Автор: Admin

У 1930-х роках до власності гміни міста Рівне (міського самоврядування) належали: міська електростанція, дві бойні, водопровід і каналізація (у стадії будівництва), ринок, бетонярня, заклад опіки над матір’ю та дитиною “Крапля молока”, ясла, бактеорологічна станція, заклад опіки над дітьми в Клевані, заклад з охорони здоров’я, ізолятор для венеричних хворих, міська пожежна команда, лазня і місце для тримання заарештованих. На утриманні міського самоврядування знаходилось 9 загальних шкіл і одна школа для дітей з відставанням у розвитку.

За переписом 1937 року населення Рівного становило 40 тисяч 612 осіб. З них було 12 тисяч поляків; євреїв – 23 500; українців – 3 тисяч 500; росіян – біля 3-х тисяч; чехів — 500. Рівне вважалось торгівельно-фінансовим центром Волині. У 1937 році промислами і ремеслом займались 13 тисяч 962 особи, торгівлею і обслуговуванням – 11 386, у сфері комунікацій і на транспорті були зайняті 2 тисячі 913, у сільському господарстві – 971 особа. Державних службовців і працівників самоврядування налічувалось біля 2 500. Кількість безробітних на 1 січня 1937 року становила 1 тисяча 200 осіб.

У лютому 1921 року було утворено Волинське воєводство, в складі якого опинилась і Рівненщина. Найбільші міста: Рівне, Луцьк, Ковель, Володимир, Кременець, Острог, Дубно, Здолбунів. Центром воєводства став Луцьк. Рівне було повітовим містом. За переписом 1921 року у Волинському воєводстві налічувалося 1 мільйон 437 тисяч 907 мешканців воєводства. Серед них 68,8 відсотка були неписьменними. Найбільше жінок — 78,7 відсотка. Найчастіше джерелом доходів населення було сільське господарство — 79,4 відсотка, промисловість — 8,5 відсотка, торгівля — 4,8 відсотка, транспорт і зв’язок — 1,7 відсотка.

Рівненський повіт з центром у Рівному включено до Волинського воєводства 19 лютого 1921 року. До складу повіту входило три міста, п’ять містечок і 16 ґмін-волостей. Територія повіту складала 2 тисячі 898 кілометрів квадратних, мешканців налічувалося 338 тисяч 134 особи. Серед них найбільше було православної віри — 233 тисячі 016 осіб, 47 тисяч 123 складали юдеї, римо-католиків налічувалося 45 тисяч 605 осіб, євангелістів — 10 тисяч 411. Очолював повіт староста. Староство складалося з секторів і відділів. Староствам підпорядковувались волосні і міські ради і правління та сільські гміни.

У серпні 1919-го було створено рівненський магістрат, до складу якого входили бургомістр, заступник та лавники (депутати). Першим Рівненським бургомістром став Ян Балінський. У 1919 році магістрат складався з двох відділів: військово-паспортного бюро та технічного відділу. Однак волинські міста до 1927 року перебували в “ручному” управлінні волинського воєводи, який призначав членів магістрату. Функції ж самоуправління у цей період в містах виконували міські громадсько-господарчі комітети. Вони були для магістратів одночасно рекомендаційними і контролюючими органами. І діяли до 1928 року.

У середині ХІХ століття на території Рівненського повіту існувало 26 винокурних заводів, які перебували у володінні виключно титулованих осіб.
Найбільше вина вироблялося на заводі княгині Олександри Радзівіл у Великому Житині — 14 тисяч відер за сезон з першого жовтня по перше травня (обсяги в той час вимірювалися відрами) та в Обарові — 15 тисяч. Поміщик Яроцький на своєму заводі в Бронниках виробляв до семи тисяч відер за сезон. На двох заводах, які належали власникові Рівного князю Любомирському — у Колоденці та Олександрії — вироблялося усього 6 тисяч 400 та дві тисячі відер вина відповідно.

У ХІХ столітті існувала система винних відкупів. Відкупщик (торговець) сплачував державі встановлену суму в якості питного податку, що давало йому право відкривати питні заклади. Продажна ціна вина становила три рублі, з яких 85 копійок становила вартість закупівлі вино, решта — державна націнка. Зиск для торговців полягав у наступному. Виконавши достроково річний план з продажу визначеної кількості вина по три рублі, торговець-відкупщик надалі мав право продавати вино за своєю ціною, різницю залишаючи собі. Якщо вдалося домовитися про меншу закупівельну ціну — різницю також залишав собі.

Найбільшу фінансову вигоду мали торговці горілкою. А горілкою у ХІХ столітті вважали просте хлібне вино з різними “благородними” добавками-спеціями на кшталт кмину, м’яти, калгану. Вартість такого “вдосконаленого” напою збільшувалася вдвічі й становила 6 рублів за відро. Різниця у три рублі оберталася на користь торговця-відкупщика. Відкупщик також мав право продавати пиво і міцні медові напої власного виробництва. До слова, пивоварних заводів на території Рівненського повіту в середині ХІХ століття було всього одинадцять. Найпотужніший — бровар князя Любомирського в Рівному — 5 тисяч відер пива.

Готельно-ресторанна індустрія у Рівному існувала з давніх-давен. У першій половині ХІХ століття в Рівному та околицях лише власникові міста князю Любомирському належало 22 корчми, 18 шинків, 2 трактири. У 1913-у в Рівному функціонували 35 готелів з претензійними назвами: “Версаль”, “Бель-В’ю”, “Паризький”, “Сан-Ремо”, “Метрополь”, “Швейцарський”, “Варшава”, “Прага”. При кожному із закладів був ресторан або буфет. Правила утримання закладів були суворими, за порушення штрафували. Менш вибагливому подорожньому в місті в різні часи завжди можна було знайти напівлегальні “нічліжки” чи так звані заїзди.

Правила утримання шинків на початку ХХ століття були такі: розміщувати лише на перших поверхах будинків; ліхтар при вході; верхня частина вхідних дверей — скляна і прозора; обов’язкові буфетна стійка і шафа для посуду; вікна, підлога і двері пофарбовані масляною фарбою; наявність ватерклозету (туалету). Завішувати вікна фіранками заборонялося. Закуски на буфетному столі зберігали під скляними ковпаками або накривали чистою кісеєю. Власник зобов’язаний був наглядати за поведінкою відвідувачів: не допускати безчинств, ігор, танців та співу, що порушують тишу і спокій. Дозволялися струнний оркестр, арфа і грамофон.