Повз цей будинок на вулиці Словацького мало хто пройде байдуже. Хоча трохи й занедбаний, він домінує на старовинній вуличці, привертаючи увагу цікавою архітектурою. Нині там розміщується сектор у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, або так званий паспортний стіл. Сучасні рівняни, принаймні ті, котрі цікавляться історією міста, знають його як дім лікаря Прохорова.
![](http://retrorivne.com.ua/wp-content/uploads/2018/08/2-Паспортний-стіл-на-Словацького.jpg)
Чомусь так повелося, що про лікаря Прохорова зазвичай говорять в однині. Старожили ж міста добре пам’ятають, що будинок колись належав шанованій родині лікарів і благодійників Прохорових. А лікарів було два — батько і син. Цікаво, що в обох були однакові імена і по-батькові — Микола Миколайович. Обидва користувалися неабияким авторитетом у рівнян. Обидва прислужилися місту своєю добропорядністю і професіоналізмом. Поки що вдалося віднайти зовсім небагато інформації про життя цієї родини в Рівному. Проте й з цих скупих відомостей виходить, що Прохорови заслужили на добру пам’ять земляків.
![](http://retrorivne.com.ua/wp-content/uploads/2018/08/3-Будинок-цікавої-архітектури-ледве-проглядається-в-оточенні-реклами-й-автівок.jpg)
Земський лікар і благодійник Микола Прохоров
У книзі “Вулицями Рівного” історик Олена Прищепа зазначає, що Микола Прохоров (старший) приїхав до Рівного в 1900 році. За спогадами іншого шанованого рівненського лікаря Бориса Квашенка, родина Прохорових з’явилася в Рівному напередодні Першої світової. Лікар Прохоров старший мав дуже добру фахову освіту — закінчив університет у Санкт-Петербурзі. Будинок на теперішній Словацького, а тоді ще в провулку Гоголівському, зводив з метою не лише поселити там родину, а й приймати хворих. Його лікарська спеціалізація була доволі широкою — терапевт, хірург, акушер-гінеколог. Його невелика приватна лікарня на 15 ліжок на цій же вулиці була дуже затребуваною в місті через авторитет лікаря.
До Миколи Миколайовича Прохорова зверталися колеги по допомогу у важких лікарських випадках.
![](http://retrorivne.com.ua/wp-content/uploads/2018/08/4-Єврейський-шпиталь-на-Шпитальній-поч.-1920-х-років.jpg)
Про один такий, який стався у середині 20-х років ХХ століття з одним із пацієнтів єврейського шпиталю у Рівному, писала місцева преса і професійні медичні видання тих часів, зокрема “Лікарський вісник”. Згадувала про цей випадок Наталія Переходько у своєму дослідженні “Єврейська інтелігенція у розвитку медицини м. Рівного (1921-1939 рр.)” (“Наукові записки”, Луцьк, 2011 р. Вип. 9. ч. 2). Як відомо, єврейський шпиталь знаходився на теперішній вулиці Дворецькій (у 20-30-і роки — Шпитальна, за СРСР — Димитрова; тепер на тому місті височіє багатоповерхівка).
![](http://retrorivne.com.ua/wp-content/uploads/2018/08/5-Та-ж-єврейська-лікарня-фото-поч.-1930-х-років.jpg)
Одного разу до лікарні привезли самогубця, який завдав собі удару ріжучим предметом у ділянку серця. При загрозі неминучої смерті пораненого тодішній лікар шпиталю Йозеф Швидкий і запрошений на допомогу головний лікар земської лікарні Микола Прохоров провели ризиковану й надскладну для того часу хірургічну операцію на серці. Життя нещасному вдалося врятувати.
За 30 років перебування в Рівному Прохоров старший завоював авторитет не лише як лікар, а й активний громадський діяч, благодійник. Його неодноразово обирали повітовим гласним, а за часів Польщі — депутатом до Рівненського магістрату.
У будинку Прохорових на Словацького збиралася місцева інтелігенція. Зокрема члени Російського православного благочинного товариства (РПБТ), створеного в 1923 році, метою якого було об’єднання православної місцевої інтелігенції для надання допомоги нужденним у Рівному. У благочинних справах Миколу Прохорова підтримувала його дружина Інна (Інесса) Гаврилівна, яка до 1928 року була головою товариства. А Микола Миколайович Прохоров очолював опікунську раду організації.
![](http://retrorivne.com.ua/wp-content/uploads/2018/08/6-Подружжя-Михайло-й-Інесса-Прохорови-фото-з-книги-Ірини-куліш-Лукашевич-Память-непідвладна-часу.jpg)
До товариства в різні часи входили і відомий меценат барон Штейнгель, і художник Косміаді, і педагог та літератор Іван Куліш. За часів Миколи Прохорова (старшого) до товариства входили відомі адвокати Панченко і Сеницький, директор російської гімназії Юшкевич, предводитель дворянства Рівненського повіту Дмитро Андро. Товариство влаштовувало платні виставки, костюмовані бали, літературні й музичні вечори, кошти від яких передавали на благодійні цілі. Інесса Прохорова щороку особливо переймалася організацією ялинки для дітей бідноти в Рівному. Одинадцятого березня 1930 року серце 57-річного Миколи Миколайовича Прохорова перестало битися. За спогадами старожилів, провести шанованого лікаря в останню путь зібралося мало не все Рівне. Поховали Миколу Прохорова на старовинному цвинтарі Грабник. Його могилу цікаві відвідувачі найстарішого рівненського пантеону можуть віднайти й нині.
![](http://retrorivne.com.ua/wp-content/uploads/2018/08/7-Могила-Миколи-Прохорова-старшого.jpg)
Продовжувач справи батька. Микола Прохоров молодший
Про сина Миколи Прохорова — також Миколу і відповідно Миколайовича — в основному відомо зі спогадів Бориса Костянтиновича Квашенка, якому випало певний час працювати разом із ним.
![](http://retrorivne.com.ua/wp-content/uploads/2018/08/7а-Крайній-праворуч-Микола-Прохоров-молодший-другий-зліва-Борис-Квашенко.jpg)
За інформацією Бориса Квашенка (“Микола Прохоров – перший головний лікар першого у Рівному пологового будинку”. Б. Квашенко. “Медичний вісник”, 19 листопада 2004 року), Микола Прохоров (молодший) народився 10 лютого 1901 року в Новгороді, де тоді мешкала родина Прохорових. Родина переїхала до Рівного, і коли хлопець став дорослим, вирішив піти батьковим шляхом — вступив до одного з кращих у тодішній Польщі медичних вишів — Познанського медінституту. Повернувшись до Рівного, Микола Прохоров обійняв посаду головного лікаря в пологовому будинку на тодішній вулиці Бандурського (тепер Драгоманова; у цьому будинку нині розміщується апеляційний суд; звели будинок для потреб повітової каси хворих у 1929 році).
![](http://retrorivne.com.ua/wp-content/uploads/2018/08/8-Повітова-каса-хворих-в-приміщенні-був-і-пологовий-будинок.jpg)
![](http://retrorivne.com.ua/wp-content/uploads/2018/08/9-Лікар-Микола-Прохоров-молодший-з-працівницями-пологового.jpg)
Молодший Прохоров був фаховим акушером-гінекологом, але вів також і загальнолікарську практику. Як і його батько, залишив по собі добру славу в місті. За радянської влади, в 1940 році, його було призначено головним лікарем першого пологово будинку в Рівному, відкритого на базі лікарні Червоного Хреста на теперішній вулиці 16 Липня. Про це, зокрема, у своїх спогадах розповідав Борис Квашенко. Про подальшу долю молодшого Прохорова відомо, що під час Другої світової війни його було мобілізовано до армії, а згодом він потрапив до Війська Польського під командуванням генерала Владислава Андерса (як відомо, військо воювало на боці СРСР і було власне створено під керівництвом і кураторством СРСР), де став головним військовим лікарем.
![](http://retrorivne.com.ua/wp-content/uploads/2018/08/10-Микола-Прохоров.jpg)
Після війни Микола Прохоров продовжив лікарську практику в місті, де колись здобував вищу медичну освіту — в Познані. Згодом захистив докторську дисертацію, й, одержавши звання професора, переїхав до Щеціна. Там завідував медичною кафедрою. У цьому польському місті Микола Миколайович Прохоров молодший помер 4 липня 1971 року. Про його дружину і сина відомо, що вони виїхали до США.
Нині в Рівному про родину лікарів і благодійників Прохорових нагадує столітній будинок на старовинній вулиці Словацького і занедбана могила старшого Прохорова на цвинтарі Грабник. Зовсім недавно на стіні будинку при вході з’явилася інформаційна табличка, з якої відвідувачі можуть бодай коротко дізнатися про історичну будівлю. Вона поки що не має статусу пам’ятки, хоча її й внесено до переліку нововиявлених об’єктів культурної й історичної спадщини. Хоча будинок зберігся досить непогано, вже були спроби “осучаснити” його утеплювальними плитами пінопласту. Тоді небайдужим громадянам вдалося переконати місцеву владу не робити цього. Однак давня будівля усе ж таки потребує реконструкції. Залишається сподіватися, що вона не поповнить список історичних об’єктів міста, що пішли в небуття. Принаймні її перші господарі заслуговують на вдячну пам’ять сучасників.