Невмирущий “Щедрик” крокує світом ось уже понад сторіччя. Але в Україні досі мало хто знає справжню історію дивовижного різдвяного хіта, який з легкої руки Симона Петлюри понад сто років тому став голосом України в світі під час війни за незалежність.
Історія неперевершеного “Щедрика” така ж дивовижна, як і сама пісня, пов’язана з таким славетними українськими прізвищами як Микола Леонтович і Олександр Кошиць. Перший власне створив хіт на основі старовинної щедрівки, а другий репрезентував його світу.
“Посередниками” цього процесу були хористи — учасники першої в Україні національної (республіканської) професійної хорової капели. Ініціатором її створення виступив Голова Директорії УНР Симон Петлюра, який в 1919 році доручив Музичному відділу Головного управління мистецтв і національної культури УНР на чолі з композитором Кирилом Стеценком та диригентом Олександром Кошицем розробити Закон “Про утворення Української Республіканської Капели”.
Це був час, коли Україна в украй складних умовах виборювала свою державність. Водночас, було розуміння важливості культурної дипломатії, яка відкривала б світу правду про Україну. Правильність ухвалення такого рішення у подальшому підтвердили виступи капели, які руйнували міфи російської пропаганди, яка вже тоді переконувала, що ніяких українців не існує, як і їхньої культури.
“Щедрик” був голосом України у світі під час її війни за незалежність. Петлюра хотів показати піснею, що Україна – не Росія”, – зазначає авторка проєкту “Світовий тріумф “Щедрика” Тіна Пересунько. Вона дослідила і донесла до широкого загалу історію популярності давньої щедрівки та історію створення капели.
Як у Києві народився унікальний хор
Першого січня 1919 року на творчому вечорі поета Миколи Вороного в “Молодому театрі” Симон Петлюра почув твір Миколи Леонтовича “Легенда” у виконанні хору під орудою Олександра Кошиця. Композиція справила таке враження на Петлюру, що він вирішив ініціювати створення професійної державної капели з подальшими її виступами в Західній Європі для репрезентації української музичної культури. “За тиждень щоб була зорганізована для закордонної подорожі капела!”, – таке доручення дав диригентові Олександрові Кошицю Петлюра. Зібрати колектив вдалося трохи більше, ніж за два тижні. А 24 січня 1919 року члени уряду Директорії підписали Закон “Про утворення Української Республіканської капели”.
На її утримання виділили 1 млн. 184 тис. 500 карбованців, і ще 1 млн. 142 тис. 500 франків — на поїздку капели до Парижу та інших країн Західної Європи.
Першим мав бути Париж. Там саме розпочиналася Мирна конференція, на якій вирішували долю післявоєнної Європи. Як відомо, проголошена незалежність України (IV Універсал) не була визнана ключовими країнами Європи та Америки. Щоб домогтися визнання УНР, туди відправили дипломатичну делегацію на чолі з Григорієм Сидоренком. А капела Кошиця мала стати ще однією — неофіційною, музичною. Через промоцію української культури Петлюра сподівався здобути визнання для України, показати через пісні, що українці — не росіяни, і не більшовики, а навпаки, воюють за свою незалежність з більшовиками.
За штатним розкладом капела налічувала 100 осіб: 78 хористів, двоє викладачів з вокалу, двоє керівників Олександр Кошиць і Кирило Стеценко, решта — діловоди, друкарка, кур’єри, завгосп, сторож. Підготовку до зарубіжного турне перервав більшовицький наступ на Київ, і четвертого лютого капела евакуювалась до Кам’янця-Подільського. З 78-ми набраних співаків виїхало близько 30. Решта побоялися залишити напризволяще своїх близьких, та й виїзд був раптовим. З пригодами дістались до Кам’янця, де добрали співаків. Потім був Івано-Франківськ (тодішній Станіславів), де також добирали хористів. У Станіславові майже в повному складі хор дав перших два концерти.
Закордонний тріумф і труднощі
Далі шлях капели лежав до Праги. Прибули туди увечері першого травня. А вже 11-го травня 1919-го року в Національному театрі Праги глядачі оваціями зустріли виконання “Щедрика”. Так уперше українську різдвяну співанку почули за кордоном.
Упродовж травня-жовтня 1919 року хористи Кошиця дали майже 40 концертів у Празі, Брно, Відні, Бадені, Женевіа, Берні, Лозанні, Цюриху, Базелі. Найчастіше “на біс” просили “Щедрика” Миколи Леонтовича. “Щедрик” був коронною точкою нашого репертуару упродовж п’яти з половиною років”,- писав потім у своїх спогадах Олександр Кошиць.
“Українці прийшли і перемогли!”, “Перед нами справжній феномен”, “Смуткові великоросів українське мистецтво протиставить веселість і оптимізм”, “Хто почув співи Української республіканської капели, не може не полюбити України”, – критики наввипередки вітали українців. Віденьська преса підсумувала: “Культурна зрілість України має стати для світу легітимізацією її політичної незалежності”. “Український хор виступив зі справді тріумфальним турне, – писала женевська “La Рatrie Suisse”. – Українська Республіка прагне відновити свою незалежність, а тому вирішила наочно показати, що вона справді є. “Я співаю, отже, я існую”, – підтверджує вона. А співає вона дивовижно”.
Але головною метою закордонного відрядження українських хористів був усе ж таки Париж. І ось 6-е листопада 1919 року, найбільший концертний зал столиці Франції “Олімпія”, українська прем’єра. Квитки коштували від 3-х франків на “гальорці”до 11-и в ложах і партері. За традицією капела виконала гімн Франції “Марсельєзу” та України “Ще не вмерла України…”. Як згадував потім Олександр Кошиць, тоді “великоросійські колеги” готували українцям провокацію:
“Показується, що москалі готовили нам скандал. На нашому гімні повинен був піднятися крик і свист. Потім повинен був встати промовець і, звернувшись до публіки, запропонувати їй покинути залю, бо концерт дають російські сепаратисти, вороги “єдиної нєдєлімої”, значить і вороги Франції”.
Однак французька поліція за сприяння відомого журналіста Жана Пелісьє запобігла конфліктові. І знову овації, знову “на біс” викликали “Щедрика” Миколи Леонтовича і “Ой на горонці” Кирила Стеценка.
І знову відгуки були на боці України: “Жодна пропаганда не може бути ефективніша за цей виступ для визнання української нації”. Утім, щось змінити для України вже було неможливо, основні рішення ухвалили. Українську делегацію на Паризьку конференцію офіційно так і не допустили, Україну не визнали.
Після Франції капела побувала в Бельгії та Голландії. Концерт у Брюсселі відвідала навіть королева Єлизавета Баварська, яка написала в книзі відгуків:”Мої симпатії на боці вашого народу”.
Європейські лідери захоплювались українськими піснями, але підтримати українську боротьбу за незалежність не квапились. Європа Українську державу так і не визнала.
Утримання великого колективу, який роз’їжджав Європою, вимагало серйозних фінансових вливань. Якщо в період 1919-1920-го років ще вдавалося залагоджувати фінансові питання, то далі це ставало робити все важче.
Попри те, що Петлюра в своїх листах до Кошиця обіцяв вирішити проблему і наголошував, що капела не має бути розпущена в жодному випадку, утримати хористів при безгрошів’ї було складно. Чимало з них пішли з колективу.
У січні 1921 року капела отримала останній транш державного фінансування від уряду в екзилі. Аби не втратити остаточно унікальний колектив і продовжити турне Іспанією, Францією, Бельгією Олександр Кошиць звернувся до професійного продюсера.
Як “Щедрик” підкорив Америку
У середині 1922 року капелу взяв під своє крило відомий американський продюсер російського походження Макс Рабінов. Він спеціалізувався саме на просуванні колишніх земляків на мистецьких теренах обох Америк. Власне на його кошти уже як приватна організація хор і вирушив до США. І вже 5 жовтня 1922 року в найпрестижнішому концертному залі Нью-Йорка Cаrnegie Hall глядачі уперше почули “Щедрик”. І знову — фурор.
Однак проблема з Максом Рабіновим полягала в тому, що він цілковито ототожнював українських хористів з росіянами. У складі хору навіть виступали кілька солістів з Петроградської опери. Репертуар поповнився й російськими піснями. Як писала в своєму дослідженні Тіна Пересунько, хоча в Америці їх було представлено, як український хор, але з подачі продюсера їх вважали росіянами. Натомість і Кошиць, і хористи в інтерв’ю американським журналістам намагалися пояснити, що вони українці. “Ми українці, а не росіяни. Ваші газети називають нас росіянами, але вони помиляються”, – наводить цитату з інтерв’ю хориста американській газеті (4 грудня 1922 рік) Тіна Пересунько. Але дуже важливо, наголошує дослідниця, що хористи зберегли назву — “Український національний хор”. Це вже не була “Українська Республіканська капела”, бо республіки не було. Це був національний хор, бо нація існувала.
Хор гастролював у Мексиці, Канаді, Латинській Америці. Але дедалі частіше в пресових публікаціях про капелу з’являлося словосполучення Little Russia (Малоросія) замість України. Продюсер стверджував, що це іде на користь справі. Але українські виконавці не змогли довго виступати в таких умовах. Сьомого травня 1924 року в Нью-Йорку капела востаннє заспівала “Щедрика”. Це був її останній концерт.
Геніальний диригент Олександр Кошиць нераз намагався повернутися на батьківщину, однак так і не отримав дозволу. Доживав віку в Канаді, далі пропагуючи українську пісню. “Я раював від думки, що на мою долю випала честь показати всьому світові душу нашого народу – таку ніжну, таку могутню, таку елементарну, а разом і загадкову, як сама природа”, – писав у своїх спогадах Олександр Кошиць. А Україна (окрім західної її частини), будучи тоді вже в складі більшовицького срср, так і не довідалася про свою світову культурну перемогу. “Москва не хоче, щоб серед населення України росла самосвідомість культурної самостійної сили. Приховано від населення і той факт, що українське мистецтво здобуло перше місце в світі ще за часів Української Народної Республіки”, – говорив публіцист Юрій Лавріненко в ефірі американського “Радіо Свобода” в 1962 році.
Тріумфальний “Щедрик” народжувався майже 20 років
Як же з’явився той неперевершений різдвяний хіт, який і нині викликає бурхливі емоції у всіх, хто його чує? Композитор Микола Леонтович, завдяки якому давня співанка наших пращурів (ще дохристиянських часів, коли Новий рік святкували 1 березня) стала світовим символом Різдва, не вважав себе композиторм, а лише аранжувальником фольклорних мотивів. Сумніваючись у своєму таланті, довгі роки правив і доповнював написані твори, доводячи їх до бездоганності. Цікаво, що “Щедрика” він відмовився надати капелі для виконання за кордоном, вважаючи твір надто недосконалим для такої відповідальної поїздки. Тому пісню взяли фактично без дозволу Леонтовича, але такі дії було виправдано її подальшим тріумфом.
За найбільш імовірною, на думку багатьох дослідників, версією вперше Микола Леонтович почув цю народну щедрівку, перебуваючи в Підлісцях (тепер Ізяславська громада Шепетівського району на Хмельниччині) у гостях у свого тестя, священника Ферапонта Жовткевича. Над обробкою цього народного твору працював майже два десятиліття. Першу редакцію Леонтович написав у 1901-1902 роках, другу – в 1906-1908, третю – в 1914 році, четверту – в 1916 році і, нарешті, п’ята редакція з’явилася в 1919-у. Яка саме редакція стала тією, що нині знає увесь світ? За одними припущеннями четверта, за іншими — остання, п’ята.
Уперше “Щедрика” виконав хор Київського університету Святого Володимира в 1916 році. Виступ приніс і композитору, і хору величезний успіх.
“Щедрик” вважають вершиною творчості Леонтовича. Музикознавці відзначають унікальне поєднання народного багатоголосся і класичної поліфонії, де кожен голос відіграє цілком самостійну виражальну роль, відтворюючи найтонші зміни настрою в пісні. Під час гастролів капели Кошиця у рецензентів викликало неабияке подивування саме манера виконання капели, багатоголосся співу, що в європейській музиці майже не практикувалось. Інколи під час концертів рецензенти, не вірячи власним вухам, навіть шукали за кулісами прихований допоміжний інструментальний супровід.
Життя геніального 43-річного композитора обірвав пострілом рушниці 23 січня 1921 року чекіст Грищенко, який попросився переночувати в родинному будинку Леонтовичів у селі Марківка на Вінниччині. Вбивство було замасковано під пограбування. Радянська пропаганда довго покладала провину спочатку на невідомого грабіжника, а потім — на “петлюрівців”. Правда стала відомою лише після розсекречення рапорту начальника повітової поліції Гайсина аж у 1990-і роки. Ім’я Миколи Леонтовича залишалося під негласною забороною до “хрущовської відлиги” 1960-х.
А українську диво-пісню намагались привласнити росіяни в Америці. З 1925 року вони виконували її як російську народну, але… українською мовою.
Англомовна версія “Щедрика” (“The Bluebirds”), авторства американського диригента Макса Крона з’явилась у 1933-у. Він зазначав, що переклав текст з російської мови. Обурена цим українська інтелігенція в еміграції в Нью-Йорку в газеті “Свобода” навіть оприлюднила з цього приводу ноту протесту, доводячи, що “Щедрик” — не є надбанням росіян, і Леонтович не росіянин, а вбив його агент ВЧК. У 1936 р. “Щедрик” Леонтовича перетворюється на колядку “Carol of the Bells” (“Різдвяний гімн дзвіночків”) авторства Пітера Вільговського, що мав українське коріння і вказав у партитурі пісні, що це українська колядка. Так український “Щедрик” став надбанням і американської популярної культури.
Історія нашого “Щедрика” – це не тільки нагадування, на що здатні вороги, аби назавжди знищити українську ідентичність. Це також історія про роль мови і культури у формуванні української нації та державності. І забувати її не можна.
Довідково
“Культурна дипломатія Симона Петлюри: “Щедрик” проти “русского мира”. Місія капели Олександра Кошиця (1919-1924)”— книга Тіни Пересунько, що вийшла у 2019 році під грифом Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України.
Книга написана на матеріалах фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України і приурочена до відзначення у 2019 році 140-річчя з дня народження Симона Петлюри, 100-річчя європейської прем’єри “Щедрика” і 100-річчя культурної дипломатії України. Мета видання — просування іміджевої спадщини Української Народної Республіки в галузі культурної дипломатії. У виданні вперше оприлюднюється хроніка тріумфального турне Української Республіканської Капели під орудою диригента Олександра Кошиця у країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки у 1919–1924 роках. Видання містить кількасот унікальних рецензій європейської та американської преси, листи видатних політичних і культурних діячів світу з відгуками про Україну і українську культуру. Подаються фрагменти подорожніх щоденників учасників турне, листування Симона Петлюри і Олександра Кошиця, урядові документи культурної політики УНР.
Світлана КАЛЬКО
У статті використані матеріали книг Тіни Пересунько:
“Культурна дипломатія Симона Петлюри: “Щедрик” проти “русского мира”. Місія Капели Олександра Кошиця (1919-1924)”. Київ, видавництво “АртЕк”, 2019;
“Світовий тріумф “Щедрика” — 100 років культурної діпломатії України” (збірник архівних документів), Київ, видавництво АртЕк, 2018;
Інші відкриті інтернет-джерела
Фото з фондів центрального Держархіву вищих органів влади та управління України та Бібліотеки Американського Конгресу
Загрузка...