Алла. Аля. Олександра. Танцівниця. Актриса. Рівнянка

Її ім’я не лунало гучно на театральному небосхилі Рівного. Вона — з тих не надто примітних трударів, хто своєю відданістю театру здобував його славу. Служителька двох муз — і Мельпомени, і Терпсихори, — яких вона не розділяла. Не зіграла яскравих ролей і не виконала видатних танцювальних партій. Просто багато років була невід’ємною часточкою Рівненського театру, якому служила до кінця свого життя.

Історія Рівного пишеться долями його мешканців. Часто це люди нічим особливим не примітні, які виконували свою щоденну роботу, не зазнавши за це особливих почестей. У трудовій книжці Олександри Олександрівни Логошовець всього один запис, де вказано місце роботи — Рівненський обласний музично-драматичний театр. Йому вона віддала 63 роки свого життя. І залишила цей світ зимового ранку на Старий Новий рік, 13 січня 2018-го, на 92 році життя.

Рівненський театр, 1962 рік. Алла Логошовець у різних ролях. Коллаж

Не стало корінної рівнянки в четвертому поколінні, актриси, особистості цілої епохи. Бо з кожною людиною, що відходить у кращі світи, помирає ціла епоха. Вона забрала з собою чимало нерозказаних історій з минулого нашого міста, пропущених через власну долю. А того, що розповіла, вистачило б на цілу книгу.

Журналістська робота звела з Аллою Олександрівною коли вона вже була в поважному віці. Скільки вона знала, пам’ятала про Рівне, театр, і охоче ділилася цим своїм безцінним багажем!. Вона розповідала такі цікавинки з минулого нашого міста, яких не прочитаєш у жодному історичному виданні. На жаль, невблаганний час не дав можливості на ще одну зустріч, щоб розпитати більше.

Алла Логошовець – артистка балетної трупи Рівненського муздрамтеатру, 1952 рік

Рівнянка з іншого Рівного

Для рідних і близьких вона була Алла або Аля. Так називали її й колеги, хоча за паспортом вона Олександра. Народилася в Рівному, але тоді, в 1927-у, це було інше місто, інша країна. Родина була небідною. Будинок на Поштовій, і ще один з чималим наділом землі, на якому працювали наймані робітники, в передмісті Грабник, на вулиці Граничній.

Театр увійшов у життя Олександри Логошовець з дитинства. Її пам’ять закарбувала, як маленькою дівчинкою вона дивувалася, чого це дорослі пізно увечері, коли вже спати треба, збираються до якогось театру? Що то за таке той “театр”? За розповідями Олександри Олександрівни, її рідні були великими шанувальниками Мельпомени. Тому практично не пропускали жодної нової вистави в міському театрі Зафрана. Саме туди й вирушали вечорами. А невдовзі й малу Олександру стали брати з собою.

Батько помер як мені два роки було. А мама з сестрою і братом завзяті театрали були, – розповідала Алла Олександрівна. – Пам’ятаю, як сиділа в мами на руках під час Днів Шевченка в театрі Зафрана в ложі. Досі пам’ятаю ті розкішні ложі.

Міжвоєнне Рівне було містом театральним. Окрім міського театру, були ще й приватні та аматорські, постійно гастролювали приїжджі трупи, окремі виконавці, працювали кабаре. Олександра з дитинства вподобала хореографію. На той час у Рівному було кілька приватних балетних студій. У одній з них — студії Зої Василівни Корнаковської — навчалася й Олександра. На жаль, подробиці тогочасних її хореографічних студіювань розпитати Аллу Олександрівну не встигла. Навіть у поважному віці танцюристку в ній видавало все — і струнка постава, і хода, і пластичні рухи. Її кумиром була уславлена радянська балерина Галина Уланова, про яку вона знала дуже багато і за творчістю якої стежила.

Алла Логошовець, 1954 рік

Війна увірвалася в життя 14-річної Олександри Логошовець, не давши завершити ані загальної освіти, ані хореографічної. Разом з нашим містом і його мешканцями дівчина пережила усі перипетії, що випали на їхню долю, і назавжди відклалися в її пам’яті. У ній міцно трималися не лише подробиці власного далекого минулого, а й цікаві деталі з минувшини Рівного. А ще історія становлення Рівненського театру, з яким назавжди пов’язала свою долю.

Театр на Поштовій

Олександра Логошовець прийшла до Рівненського театру в березні 1944-го, коли їй ще не виповнилося 17-ти років. Її зарахували артисткою балету. А на початку 1950-х вона вже належала до провідних актрис балетної трупи. Грала й епізодичні ролі, здебільшого дівчаток, бо була надзвичайно тендітною. Часто в парі з подругою Тетяною Куровською, також акторкою балету, якій частіше діставалися ролі хлопчаків-підлітків.

До 1960-го тут був театр а потім будинок культури будівельників. На фото актори театру. Друга ліворуч у першому ряду Алла Логошовець, фото 1955 року
Хлопчаки – Алла Логошовець (ліворуч) і Тетяна Куровська (праворуч)
Юні “безхатьки” – Алла Логошовець і Тетяна Куровська

У 1953 році зіграла у виставі “Донька прокурора” подругу головної героїні Октябрину. Про цю її роботу навіть згадували в місцевій газеті “Червоний прапор”. Епізодична роль дісталася їй у виставі “Серце матері” та ще кількох постановках.

Алла Логошовець у виставі “Серце матері”, 1958 рік. Фото з книги Ігоря Жилінського “Історія театрального мистецтва Рівненщини”
Борис Самохвал і Алла Логошовець у виставі “Серце матері”
Алла Логошовець з партнером у виставі “Коли цвіте акація”, 1955 рік

З Рівненським театром Олександра Логошовець пережила найтяжчі повоєнні роки. Але згадувала їх з особливим трепетом, бо все її тодішнє життя заполонив театр. Навіть вечірню середню школу закінчувала, так би мовити, без відриву від виробництва: о 6-й ранку — до школи, а потім до театру на роботу. Зі спогадів Олександри Логошовець:

Коли театр Зафрана розбомбили, то нам дали “Партизан”. Там було дуже тісно. Не було ані гримерок, ані приміщення для репетицій. А ще ж кіносеанси йшли… Коли в серпні 1944-го до нас приїхала театральна трупа з Мелітополя (вони потім склали кістяк трупи Рівненського драмтеатру), нам дали той будинок, де зараз клуб будівельників на Поштовій (тепер “Інваспорт”, – прим. авт.), і кажуть:”Будуйте собі театр”. Ми його дійсно своїми руками збудували. Під час війни там була велика німецька столова. Приміщення було побудоване, як фінський будиночок, з блоків. У наступному будинку був ресторанчик, то ми там кухню облаштували. Ще дали нам у парку будиночок, теж на кшталт фінського, поруч із тим місцем, де потім кінотеатр імені Шевченка звели. Під час війни там жили і щось там робили румунські євреї, які заплатили німцям, щоб їх не зачіпали. А костюми зберігали в старому будинку на вулиці 16 Липня, поруч із нинішнім управлінням Львівської залізниці. Той будиночок не зберігся. Отак і бігали між трьома приміщеннями. Все робили своїми руками. Коли місто перестали бомбить, ми працювали з ранку до ночі, щоб скоріше облаштувати приміщення на Поштовій. Сарай для декорацій зробили. Штори самі шили, ложі облаштовували. Важко було матеріально. Ще тривала війна. На театр давали трофейні речі, щоб ми переробляли для своїх потреб. На гастролі по області їздили на переобладнаних трофейних німецьких автобусах і вантажівках. Зносили до театру хто що міг. Крісла з оксамитовою оббивкою нам привезли звідкись. Ті крісла, до речі, потім перейшли в новозбудований театр. Я з дому принесла крісло для гримерки. Мама дозволила. Вона всі вистави дивилася. І люди ходили до театру. Хоча тоді вечорами було боязко містом ходити. Вояки п’яні вешталися вулицями, зі зброєю, погрожували людям…

Тут, у кінотеатрі “Партизан” з липня 1944 по липень 1945 тимчасово знайшов прихисток і Рівненський театр
Алла Логошовець біля старого театру на Поштовій, кінець 1940-х
Трупа Рівненського театру на Поштовій, середина 1950-х. Алла Логошовець у першому ряду третя ліворуч

Мерзли взимку дуже в тому приміщенні на Поштовій, – продовжує Алла Олександрівна розповідь. – Під костюм одягала теплий жилет. Добре, що я була дуже худенька, за що дякую своїй мамі. Вона не любила товстих, і стежила, щоб я не погладшала. На Поштовій ми були з кінця 1944-го по 1960-й рік, поки не збудували нове приміщення.

Фото з книги Ігоря Жилінського “Історія театрального мистецтва Рівненщини”
Алла Логошовець (ліворуч), Тетяна Куровська (праворуч) на вулиці Рівного, середина 1950-х

Олександра Логошовець запам’ятала кричущий випадок, який трапився в театрі в ніч під новий 1946-й рік, і вразив не лише її, а й усю трупу:

У нас був дуже хороший режисер Андрій Баженов. Загинув на Новий рік від рук радянського офіцера. Якраз ішло новорічне дійство, в театрі аншлаг… Аж тут якийсь п’яний офіцер вдирається в залу і починає погрожувати людям пістолетом. Баженов йому зробив зауваження. А той, недовго думаючи, вистрелив йому просто в голову. Потім у театрі було показове засідання військового трибуналу, на яке прийшло й багато рівнян. Тому офіцерові “вишку” дали.

Алла Логошовець в театральному образі

А ще згадує, як давали концерт простонеба на місці, де згодом постали новий театр і Театральна площа:

Коли вже розчистили місце в сквері для будівництва, то встановили там тимчасову сцену на тому місці, де мала бути сцена нового театру. Ми там давали концерт. У трупі тодішній були дуже гарні солісти-вокалісти: два сопрано, баритон, бас, тенор. У теперішньому театрі немає таких…

В одній з вистав з партнером
Східна красуня – Алла Логошовець

Пригадує Алла Олександрівна, як після війни, у кінці 1940-х, рівненські актори давали виїзні концерти на сцені літньої естради в міському парку імені Шевченка. Тоді на подібні заходи збиралося мало не все місто. Люди прагнули позитивних емоцій після трагічних воєнних років.

Подруги і в театрі, і в житті – Алла Логошовець (ліворуч) і Тетяна Куровська
Алла Логошовець (ліворуч) і Тетяна Куровська на вулицях засніженого Рівного 1950-х
Після репетиції біля театру на Поштовій Алла Логошовець (праворуч) і Тетяна Куровська

Театральна аристократка

Професійний вік артистів балету короткий — у 40 років уже пенсіонери. Тому на початку 1960-х Олександрі Логошовець довелося змінити театральне “амплуа”. Вона стала завідувати костюмерним цехом. Проте ще танцювала певний час, брала участь у спектаклях у масовках.

Алла Логошовець – провідна актриса балетної трупи 1950-х років

А костюмером Алла Олександрівна була неперевершеним, як згадують колеги. Народна артистка України Ліна Ізарова, яка приятелювала з Аллою Логошовець, розповідає:

Такому служінню театру, як вона, треба повчитися. Я прийшла до театру, коли Алла Логошовець уже була костюмером. З яким священним трепетом вона до костюмів ставилася! Як до реліквій! Молилася на них, як на ікони… З нею радилися художники при пошитті костюмів до вистав, бо вона мала грунтовні знання епохи XVIII-XIX століть. Знала до найменших деталей, як тоді одягалися. Знала, як пошити костюм так, щоб актрису показати з кращого боку. Вона нікого не випустить на сцену, доки своїми руками не поправить костюм, не розгладить кожну складочку… А українські сорочки-вишиванки, хустки, то для неї були, як ювелірні вироби, прати їх тільки вручну… Коли театр горів, Алла найперше кинулася рятувати костюми. Викидала їх у вікна, потім дбайливо перебирала, відновлювала, бідкалася, що якийсь зіпсувався…

Вітання ветерану театру Аллі Логошовець з 25- річним ювілеєм Рівненського театру. Алла Логошовець – у центрі. Хто поруч із нею, на жаль, невідомо. Фото надала рівнянка Олена Сергєєва

Колеги, знайомі відзначають також вишуканий смак Алли Олександрівни.

Це цікаво  Капітоліна Максимова. Рівненська балерина

Алла була кравчиня неперевершена, – згадує приятельку Ліна Ізарова. – Вона мені весільну сукню пошила, яку бережу донині. Така гарна, перлинами обшита, дуже вишукана. Якось трапилася така історія. Одна глядачка подарувала мені тонесеньку вишиту жовто-блакитними нитками сорочку. Це був 1969 рік. Алла каже:”Не бери додому. Ти її не носитимеш, нехай буде в театрі, будемо берегти. Тепер так ніхто вже не вишиє”. І от, коли вже була інша завідувачка костюмерним цехом, якось іду по коридору, дивлюся — на підлозі серед мотлоху лежить моя сорочка розірвана… Я до костюмера, а вона мені, мовляв, сорочка ж необлікована… Ну звісно ж, це ж подарунок… Ми тоді обидві з Аллою плакали.

Особливе ставлення в Алли Олександрівни було до українського національного костюма. Вона категорично не сприймала “новацій” на кшталт рожевих чи блакитних шаровар, міні-плахт. Завжди була за правдиве відтворення українського одягу на сцені, бо вважала, що він також “грає” роль, і може як сприяти успіхові постановки, так і споганити її. “Коли сучасне — це одне. Але коли класика, то це історія, не треба її паскудить”, – казала Алла Олександрівна.

Алла Логошовець в українському вбранні
Тетяна Куровська (ліворуч), Ігор Жилінський, Алла Логошовець у виставі “Циганка Аза”
Дві україночки. Ліворуч Алла Логошовець

Коли, вже будучи на пенсії за віком, стала працювати на прохідній театру, то й там залишалася вірна своїй скрупульозності і відповідальності. Вчила, особливо молодих акторів, як вітатися, як заходити в автобус, як до театру приходити.

На Перше Травня з колегами по театру, початок 1960-х. Алла Логошовець – крайня праворуч

Колеги називали її театральною аристократкою. Навіть у поважному віці вона зберегла особливу, притаманну лише вихованцям старої театральної школи, витонченість без манірності, але дійсно таку аристократичну. Її обурювало, коли до театру заходили у вуличному взутті. Будь то актори, чи глядачі.

У театрі завжди перевзувалися, – згадувала Алла Олександрівна колишні роки. – У вуличному ніхто до зали, не кажучи вже про сцену, не йшов. У головному уборі чоловіки також не заходили. Коли ще театр був на Поштовій, у Рівному мешкав такий лікар Ерліх. Вони з дружиною були постійними відвідувачами театру. Коли дощ, сніг, вони приходили в гумових ботах, під якими були туфлі. Боти знімали і заходили до зали в чистих туфлях. А щоб прийти до театру у спортивному костюмі, то це жах!.. Тепер не так.

Одна велика любов — театр

Доля не подарувала Аллі Олександрівні особистого щастя. Вона так і залишилася самотньою, мешкала з мамою. Чому не склалося її особисте життя, не знають навіть ті, хто був близько знайомий з нею. Вона не розповідала. Хоча заміж її кликали. Казала, що, якби погодилася, то це був би шлюб за розрахунком. Для її щирої вдачі неприйнятно було кривити душею.

Кума Олександри Олександрівни також танцівниця театру Тетяна Куровська могла б чимало розповісти цікавого про близьку подругу, з якою вони завше разом на численних світлинах, але і Тетяни Куровської давно немає на цьому світі.

На сцені театру. Алла Логошовець – крайня ліворуч

З теплотою згадує Аллу Олександрівну рівнянка Олена Сергєєва:

– Алла Олександрівна — унікальна людина, вона була моєю театральною “мамою”. Я росла у неї на очах, а точніше, на руках. Поки моя мама (артистка Рівненського театру Алла Жуковська, – прим. авт.) була на сцені, мене забавляла Алла Олександрівна. Театральні діти — вони як “діти полку”. Пам’ятаю, поки йшов спектакль, тьотя Алла вела мене до костюмерного цеху, в казкове для мене місце. А в перукарському цеху, куди також заходили, можна було поміряти перуку, заплести на ній косу… Не кожній дитині випадала така нагода… Тьотя Алла часто згадувала, як вона несла мене, маленьку, на руках під дощем у готель, поки мама грала у виставі, а я кумедно злизувала краплини дощу зі своїх рук. Це її дуже веселило. А ще називала мене “кастрєлєю”. Я ніяк не могла правильно вимовити слово “кастрюля”. Ми дружили до самої смерті Алли Олександрівни. А ще в неї була і втіха, і вірний багаторічний друг — кіт Мурчик. Вона до нього ставилася, як до людини. Завжди казала, що це дивовижний і унікальний кіт.

Алла Логошовець особливо любила українську класику. На сцені театру, 1958 рік
На сцені театру

Такої, як вона, завідувачки костюмерним цехом ще не було в театрі, – продовжує спогади про близьку людину Олена Сергєєва. – До костюмів ставилася з таким трепетом, як до живих істот. Була акуратисткою, актори в неї були, як лялечки. Часом сварлива, але справедлива і доброзичлива. Вона для мене — взірець ставлення до театру, і до професії зокрема. Її наука мені дуже знадобилася, коли я сама прийшла до театру на роботу.

Про останні дні Олександри Логошовець розповіла її доглядальниця пані Світлана, яка шість років опікувалася Аллою Олександрівною:

Вона була унікальною жінкою, хорошою, світлою людиною. Дуже вимоглива, але не вередлива. Із загостреним почуттям справедливості, що не всім подобалося… Мені з нею не було важко. Хоча доживала віку Алла Олександрівна тяжко хвора, майже втратила зір… Дуже багато знала і пам’ятала. За її розповідями можна книжки писати. Все робила досконало. Казала, якщо берешся, то роби добре, а якщо не вмієш, то не берися. Дуже смачно готувала. А який чай унікальний робила!.. Тяжко хворіла два місяці перед смертю, але в лікарню навідріз відмовилася лягати. Залишила цей світ на Щедрий вечір, так тихо, спокійно, наче спати лягла…

Ліна Ізарова пригадує, що за два дні до смерті Алла Олександрівна в розмові все розпитувала, як там театр, що нового, що ставлять, які новини в колективі. Усі, хто знали Аллу Логошовець, зазначали, що вона завжди про що б не говорила, обов’язково згадає про театр. Йому вона залишилася вірною до останнього подиху…

Алла Логошовець
Василь Селезінка й Алла Логошовець у виставі “Циганка Аза”
Алла Логошовець в одному з театральних образів
Алла Логошовець з колегою
Був і такий епізод у театральній біографії Алли Логошовець
Алла Логошовець
На сцені Алла Логошовець, яку не впізнати

Роздивляючись старі світлини, на яких струнка, усміхнена і красива молода жінка позує у різних театральних образах, невимовно шкода усвідомлювати, що її вже немає на цьому світі. Скромна трудівниця сцени. Про неї згадував у своїй книзі “Історія театрального мистецтва Рівненщини” актор і мистецтвознавець Ігор Жилінський. Її театр розпочинався навіть не з вішака, а десь глибоко в серці, в потаємних куточках назавжди зачарованої театром душі… З ним вона жила, з думками про нього й відійшла в кращі світи…

Місце останнього спочинку рівнянки, актриси, цікавої оповідачки і непересічної особистості Олександри Олександрівни Логошовець

Рівне, театр, події минулого — з вуст Алли Логошовець

Тут частинка того, що вдалося записати. Багато з розказаного потребує уточнень, які, на жаль, уже зробити неможливо. Звісно, спогади — річ суб’єктивна, однак почуте вражає і спонукає до роздумів.

Про закладення Свято-Воскресенського собору

– На закладини храму приїздив з родиною імператор Олександр ІІІ (30 серпня 1890 року, – прим. авт.). Моя бабуся на той час була ще маленькою дівчинкою. Вона розповідала, що незадовго до урочистостей у місті збирали маленьких дівчат з довгим волоссям, які повинні були йти попереду імператорської ходи і посипати дорогу квітами. Бабуся розповідала, що дівчаток гарно вбрали, навчили, як правильно кидати квіти. Відтак, уся дорога від нинішнього краєзнавчого музею до місця, де тепер Воскресенський собор, була встелена квітами. Люди розповідали, що підрядник Яполутер під час будівництва собі вкрав гроші, то мусили переробляти іконостас. А дзвіницю біля собору пізніше звели Гонопки. У них не було спадкоємців, то вони пожертвували на церкву, сподіваючись на Божу милість.

Це цікаво  Cіамська принцеса з Волині та її українська родина. Повернення зі забуття

Рівне за Польщі

Центр міста було вимощено бруківкою у вигляді візерунка, на тротуарах — плити. Узимку прибирали власники, щоб, боронь Боже, ніхто не впав біля магазину. Бо буде штраф власник платити і оплачувати лікування. У туфельках можна було іти. На Чорновола кінні візники стояли в черзі. Хто підходив брати, то не вибирав, а першого брав. На Галлєра (тепер 16 Липня. – прим. авт.) стояли автотаксисти.

На розі теперішніх Соборної і Петлюри була розкішна книгарня (будинок Гальпериних, – прим. авт.). Там ми з мамою купували до школи приладдя письмове. Асортимент був величезний.

За Польщі школярам можна було вулицями ходити тільки до певної години. Якщо з батьками ідеш, то нічого, а самим не можна було. Вчителі ходили і перевіряли. Ми всі в формах ходили. Кожна школа мала свою форму.

За Польщі жили непогано. Місто було чисте, магазинів дуже багато, кав’ярень. Можна було придбати, що душа забажає. Такого слова як “дефіцит” ми навіть не знали. Воно з’явилося, коли “совєти” прийшли і магазини позакривали.

Про парк і палац Любомирських

У парку Любомирських (тепер ім. Шевченка, – прим. авт.) під час Волинських Торгів гойдалки працювали різноманітні. Ми ходили туди кататися. А ще — дивитися виступи мотоциклістів, які їздили всередині в кулі. Це був такий улюблений атракціон рівнян. Платно було, за злоті, це були дорогі гроші. Також звіринець був у парку. Ми, школярі, ходили дивитися. У формі всі — у нас була така красива синя форма. Вхід на Торги був біля нинішнього “водніка”. Парк дуже гарний був, доглянутий, квітів багато. І по дорозі до парку, от так, як підніматися нинішньою Соборною угору, на тротуарах красиві квітники були. Дундич був похований на кладовищі Дубенському, біля церкви, під парканом, під березовим хрестом. А там, де його могила в парку, був данцінг.

Великий палац Любомирських, той, що там, де нині стадіон, у 1939 році вже був у руїнах. “Совєти” підірвали. Дітьми ми там всередину ще заходили. Бачили залишки розписів на стінах, але боялися там ходити, щоб нас не засипало в руїнах. Біля палацу цигани табором ставали. Цирк шапіто також там ставили. У театрі Зафрана Шевченківські дні влаштовували. Ми з мамою завжди відвідували.

Прихід німців. Окупація

Ми не очікували, що німці прийдуть, а Червона Армія драпанула. Пам’ятаю, як німці на сотнях мотоциклів у місто в’їхали, такий гуркіт стояв!.. До школи ми не ходили, бо боялися, щоб до Німеччини не забрали. Комендантська година була. Полонених з концтабору водили на розбір руїн.

На Бандери, там де нині музучилище, був табір полонених. Ми їм їжу перекидали. Там, де нині торговий центр “Покровський”, на горбочку, була військова частина ще з часів Польщі. Під час війни там теж полонених утримували. Вони помирали від тифу. Там же і розстрілювали, і ховали на Грабнику. На Видумці (сучасна вулиця Бандери) також розстрілювали і спалювали. У Сосонках, біля місця розстрілу євреїв, скрізь поля були. Всього кілька хат було неподалік, бо поляки не дозволяли там будуватися. Ми неподалік жили і все те жахіття чути було, не могли спати вночі.

Тюрма на Соборній (колишня “швейка”, а нині торговий центр, – прим. авт.) — її паркан тягнувся аж до нинішньої міськради. Там всі будинки на кістках збудовані. Там розстрілювали, коли відступали радянські війська. Була така судмедексперт Рибакова, то вона сама дострілювала заарештованих, а тоді доганяла відступаючі війська.

У будинку на Соборній, навпроти парку, де нині управління освіти, за окупації тифозна лікарня була.

У колишній гімназії, а тепер краєзнавчому музеї, при німцях була резиденція Коха. Там заборонена зона була, з неї відселяли людей з будинків. Місцеві боялися навіть наближатися туди. Навкруги було болото.

Розваги під час окупації

Ніяких особливих розваг тоді не було. Молодь намагалася на очі німцям зайвий раз не потрапити, щоб до Німеччини не відправили. Під час війни трупа Рівненського театру грала в кінотеатрі “Ампір” колишньому, що потім став “Партизаном”. Грали на українській мові. Туди місцеве населення ходило, бо театр Зафрана німці собі забрали. Туди місцеві не ходили. Своєї трупи в Рівному не було, а приїздили актори з Луцька. Кабаре працювали в місті, в парку Любомирських був ресторан і в центрі міста. Деякі місцеві жінки гуляли з німецькими офіцерами. Ходили з ними в ті ресторани.

Про Кузнєцова і партизан

Кузнєцов багато біди Рівному приніс. Після його диверсій почалися арешти і розстріли населення. Партизани викрали генерала Ільгена, а розповсюдили чутки, що буцімто це УПА. От було таке. У 1943 році раптом хапають українських чоловіків і розстрілюють. Через деякий час — знову. Люди казали, мовляв, євреїв уже знищили, то тепер беруться за українців. Нашого сусіда з Граничної також забрали. Він учитель був. Возили кудись окопи копати, бо вже відступали німці. Його матір їздила туди, де вони копали, шоб здалеку хоча б його побачити. А ще таке було. Інша наша сусідка, в якої сина також ув’язнили, якось вийшла на вулицю, а там машина з тюрми виїхала. На розстріл везли арештантів. У кузові машини побачила сина в самій білизні. “Прощай, мамо!” – встиг вигукнути. Та жінка довго бігла вулицею за вантажівкою… Це дуже страшно…

І от після війни ми в старому театрі на Поштовій ставимо виставу “Ето било под Ровно”, потім її трохи переробили і назвали “Грачов — центру”. І запросили на прем’єру колишніх партизанів із загону Медвєдєва. От вони розказують, як вони викрали генерала і підкинули папір, що це зробила УПА. Потім убили суддю Функа, і знову папір підкинули, що це УПА. Ну це ж нечесно!. Скількох безвинних рівнян за це розстріляли!.. Медвєдєв був дуже жорстокий. Люди розповідали, що коли один партизан із його загону проти нього щось сказав, то того чоловіка за наказом Медвєдєва розстріляли.

Люди сумнівалися, що Кузнєцов був радянський розвідник. Він був у Німеччині, прийшов з німцями… Лісовську бачила якось як вона їхала з німцями в машині.

Про бомбардування міста

Уже після визволення аж до осені 1944-го німці бомбили Рівне. Мешканці ночувати втікали за місто. Ми йшли в урочище Сосенки. Німці там ліс вирубали, щоб партизани там не ховалися. Але німці вже й у полі почали бомбити. Потім ми в Білу криницю ходили ночувати. Місто йшло масово, як на демонстрацію — з дітьми, з колясками, з речами. Спали в сільських клунях. Землянки рили, щоб сховатися. А дехто й до хати пускав.

У Рівному полонені німці розчищали руїни, будували будинки. Наприклад, на Замковій, поруч із теперішнім музеєм. На місці, де тепер театр, також були будинки. Але їх зруйнували бомбуваннями. Після припинення бомбувань все розчистили і зробили сквер.

Про костел Святого Антонія

Коли в кінці 1950-х закрили костел, то багато одягу, ризи, підсвічники срібні, різну костельну утвар віддали театру. Треба було зберігати відповідно. Ми використовували це як реквізит. Щоправда, після пожежі 1978 року багато тих речей зникло.

Про театр

Післявоєнний театр не той, що нині. Була дуже співоча трупа. Оперети йшли. “Запорожець за Дунаєм” ішов без “вимарень” — повністю співали і хор, і солісти. Ми, хоча й були артисти балету, але вивчали і хорові партії. Не буде ж масовка мовчки стояти… І танцювали, і грати доводилося. Жили дуже дружно. Прем’єру, Новий рік разом святкували. У нас був чудовий оркестр. Диригентом був поляк, який за Польщі служив у прикордонному корпусі в Березно. Сам грав на кларнеті, віолончелі, саксофоні.

Про пожежу в театрі

Це було на річницю смерті Сталіна, 5 березня, в неділю. Вистава йшла про Кузнєцова, а ввечері мала бути інша. Я вже прийшла додому, але якесь наче передчуття було… Мама пішла в церкву і вернулася:”Аля, іди, театр горить!”. Я на таксі помчала, то таксист навіть гроші не взяв. Мабуть, недопалок спричинив… На другому поверсі костюмерні, то спочатку виносили в двері костюми. А потім вже просто хапали й у вікно викидали. Багато костюмів тоді пропало. Тоді директора, заступника і завпоста на “хімію” посадили на примусові роботи.

P.S. Щира подяка за допомогу в підготовці матеріалу Олені Сергєєвій, Ліні Ізаровій, доглядальниці пані Світлані.

Оцініть будь-ласка публікацію
(Поставлено оцінок: 12, середня: 5,00)
Загрузка...