюнки, які зберігаються у багатьох закордонних архівах.
За легендою, Свято-Успенська лавра була заснована в 1240 році на місці чудотворного явлення Богоматері. Буцімто вона з’явилась на високій горі у вогняному стовпі, там, де облаштувалися ченці, які втекли з Києво-Печерської лаври під час татаро-монгольської навали. Від того чудотворного явлення начебто залишився відбиток ступні Богородиці, який заповнився водою — так у тому місці з’явилося цілюще джерело. Утім, перша письмова згадка про Почаївську святиню датована 1527 роком.
(“З української старовини”, Київ, 1991 рік)
З середини XVIII до майже середини ХІХ століть монастир належав до греко-католицької церкви. У 1832-у обитель стала православною. Уже наступного, 1833 року, вона отримала статус “лаври”, четвертої за величиною і значенням серед існуючих у російській імперії.
За російської імперії у монастирському комплексі зведено архиєрейський будинок, 65-метрову дзвіницю, надбрамний корпус, Троїцький храм. До речі, архітектором Троїцького храму був той самий Олексій Щусєв, що проєктував мавзолей лєніна в москві. Троїцький храм спорудили на місці колишнього палацу графа Миколи Потоцького в 1906-1912 роках. На будівництво було витрачено шалені на той час кошти – майже чверть мільйона карбованців. Храм був точною копією Троїцького собору Сергієвої лаври, що під Москвою.
За свою довгу історію обитель пройшла через багато випробувань. Перша світова та подальші визвольні змагання 1917-1921 років завдали чимало шкоди Почаївській лаврі. Під час Першої світової в монастирі відкрили перев’язочну для поранених вояків, а монахи взяли на себе обов’язки братів милосердя.
Після відступу російських військ у 1915 році в лаврі практично не залишилося монахів. Цінні речі, в тому числі чудотворну ікону Почаївської Божої Матері, мощі святих евакуювали до Житомира.
Австрійці порядкували в обителі від літа 1915-го до літа 1916-го, до так званого брусиловського прориву. Вочевидь, розраховуючи затриматися в Почаєві надовго, австрійці облаштовували монастир під свої потреби. Проклали там електромережу та водогін. Успенський храм перетворили в католицький і відправляли там меси.
У трапезній церкві влаштували кінозал. Як можна побачити на одній із світлин, що зберігається у фондах Австрійського державного архіву у Відні, екран повісили просто серед ікон та фресок. Вояків розважали найкращими художніми фільмами німого кіно та пропагандистськими стрічками й кінощоденниками про військові дії.
Зі свого боку, вояки поводилися нешанобливо до святині — не скидали головні убори, палили всередині, приходили п’яними. Або й розпивали спиртне під час кіносеансів. Після відступу австрійського війська з приміщень комплексу було вивезено гори порожніх пляшок.
В архієрейському будинку, спорудженому в 1825 році, загарбники облаштували ресторан, прикрасивши його непристойними малюнками.
Окрім архітектурної, його цінність полягає ще й у тому, що в 1846 році під час поїздки Україною тут деякий час жив і працював Тарас Шевченко. Про це свідчить меморіальна табличка на стіні будівлі.
Після Першої світової війни, у 1919 році Почаївська лавра була захоплена більшовиками, які розграбували її останнє майно.
З 1920 до 1939 року обитель належала Польщі, входила до складу Польської православної церкви. Лаврі вдалося уникнути ревіндикації (передачі до Римо-католицькій Церкви) — проти виступила вся православна спільнота, святиню відстояли. Вона була одним із найвидніших православних центрів Польської держави того часу. У 1929 році її відвідав польський Президент Ігнацій Мосціцький.
Як виглядала Почаївська лавра та про її життя у міжвоєнний період можемо дізнатися зі світлин американської дослідниці Луїзи Арнер Бойд. Ця незвичайна жінка — спадкоємиця золотих копалень у Каліфорнії — вирушила в краєзнавчу експедицію сучасною західною Україною і Білоруссю після участі в Міжнародному конгресі географів у Варшаві в 1934 році. На автівці вона проїхала тодішніми Східними Кресами від Львова до Вільно, зробивши понад 700 світлин. Чимало з тих фотографій, у тому числі й Почаєва 1934 року, нині зберігаються в електронних архівах бібліотеки Вісконсінського університету в Мілуокі (США) та Бібліотеці американського конгресу.
У 1933 році, 28 серпня (10 вересня за новим стилем), на день преподобного Іова у Почаївській лаврі відбулася подія, про яку воліють не згадувати святі отці московської церкви. У той день Волинська єпархія планувала відзначити 20-річний ювілей єпископства митрополита Діонісія. А обернулося все велелюдною маніфестацією за участі близько 20 тисяч вірян.
Ось як описав подію видатний вчений, громадський та церковний діяч Іван Огієнко.
“Перед закінченням Богослужби двоє юнаків повісили на величезній дзвіниці довжелезного українського жовто-блакитного прапора. І тільки прапор замаяв, як сотні інших українських прапорів та транспарантів замаяли скрізь на монастирському подвір’ї. Написи на транспарантах були головно такі: “Хочемо Української церкви!”, “Хочемо тільки українського єпископату!”, “Хочемо української богослужбової мови!”, “Діонісій, геть до Москви!”, “Почаївська лавра мусить бути українська!”. …Духовенство веде “зі славою” митрополита і всіх єпископів до єпископського дому. … І тільки митрополит Діонісій показався, як тисячі народу загукали: “Діонісію, геть у Москву!” А потім усі вигукували ті гасла, які були написані на їхніх прапорах. …Митрополит Діонісій утратив притомність і духовенство на руках понесло його до архієрейського дому. А молодь не переставала вигукувати на всі голоси…”.
Того ж дня відбулося віче неподалік лаври, де обговорювали питання українізації Церкви. Участь у ньому взяли українські депутати польського сейму Степан Скрипник, Михайло Тележинський, Іван Головацький. Митрополит Діонісій та єпископат змушені були піти на певні поступки. Діонісій зрікся кафедри Волинської єпархії. У 1934 році волинським архієпископом став українець Олексій (Громадський). Проповіді в лаврі почали виголошуватися українською мовою. Хоча в лаврі й далі домінували проросійські настрої, однак духовенство змушене було зважати на вимоги громадськості й робити певні кроки в українізації церковного життя.
Зі злагодженого в цілому барокового архітектурного ансамблю Почаївської лаври дисонансом “звучить” так звана “неоросійська” архітектура збудованого в 2013 році Преображенського собору. Його побудову мотивували тим, що на великі свята храми лаври не вміщають усіх вірян. У Преображенському одночасно можуть поміститися чотири з половиною тисячі осіб. Його дахи вінчають 33 покритих золотом бані різних розмірів. Преображенський храм перевищує на 14 метрів головну святиню лаври Свято-Успенський собор.
Храм вражає внутрішнім непомірно дорогим, якимось аж непристойним для храму, оздобленням. Розписи всередині виконані не фарбами, а мозаїкою, вражає об’ємами люстра під головним склепінням, візерунчаста мармурова підлога, багатоярусний різьблений позолочений іконостас… Яка вже там скромність духовна і тілесна, до якої так ревно закликають панотці! Вони якраз таки полюбляють, щоб все було “по-багатому”. Натомість жінкам-туристкам у джинсах чи шортах і досі видають довгі спідниці і хустки — інакше до лаври можна й не потрапити.
Нині Почаївська Свято-Успенська лавра — друга після Києво-Печерської найбільша православна святиня України. Хочеться сподіватися, що її колись таки перестануть називати розплідником “руского міра”.
Джерела фото: collections.lib.uwm.edu; nac.gov.pl; polona.pl https://www.archivinformationssystem.at; http://fotomuzeum.faf.org.pl та інші відкриті джерела
Загрузка...