У наш час галичани в побуті стали часто вживати старі, призабуті терміни, серед них згадується і слово “шарварок”, яке не варто плутати із «толокою». Так ось, селяни не завжди розуміли де проходить межа між шарварком, як повинністю по будівництву і ремонту мостів, шляхів, гребель, та толокою, на яку збирались добровільно. Подібна суперечлива ситуація виникла свого часу і у селі Татаринів поблизу Комарна.
Донесення окружного староства у м. Самборі Губернському управлінню про відмову селян с. Татаринова виконувати шляхові шарварки.
”Окружне староство не раз зверталось до домінії Комарного з проханням відремонтувати головні шляхи, якими стало майже неможливо користуватись, особливо ті, що ведуть з Комарного до Горожани через греблю.
Після того, як минув час засіву і тогочасна суха погода була для цього сприятливою, домінія Комарного розпорядилась провести на всій своїй території генеральний ремонт усіх публічних шляхів. Для того, щоб відремонтувати їх добре і як слід, домінія прийняла на службу одного інженера, зібрала дорогий потрібний матеріал та нарешті наказала своїм громадам з’явитися для пішої і тяглової праці на так звані шарварки, або безоплатні шляхові повинності. Як наслідок у цій великій домінії, за існуючим звичаєм і згідно найвищих законів, до роботи охоче і без спротиву з’явились численні громади. Зрештою, черга дійшла і до громади Татаринова, розташованої менш як на ¼ милі від Комарного і місця, де проводиться ремонт шляху. Ця громада стала першою, яка вчинила опір цим публічним заходам. Вона виявилась такою зухвалою, заявивши домінії, що не з’явиться на роботу до того часу, доки домінія не пообіцяє за це відшкодування, списавши панщину, саме з тієї причини, що ремонт цих публічних головних комунікаційних шляхів ведеться на ставку, тобто на греблі довжиною в 334 кроки. Ця гребля є з давна публічним головним і комунікаційним шляхом, який веде від Комарного через Горожану, Вербіж до Миколаєва в Бережанському окрузі, частково також через Щирець до Львова і т.д. Цим шляхом щоденно їдуть навантажені зафрахтовані підводи купців і селян, по ньому йдуть великі череди худоби і навіть дуже часто через нього мусять проходити маршами військові транспорти.
Що до цього домінія дуже справедливо відкинула викрути татаринівської громади і з натиском вимагала виконати роботу, яку наказала. Але ця громада і її війт, не лише відмовились виконати це розпорядження, але були , крім того, настільки зухвалі у ставлені до домінії, що погрожували насильницьким опором, коли б домінія вдалась до серйозних заходів. За це домінія наказала арештувати війта. Як тільки це сталось, вся татаринівська громада негайно, а саме в ярмарковий день, повстала, зібралась кількістю понад 100 осіб, напала на номінальну канцелярію з лайкою, гуком і галасом та заявила в образливих висловах, що ніхто не з’явиться на цю роботу – вимагаючи звільнення свого війта з погрозами, що в протилежному випадку зуміють самі звільнити його силою з-під арешту.
Власне тоді до Комарного був відряджений у службових справах губернський секретар Кеттерер. Під час цього виступу домінія звернулась до нього за допомогою. Вмовляння і пояснення з боку секретаря були даремними, а юрба погрозливо гула і не бажала розійтись. Більше того, татаринівська громада стала ще більш зухвалою і негайно розіслала гінців до решти сусідніх сіл, щоб підняти їх на подібне повстання або заворушення. В зв’язку з цією, без сумніву, загрозливою подією, треба було з усією суворістю зупинити це лихо.
Після донесення згаданого губернського секретаря домінії дали асистенцію з 20 солдатів для придушення повстання, а також для того, щоб однозначно примусити татаринівську громаду, яка піднялась на заколот, до послуху і роботи. Побачивши наближення команди асистенції юрба розійшлась щоб уникнути будь–якого дальшого виступу чи ексцесу. Але після цього випадку для ремонту шляхів не з’явилась не тільки громада Татаринова, але також й інші громади, які спочатку охоче йшли до роботи.
В наслідок цього комарнівський юстиціан розслідував у першій інстанції цей насильницький ексцес підданих проти домінії, передавши акти розслідування до самбірського кримінального суду. Все тут зводилось до суттєвої обставини, що піддані в даному випадку не мають рації, бо згадану дорогу, яка веде по греблі, або точніше саму греблю, треба вважати громадським головним і комунікаційним шляхом, а не греблю, на якій підданий не є зобов’язаний працювати даром. Домінія не мала тарифів ні на мостове, ні на дорожне мита, а також не має ніякої користі або прибутків від шляху, а робота, яку вимагали від підданих, стосувалась лише поверхні дороги. Відрахування з панщини можна в такому випадку вимагати лише при вбиванні паль, при роботі біля млина, шлюзів греблі і т.п. Зрештою згідно з патентом від 16 черня 1786р, ремонт шляхів такого роду на греблях, вважався обов’язком підданого”.
Самбір, 20 червня 1811 року
ЦДІА у Львові ф. 146 оп. 87 спр. 348.
Минав час і на зміну старим законам вводились нові порядки – мабуть більш демократичні. Зокрема Рада повітова у Львові сповіщала своїх громадян у гміні Лисиничі про наступні зміни до статуту: “Доводиться до відома, що від дня 1 жовтня 1886 р. вводиться новий статут шляховий. Регламент виконавчий від дня 24 вересня 1886р виданий Намісництвом і узгоджений з Виділом крайовим. В дію вступили нові приписи шляхові і введений обов’язок утримання безпосередніх рахунків призначених на цілі шляхові та роботи шарваркові. Виділ крайовий видав окрему шляхову інструкцію рахункову. Важливою зміною у статуті шляховому є це що зазвичай Уряд гміни і двір на місці мали спільно провадити адміністрування доріг. Листи в справах шляхових будуть адресуватись “До Уряду шляхів гміни у Лисиничах” на руки Начальника гміни, котрий має обов’язок про кожен лист повідомити Заступника обшару двірського.
Якщо до цього часу річний обов’язок передбачав 6 днів шарварків, то згідно нового статуту становить 4 дні піших на рік від будинку (номеру) на селах. Раніше обшар двірський був вільний від шарварків – згідно нового статуту зобов’язаний до чотирьох днів пішо від кожного номеру, що розташований на обшарі двірському.
День шарварку відробленого запрягом воловим, варто враховувати за два дні піших, день відроблений кінним запрягом, за три дні піших. Кожен хто зобов’язаний відробляти шарварок, має право викупитись від цього обов’язку грошима – але не пізніше, як за шість тижнів після оголошення ціни викупна і згідно цін встановлених Радою повітовою. Ці кошти збирає і видає квитанції місцевий “Уряд шляхів гмінних”, Начальник гміни і Заступник обшару двірського.
Рада повітова Львівська на місцевості з дня 12 листопада ц.р встановила для гміни Лисиничі ціну викупна одного дня шарварку: а) робота піша 50 центів. в) робота запрягом воловим 1 злотий. с) робота парою коней 1 зл 50 центів.
На шарварки можна висилати кваліфікованих робітників, а старших людей і дітей не вільно до таких робіт спрямовувати. Роботи шарваркові мають виконуватись кваліфіковано щоб не була змарнована ціна шарварку. Кожен відроблений день має записуватись і квитанцією засвідчуватись. Невідроблені дні шарваркові мають бути сплачені в кінці року готівкою до каси Виділу повітового.
Усі хто користуються дорогою в незвиклий спосіб, зобов’язані згідно нового статуту окрім звичайної повинності шляхової долучитись додатковою сплатою утримання дороги згідно параграфу 19 статуту. Ті хто є звільнені від повинностей гмінних (урядовці, військові, вчителі, духівники) мають бути занесені до списків шарваркових, лише навпроти їх прізвища належить вписати титул, що надає їм звільнення. Не вільно змішувати бюджет двірський з бюджетом гміни.Зміни до статуту шляхового мають бути представлені до вільного ознайомлення впродовж 14 днів, а пізніше у двох примірниках підписані Начальником гміни і при відтиску печатки урядової, підписаний Заступником обшару двірського разом зі списком зобов’язаних до шарварку”.
Основним напрямком діяльності Товариства “Просвіта” було книгодрукування та зв’язок з провінціями Галичини. Найбільшою популярністю користувалися календарі “Просвіти”, що виходили майже щорічно, тому вони стали настільною книгою в багатьох українських родинах. На сторінках календаря містилось багато корисної інформації і зокрема закони та різного роду нормативні акти, що стосувались податків та повинностей, які селянин був зобов’язаний виконувати. Але часто сільські війти, орендарі та власники угідь вигадували різного роду причини щоб додати селянам роботи.
Отже у календарі описувались такі положення, що до шарварків: “Жодних безоплатних робіт на державних, воєвідських і повітових дорогах право не передбачає, значить, ніхто не сміє таких робіт вимагати. Лише на громадських дорогах мають відробляти шарварок мешканці громади і то тільки ті, які платять безпосередні податки. Наприклад: грунтовий, від нерухомостей, промисловий, доходовий і т.д. Цю роботу накладали на людей пропорційно до тих податків, значить хто чим менший податок платить, тим менше має відробляти. Шарварок не конче має бути відроблений, а можна сплатити відповідну суму і звільнитися від особистого відроблювання шарварку.
Примусити до роботи на публічних дорогах можна тільки тоді коли дорожний урядник не може на підставі добровільної умови дістати фіри до направи, або будови дороги чи мосту. Тоді староство має право наложити примус на всіх хто має фіри і долучити до роботи. Але не сміє примушувати до праці в горячий час господарських робіт – на весні, або під час жнив. Не сміє виганяти до роботи усіх нараз, тільки по черзі, і не сміє брати до роботи тих, що мешкають дальше як 15 км від місця роботи. В другому випадку, коли сталося нагло якесь нещастя, яке загрозило дорогам та мостам, староство може навіть примусити до пішої і тяглової праці, але то лише в таких випадках, як повінь, заметіль, буревій, землетрус і т.п.
Однак треба пам’ятати, що ці примусові роботи не є дармові. Бо деяких селах примушують громади властителів придорожніх реальностей, чистити якийсь шмат публічної дороги від болота, пороху чи снігу, розуміється безоплатно. Отже треба знати, що чистити дорогу є обов’язком тільки тоді, коли дорога з твердою поверхнею, себто, брукована камінням, бетоном чи асфальтом. Отже цей обов’язок звичайно безправний”.
Джерело: photo-lviv.in.ua
Загрузка...