Автор: Admin

На початок 1960-х років на Рівненщині закрили 124 церкви. Більшість з них з таких причин: аварійність приміщення – 14; віддали будівлю під школу (класи, майстерня, спортзал) – 23; під клуб (кінотеатр, будинки культури) – 29; під медпункт – 11 церков; під бібліотеку – 8 церков; під дитячий садок – 5 церков; на різні господарські потреби – 4 церкви. Закрито без причини (рішення, з якою метою використовувати приміщення, не прийнято) – 12 церков. Наприклад, Богоявленський собор у Острозі було закрито з метою його реорганізації в музей атеїзму, а Корецький собор мав перетворитися на кінотеатр.

У 1949 році перед уповноваженими облрад з питань релігій було поставлено завдання всебічно вивчити питання про кожну релігійну громаду та вишукати можливість для закриття деяких з них. Рекомендовано “за домовленістю з єпископами-правлячими архієреями, не допускати обслуговування одним священиком 2-3 парафій”. Храми, що стояли пустками понад рік, пропонувалося знімати з реєстрації. За станом на перше січня 1963 року з 336-и діючих православних церков було розібрано сім, 12 використовувалися як шкільні класи, аптека, цех з виготовлення квітів, зерносховище, склади.

У 1938 році на Рівненщині було 474 діючих православних храмів. За період 1941-1943 років відкрилося ще чотири. Внаслідок військових дій 1941-1944 років згоріло і було зруйновано 24 церкви в Рівненській області. У кінці 1940-х Волинсько-Рівненська єпархія за кількістю приходів стала однією з найбільших єпархій срср. У Рівненському, Гощанському, Межиріцькому, Корецькому та Демидівському районах кожне друге село мало свою церкву, а в шести північних районах – лише кожне шосте село. Станом на перше січня 1956 року на 499 сільських рад Рівненської області нараховувалося 406 церков.

За царської Росії населення Волині поділялось на стани і групи: дворяни спадкові й особисті (переважно колишня польська або сполонізована шляхта), духовенство різних віросповідань, міські обивателі, а саме: почесні громадяни (спадкові й особисті), купці, міщани, ремісники (цехові), селяни, іноземні вихідці, дворові люди тощо. Частина представників колишньої польської шляхти, яка мешкала в містах і не зуміла довести своїх привілеїв (прав), зараховувалася до міських обивателів під назвою громадян західних губерній, а ті, які проживали у містечках, відносилися до розряду вільних сільських обивателів під назвою однодворців західних губерній.

За російської окупації перейменування назв вулиць Рівного здійснювалося з наміром увічнити вклад в історію царської Росії низки політичних і громадських діячів, що суперечило історичній традиції найменування вулиць. Зокрема, в зв’язку зі святкуванням 100-річного ювілею війни Росії з наполеонівською Францією в Рівному вулицю Німецьку перейменували на Бородінську, Литовський провулок – на вулицю Кутузовську, а Маломонопольна вулиця стала — Партизана Давидова. Напередодні Першої світової війни головну вулицю міста — Шосейну — перейменували на честь правлячої династії російських царів на Романівську.

Рівненська міська дума в 1900 році регламентувала застосування матеріалу, з якого дозволялось зводити покрівлі житлових будівель. У кварталах кам’яної забудови це мало бути залізо, цинк, черепиця або толь, а в кварталах дерев’яної забудови, окрім вказаних, ще й ґонт. Солом’яні покрівлі були заборонені по всьому місту. За спеціальним розпорядженням міської думи кожен домовласник повинен був установити на своєму будинку або огорожі садиби таблицю з чіткими позначеннями імені та прізвища власника чи назви установи, а також нумерації будинку по вулиці. Це диктувалося й необхідністю краще організувати збір податків з власників нерухомості.