Про минуле можуть розказувати як живі, так і мертві. А другі, можливо, навіть роблять це краще, адже їх оповіді без нальоту емоцій та маніпуляцій фактами (сюжетами). До мовчазних сторожів пройдешнього, які більше не здатні відкрити ні рота, ні дверей, можна зарахувати і колишні костел та монастир капуцинів у Олеську.
Споруди розповідають нам про минуле, якого не повернути і в яке сьогодні уже складно повірити. Там, де колись вирувало життя і співіснували різні конфесії та народності, де вирішувались надважливі питання, сьогодні просто … тиша. Сірі похмурі стіни, у яких плекали духовність та мораль сотень і навіть тисяч людей, тепер просто підпирають небо і не дають даху “посивілої” від часу будівлі упасти. Хоч атмосфера місця захоплює християнською містичністю, навіть найбільші романтики уже не здатні повірити тут у казку. Більшість же – навіть не здогадується про існування подібних перлин, подарованих нам історією.
Передісторія
Історія монахів капуцинів починається у першій половині XVI століття у італійському місті Урбіно. Капуцини були тісно пов’язані із францисканцями і дотримувались дуже суворого статуту. Представники ордену славились аскетизмом і добрими справами на благо інших. Власне з ідеї невідступного дотримання статуту св. Франциска і проведення життя у молитві все і починалося. Представники ордену намагались наслідувати св. Франциска у всьому – навіть у одязі. Папа Климентій VII дозволив їм носити рясу з гострокутним каптуром і бороду, що мало символізувати бідність, простоту і суворість життя. Ще одним атрибутом одягу став мотузяний пояс із вузлом – як символ непорушності обітниць. Саме від каптура ці монахи і отримали назву. Виглядає, що на початках означення “капуцини” мало легкий іронічний та навіть глузливий контекст. Пізніше капуцини були визнані однією з незалежних гілок францисканського ордену.
“Золотий вік”
Дійсно “золотим віком” для капуцинів став період XVII – XVIII століть. Мережа ордену у той час масово розширюється. У тому числі, вони приходять і до Речі Посполитої, а з тим – на українські території. В Олеську, до прикладу, їх зустрічали уже не Собеські, через яких місцевість відома найбільше. Через декілька років після смерті Марії Казимири син Якуб Собеський продав маєток представникам іншого знаного роду – Жевуським. Саме Северин Жевуський перебудував замковий комплекс у Олеську, змінив інтер’єри і ін. Для проведення й організації зазначених робіт, він навіть запросив французького майстра Леблана. Пристарались нові власники історичної пам’ятки у Олеську і для капуцинів – побудували поруч з замком розкішний монастир та костел.
“Замок” біля Олеського замку
У 1730-х роках поруч з Олеським замком уже стояли неймовірний бароковий монастир і костел. Станом на 1737 – 1739 роки всі роботи були остаточно закінчені. Керував процесом будівництва знаний на той час архітектор Мартин Добравський. Творці та фундатори реалізовували неймовірний за розмахом проект, складовими якого були костел, чернечі келії, кілька капличок та сад зі ставками. На території перед костелом встановили скульптури авторства Леблана – св. Марія, св. Антоній і св. Онуфрій. Всю територію монастиря було оточено не дуже великим, але стійким фортифікаційним муром. При монастирі були свій архів та бібліотека, діяла аптека, ліки для якої виробляли, у тому числі, на місці. Провізією монахів забезпечували жителі довколишніх сіл.
“Страшна відьма” Австрія
Таким чином, для аскетично налаштованих монахів зусиллями Жевуських у Олеську було побудовано один з найгарніших монастирських комплексів капуцинів по усій Речі Посполитій. Северин Жевуський вклав у це місце всю душу і навіть тіло – у 1755 році його похоронили у криптах на території комплексу з неймовірно великими почестями. Але ситуація для капуцинів змінилась з наступними управителями, а особливо з приходом австрійців. Останні, як відомо, з монахами не церемонились. Відтак, монастир закрили. Очевидно капуцинам, у яких чи не найголовнішою місією була молитва, не вдалося переконати прагматичних австрійських чиновників у соціальній значимості свого осередку. На території монастиря хотіли зробити військовий шпиталь. Завдяки втручанню імператора Йосифа ІІ монахам таки повернули комплекс у 1788 році, але вони побачили зовсім не ту картину, яку залишали: майнові втрати, розпродані образи, пошкоджені розписи і ін.
Мовчання і тиша
Якийсь час монахи капуцини й надалі залишалися в Олеську. Тим не менше, станом на першу половину ХІХ століття обитель зазнала багатьох змін і від попередньої слави та величі залишились лиш крихти. Щось у спорудах комплексу підточував невблаганний час. Де не встигав він, долучались і інші фактори – як землетрус у 1838 році, який поставив і свій автограф на стінах споруд. У першій половині ХХ століття комплекс цілком і повністю позбавили сакральних функцій і почали використовувати з іншою метою – склад, казарми і ін. Зрештою, у 1979 році він став власність Львівської галереї мистецтв. На сьогодні у колишньому монастирі капуцинів у Олеську знаходиться фондосховище Львівської галереї мистецтв імені Бориса Возницького.
Як можна бачити, найнесподіванішими бувають не тільки людські долі, але й фатуми будівель. Завжди важко до кінця сказати, що саме доводилося бачити безмовним стінам тієї чи іншої споруди, а також – який шлях вона пройшла крізь віки. На відміну від людини, яка безперервно конструює бачення свого і своєї спільноти минулого, будівлі завжди залишатимуться німими свідками історії. Ключі до їх замків підібрати або дуже важко, або вони назавжди загублені. Але це не означає, що про цю безцінну спадщину варто переставати говорити, згадувати і пам’ятати …
Джерело: photo-lviv.in.ua
Загрузка...