Мітинг без містян, вітальний лист “вождю народів”, озброєні радянські вояки в храмі… Подробиці подій 74-річної давнини, про які стало можливим розповідати лише нині.
Цьогоріч другого лютого Рівне відзначає 74-у річницю визволення від німецької окупації. Другий рік поспіль — без своїх визволителів. У 2016-у не стало останнього з них, який мешкав у Рівному, — Андрія Моїсеєнка. Усіх їх, що по війні оселилися в місті, яке визволяли, було понад 80. За часи незалежної України це свято втратило колишню помпезність й ідеологічний присмак. За радянських часів практично кожен мешканець Рівного напам’ять знав подробиці визволення міста. Утім, лише ті, які допускала комуністична ідеологія.
Партійні куратори від культури навіть додумалися об’єднати народне свято Масниці з днем визволення міста. Майже три десятиліття 2-го лютого рівняни святкували Проводи Зими, приурочені до… Дня визволення міста від фашистських загарбників.
Меморіальних місць, які нагадували б власне про події 2-го лютого 1944 року, в Рівному не так багато. Це братська могила воїнів, які загинули в боях за обласний центр, у міському парку імені Тараса Шевченка та меморіал Слави на Дубенському кладовищі. Колись на Луцькому кільці стояла на постаменті гармата — пам’ять про подвиг капітана Гончарова, який загинув у тій місцині під час визвольних боїв. Однак у 90-ті роки пам’ятник демонтували, вважаючи його символом тоталітарного режиму. Своєрідним непорушним пам’ятником тих часів залишаються незабутні спогади свідків і учасників тих подій.
“Незручні” подробиці стають відомі лише нині
Фашистські війська захопили Рівне 28 червня 1941 року. Окупація тривала 945 днів. У 1944-у червоні війська атакували Рівне відразу з чотирьох сторін, в обхід пустили кавалерійські частини, в боях брали участь і партизани. О 14.00 годині другого лютого 1944 року перші радянські частини увірвалися до міста. За станом на 18.00 годину Рівне було повністю звільнено від німців. Паралельно з Рівним було звільнено і Луцьк та стратегічний залізничний вузол Здолбунів. У таку стрімку перемогу не одразу повірив Йосип Сталін, поставивши під сумнів доповідь командування Першим Українським фронтом. Тому лише 5-го лютого віддав наказ про салют на честь визволення міст. У цей день о 21-й годині Москва салютувала 20-ма артилерійськими залпами із 224-х гармат. Того ж дня було оприлюднено наказ Верховного Головнокомандувача про присвоєння кращим військовим частинам та з’єднанням звань “Рівненських”. Ними стали шість військових частин: 6-а гвардійська стрілецька дивізія, 8-а гвардійська імені Морозова та 13-а гвардійська кавалерійські дивізії, 19-й гвардійський і 975-й зенітний артилерійські полки, 7-а штурмова інженерно-саперна бригада.
Офіційна інформація про визволення міста завжди була чітко дозованою. Ветерани „зайвого” не розповідали. За СРСР боялися сказати щось „не те” й місцеві мешканці-очевидці тих подій. Лише нині стають відомі подробиці. І хоча вони часто геть не “ура-патріотичні”, це також наша історія, яка звільняється від пропаганди, і яку ми маємо право знати.
Рівнянка Віра Михайлівна Степанюк пригадує, що визволенню міста передував жахливий артобстріл, потім точилися запеклі вуличні бої. Вона пам’ятає, як, ховаючись у холодному підвалі будинку, її мама з бабусею молилися, аби тільки не поцілили в їхнє помешкання, бо тоді довелося б жити просто неба. Багатьом рівнянам довелося відчути, що це таке. У результаті боїв було зруйновано більшість будинків, особливо в центрі, на теперішній вулиці Соборній, у районі залізничного вокзалу. Багато споруд були з проваленими дахами. У цих руїнах змушені були тулитися люди, в яких не було рідні в інших, менш зруйнованих районах міста. Майже неушкодженими залишалися добротні будинки чехів і німців на теперішній вулиці Чорновола, на Грабнику, військові казарми. Але фашистська авіація бомбила місто й після його визволення. Тому жахливих руїн тільки більшало.
Як пригадують старожили, незадовго до визволення німці, відчуваючи наближення червоної армії, об’їжджали околиці та наказували населенню зібратися на майдані в центрі міста — там, де нині Театральна площа. З собою дозволяли брати лише їжу та необхідні речі. Однак не всі місцеві повелися на це, пам’ятаючи про долю рівненських євреїв. Старожили розповідають, що людей, які все ж таки прийшли, фашисти розстрілювали або вивозили в невідомому напрямку, і більше про них ніхто не чув. На початку 1944 року в місті накопичилося чимало відступаючих німецьких частин. Їх розквартировували по будинках, викидаючи людей на вулицю. Але, як розповідали очевидці тих подій, траплялися серед німців і такі, що допомагали місцевим, особливо родинам з дітьми. Чи то відчували наближення розплати, чи зрозуміли безперспективність воєнної авантюри…
Нелегко довелося й визволителям. Зима 1944-го на Рівненщині була мінливою — то сніг з морозом, то відлига з дощем. У день, коли точилися бої за Рівне, 2-го лютого, була відлига. На вузеньких вулицях було суцільне місиво з грязюки і талого снігу. Якщо кіннотникам пересуватися ще було відносно легко, то солдатам, які й самі місили грязюку ногами, ще й доводилося допомагати витягувати багатотонні гармати, з якими не справлялися тягачі. Спогади про ті дні неоднозначні — одні очевидці кажуть, що німці навіть не чинили спротиву, бо Рівне не було стратегічним містом. Бої припинилися 2-го лютого щойно істо огорнули сутінки. За деякими історичними джерелами, німці змушені були залишити Рівне, оскільки їм катастрофічно бракувало живої сили і техніки. Зокрема, тодішній головнокомандувач німецької групи армій “Південь” фельдмаршал Манштейн у своїх спогадах “Втрачені перемоги” писав, що оборону на цьому напрямку тримали тільки залишки кількох розбитих на берегах Дніпра частин вермахту, тому, мовляв, і не стримали натиск радянських військ. Про фактично втечу без бою німецьких військ з міста писав і спецкор радянської газети “Известия” Євген Кригер (він одним з перших журналістів потрапив до звільненого Рівного) у своєму матеріалі від 9 лютого 1944 року: “У резиденції Коха нас зацікавила цілковита незайманість усього чиновницького господарства — столів, ящиків, приладдя, паперів, діловодства. Ніби співробітники “рейхскомісаріату” вийшли на хвилиночку подихати свіжим повітрям. Та провітрюватися їм довелося досить далеко і від Рівного, і від Луцька, де на випадок відступу Кох створив філіал свого комісаріату. Геть бракувало часу збиратися, пакувати ордени та папери. Все кинуте в повному порядку. Такий “порядок” свідчив про цілковиту розгубленість німців, приголомшених несподіваним ударом наших військ на Рівне та Луцьк. … Не встигли навіть повідомити намісника фюрера про те, що настав час збиратися в дорогу. В офіцерських ресторанах “Тільки для німців” на столах залишилися незаймана їжа, келихи з недопитим шнапсом”.
Інші ж джерела твердять, що на підступах до міста та перехрестях доріг гітлерівці спорудили міцні оборонні укріплення й запекло оборонялися. Як твердила радянська пропаганда, у боях за місто фашисти втратили кілька тисяч солдатів і офіцерів, а також 30 великих складів зі зброєю та військовою амуніцією. Скільки полягло наших солдатів, достеменно невідомо, бо ці дані досі перебувають в іноземних архівах. Декотрі місцеві історики називають цифру 600 осіб загиблих та померлих від ран у госпіталях.
Мешканці зустріли визволителів насторожено
Радянська історія твердить, що визволителів рівняни зустрічали виключно хлібом-сіллю. Було таке. Водночас, старожили пригадують, як чимало рівнян після повного визволення міста приходили на майдан біля Свято-Воскресенського Собору, від щирого серця несучи солдатам усе, що мали — молоко, хліб, варену картоплю. Але офіцери наказували воякам нічого не брати, бо, мовляв, може бути отруєне.
У перші дні після визволення рівняни, попри радість, вочевидь, почувалися дещо непевно. За радянських часів ніколи не розголошували того факту, що 5 лютого на загальноміському мітингу на честь визволення від німецьких загарбників майже не було міського населення. Рівняни просто боялися. Мовляв, крий Боже, якщо знову повернуться німці й на мітингувальників донесуть “за сприяння “москалям”, це буде смертельний вирок їм та їхнім родинам. Натомість у міському театрі 10 лютого в кращих традиціях радянської політпропаганди відбулися урочисті збори місцевого партгоспактиву. Про це зокрема писали кореспонденти фронтових багатотиражок. У президії зборів — секретар підпільного обкому компартії командир Ровенського обласного партизанського з’єднання Василь Бегма. “Под гром аплодисментов” почесним заочним головою президії одноголосно обрано товариша Сталіна. Серед виступаючих — майор Лотарєв, чия частина першою увірвалася в місто. Актор місцевого театру Петросян від імені рівнян дякує визволителям. Від віруючих виступає священик настоятель Свято-Воскресенського Собору Мрачковський. Учасники зборів приймають вітальний лист “вождю народів” Сталіну.
Пригадують старожили й таке. Коли солдати вирішили взяти участь у панахиді на честь загиблих воїнів у Свято-Воскресенському Соборі — головному православному храмі міста на той час — священик, всупереч релігійним канонам, дозволив їм увійти зі зброєю, бо, мовляв, воюють вони проти супостатів. Але суворо наказав зняти головні убори.
Нині неоднозначним є ставлення суспільства до подій тієї далекої війни. Деякі історичні факти наші сучасники трактують на власний розсуд. Такого вільного поводження з історією не поділяє старший науковий співробітник відділу історії Рівненського обласного краєзнавчого музею Наталія Гавриш. Через таке ставлення багато подій, фактів залишаються невідомими або й просто викресленими, спотвореними, вважає вона. Так, наприклад, за її словами, ім’я легендарного розвідника Миколи Кузнєцова (нині його частіше називають диверсантом, через дії якого потерпали місцеві мешканці) практично стерте з історії Рівного. З цим можна погодитися, а можна сперечатися. А, можливо, навпаки — лише зараз привідкривається завіса над тими справжніми подіями далекої давнини?.. Шкода, що свідків тих часів стає дедалі менше. Тому збирати по крихті їхні спогади усе важче. Але вони, поза сумнівом, неабияк доповнюють картину того, що складає правдиву історію нашого міста.
Фото з фондів РОКМ
Загрузка...