Ще не вивітрився з міста дух фашистської окупації, як радянська влада почала вишукувати й переслідувати тих, хто дозволяв собі вголос висловлювати свої національні почуття, і, крий Боже, казав щось негативне на адресу “совєтів”. А місцева молодь, яка на свята й вихідні вдягала вишиванки і співала українських пісень, не очікувала, що за це тавруватимуть ворогами народу.
…1944-й рік. Місто звільнено від нацистських окупантів, відновлено радянську владу. Відкриваються навчальні заклади. Повертаються до навчання ті, кому не вдалося закінчити школу до війни. Зросла кількість вчителів за рахунок направлених до Рівного зі східних областей України. Акцент у навчанні та виховній роботі робиться на радянський патріотизм. Воночас починають вишукувати патріотично налаштованих, і тих, хто висловлюється супроти радянської влади… А в них, простих рівненських дівчат і хлопців, була молодеча енергія, рожеві мрії, веселий настрій. Співали українських пісень, вдягали вишивані сорочки й не знали, що це буде сприйнято, як український буржуазний націоналізм, що прирівнюється до поняття “ворог народу”.
Переслідування проукраїнськи налаштованих рівнян почалося фактично одразу, щойно радянська влада встановилася в місті. Особливо після наказу Берії-Жукова від 22 червня 1944 року про виселення у віддалені райони СРСР усіх українців, які побували в окупації. Наказом передбачалося виселяти насамперед українців „которые работали и служили у немцев; …всех остальных украинцев, которые знакомы с жизнью во время немецкой оккупации; выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии; выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не дать скрыться одним и не дать знать членам семьи, которые находятся в Красной Армии”. І помчали з Рівного до далекого Сибіру товарні вагони, вщент набиті зарахованими до ворогів народу місцевими українцями. Цілі рівненські родини було позбавлено свободи пересування, громадянських прав і можливості жити в рідних домівках. Про пережиті жахи переслідувань залишили свої спогади рівняни, які в 1940-і роки стали жертвами тоталітарного репресивного радянського режиму.
“Учасниця банди УПА”
У 2017 році залишила цей світ Лідія Карпівна Дзівак, мешканка вулиці Шевченка, яка до своїх 19-ти молодих років у 1948-у змушена була додати сім страшних років сибірських таборів. Слідом за дочкою до Сибіру вивезли всю сім’ю Дзіваків — батьків і молодшу сестру Валентину. Будинок і майно конфіскували. Після повернення із заслання з великими труднощами їм вдалося знову поселитися у власному домі, де родина мешкає й донині.
З розповіді Лідії Карпівни Дзівак, записаної в 2005 році:
“Я була в десятому класі коли мене посадили. За що — не знаю. Мені, 19-річній дівчині, радянське правосуддя інкримінувало: “учасниця банди УПА, псевдо “Чепурна”. Засудили мене за статтею 54-ю п. 10, 11 на вісім років позбавлення волі. Хоча, що таке УПА, я дізналася лише в тюрмі. Забрали мене 30 березня 1948 року і повели на допит у тюрму, що на вулиці Пушкіна. Там тоді був відділ МДБ (міський відділ управління державної безпеки, – прим. авт. ). У дворі були камери, ізолятори, слідство, допити, карцер. Додому вже не відпустили. Вночі — допити, а вдень приходиш у камеру і навіть задрімати на кілька хвилин не дозволяють. Черговий увесь час ходить, зазирає у віконечко, і тільки й чути: “Встать! Встать!”. Суду і суддів не було. Завезли мене в тюрму в Остріг. Там сиджу і чекаю… Викликають: “Согласно с решением МГБ города Москвы Вы лишены свободы на 8 лет. Распишитесь…”.
Широко відкриті очі, свідомість спроможна лише сформулювати питання: “За що?”. А відповіді знайти не могла. І не зважила “справедлива” влада ні на матір Лідії, що брала участь у визволенні радянських військовополонених, як член Червоного Хреста, ні на молодість дівчини.
“Етапи…Етапи.. Великий той Союз… У Воркуті я стала політв’язнем “Речлагу” під № 1-0-939. Така нашивка з білої ганчірки розміром 10 на 20 сантиметрів у мене була постійно на правому коліні та лівій руці, – продовжує тяжкі спомини пані Лідія. – Тяжка праця, голод, холод, приниження — все мали стерпіти. Але ми там залишалися людьми, українцями, знаходили друзів і мали від них підтримку. Ми вижили. Свобода прийшла після смерті Сталіна. Термін ув’язнення мені скоротили на 8 місяців і видали довідку “Место жительства Воркута” і більше нікуди”.
Через два роки після Лідиного арешту розправа влади настигла і її батьків та молодшу сестру. У 1949 році військові з дільничним міліціонером влаштували в будинку Дзіваків обшук. Шукали зброю. Не знайшовши жодного “криміналу”, дали дві години на збори… Батьків Карпа і Надію Дзіваків і 18-річну Валентину з такими ж, як і вони, жертвами режиму відправили спочатку до Клеваня на збірний пункт, а потім у вагонах для худоби повезли вглиб Росії. Дзіваки стали поселенцями спецмістечка в Томську. Батько працював на лісоперевалочному комбінаті, а мама стала штукатуром. Однак і в Сибіру ці споконвічні хлібороби змогли, викорчувавши частинку лісу, посадити город, завести невеличке господарство. Виживали самі й іншим допомагали.
Лише в 1959 році батьки пані Лідії повернулися до Рівного. А в їхній хаті одразу після їх вивезення поселився той міліціонер, що їх спровадив з дому. Спочатку притулилися господарі у хліві власного обійстя і в пошуках правди стали оббивати пороги різних державних установ. Згодом, у тому ж 1959-у, залишила Воркуту й Ліда. З часом батьків було реабілітовано. Лідії Дзівак лише зняли статтю “за організацію УПА”, а “зрада Батьківщині” залишилася. Повна реабілітація прийшла вже значно пізніше.
“Посадили за те, що Україну любили”
Репресії торкнулися й родини Логвисів, які мешкали на тій же вулиці Шевченка. Із спогадів Віри Федорівни Логвись-Шевчук, записаних у 2006 році: “У матері забрали трьох синів, моїх братів. Степан Логвись — найменший, потрапив на фронт у Білорусію, там йому снарядом відірвало ногу. Калікою повернувся додому, то його не зачепили. А Івана й Василя Логвисів до фронту не допустили, бо вони “западники”. Направили до так званої трудармії. Там посадили за ніщо, за те, що Україну любили. І дали їм по п’ять років таборів. Один відбував покарання в Красноярську, а другий — в Омську. Так додому й не повернулися, померли в Росії”.
“Хотілося кинутися з вежі вниз…”
До Сибіру було вивезено й сім’ю корінних рівнян Зеленків, які мешкали на вулиці Золотій (тепер Пирогова). Із розповіді Галини Олександрівни Зеленко, запис 2015 року: “У 1949 році я закінчила десятирічку і вступила на біофак Львівського університету. Приїхала на Спаса додому по речі для навчання, а о п’ятій ранку за нами прийшли. Спершу нас завезли у в’язницю в Клеванському замку й тримали там три місяці. Від жаху, який я там бачила, мені хотілося з тієї замкової вежі кинутися вниз. Було там повно людей з дітьми. Ніякого суду й слідства не було. Тицяли лише папірець: “Распишитесь… На вечное поселение”. У грудні повантажили нас у вагони і в оточенні охорони з автоматами і собаками, ніби це везуть не сім’ї з дітьми, а страшних бандитів, повезли на схід. На щастя, нашу сім’ю не розлучили. Через місяць такої “подорожі” ми прибули на Далекий Схід. Ешелон був великий, то людей розкидали по різних станціях. Нас привезли в Хабаровський край, у селище Рєшающеє. Щодня ми з батьком ходили за сім кілометрів на лісоповал, а мама з малим братиком Юрком залишалися в бараці. На засланні мене врятувала музика. Пригадую, ми ставили багато вистав українською мовою. Спочатку в Сибіру місцеві ставились до нас погано, бандитами називали, але згодом стало краще. Нас переселили в селище, і я стала працювати в клубі, потім у дитячому садочку. Коли прийшов дозвіл на звільнення, то мене вмовляли там залишитися, та дуже вже тягло додому. Батько увесь час писав листи-запити в Москву Булганіну та Ворошилову, щоб переглянули нашу справу і відмінили покарання. І ось у 1956 році ми повернулися додому до Рівного з довідкою “Реабилитировать с возвратом имущества”. Проте в нашій хаті вже мешкали інші люди. Нас прихистила в Здолбунові тітка. За втрачене майно виплатили нам копійки, за які житло не купити. Тож за ці гроші батько купив мені піаніно. Закінчивши в 1959 році Львівську консерваторію, я 45 років працювала в Рівненському музичному училищі. Викладала історію музики, хорові дисципліни, аранжування та хорознавство. Все життя любила подорожувати. За кордон мене, звичайно, не випускали, але по Союзу їздила дуже багато…”.
“Вороги радянської влади”
Не оминула репресивно-каральна машина й родини ще одних рівненських Дзіваків, які мешкали на вулиці В’язничній (тепер Пушкіна). Старша донька Якова і Людмили Дзіваків Галина, яка закінчила Рівненську українську гімназію, була в УПА і загинула вже після війни на Млинівщині. Отож ця сім’я одразу потрапила до списку ворогів радянської влади.
Згадує Віра Яківна Дзівак-Ковтун, запис 2007 року: “Як тільки встановилася радянська влада, одразу стали арештовувати людей без усякої вини. Мене заарештували і кинули в камеру, де було дуже багато людей, переважно молодь. Допитували мене зі запитанням: “Де сестра?”, а я відповідаю, що не знаю, бо вона пропала ще за німців… Тиждень мене тоді протримали в ізоляторі на вулиці Пушкіна… А вдруге прийшли до нас у червні 1947 року, вночі, десь о годині третій. Їх було двоє. Стали порпатися в хаті, усе перекидали. Знайшли вітальну листівку, де були адресовані мені слова: “Будь достойна свого народу”. А ще я мала пісенник, де була записана пісня “Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить…”. У ту ніч заарештували і дружину мого дядька Бориса Надію Дзівак, що жили з нами по сусідству. Вранці вивели мене з дому і повели під конвоєм дорогою (не тротуаром!) через усе місто на вулицю Коперника, до слідчого. Люди дивляться, як ведуть молоду дівчину під дулом гвинтівки. Я не плакала, і соромно мені не було, адже я нічого не вкрала, ніякого злочину не вчинила… Провели в двоповерховий будинок неподалік пивзаводу і одразу кинули в льох. Темно, сиро, а в кутку щурі шкребуться. Цілий день я там, трясучись, просиділа одна. Потім привели в кабінет до слідчого, поставили під кахлеву грубку, а він лише одне твердить: “Признавайся!”. Слідчі змінюються, а я все стою. Ноги терпнуть і від утоми підкошуються, хочеться сісти, а слідчий як гримне кулаком по столу: “Стоять!”. І мушу стояти. Стояла, поки знепритомніла. І знову опинилася в тому страшному льосі, упала й заснула і вже не такими страшними видавалися ті щурі. Важливо було бодай трохи відновити сили. Запам’ятала я одного слідчого, Мостового, який намагався говорити зі мною ввічливо: “Вірочко, ти признайся, то батьків не вивезуть, і ти не будеш у тюрмі сидіти”. Як скаже про батьків, то сльози в мене одразу кап-кап…, бо батьків мені дуже шкода було… Промордувавши мене в тюрмі на Коперника, знову ведуть мене на Пушкіна, в “капезе” (камера попереднього ув’язнення- прим. авт. ), але вже без конвою. А там людей, що й дихнути нічим. Нар не було, усі лежали і сиділи на підлозі. Спека була страшна, і лише одне малюсіньке віконце. Годували баландою і водили на допит. Через тиждень перевели мене на Двірець (нинішній слідчий ізолятор, – прим. авт. ) і там зачитали вирок: “Особым совещанием… осуждена по ст. 54 п.1-а на 5 лет лишения свободы… “. Я пробула там до осені, а далі нас повантажили в товарні вагони, і поїхали ми етапом по “великому й могутньому”.
Віра Дзівак пройшла тяжкий шлях політв’язня – Печора, Караганда, Кенгир, Красноярськ. А її мама Людмила Дзівак тим часом відбувала покарання в Пензі (була ув’язнена на 5 років за тією ж 54-ю статтею). Батька Якова Дзівака вивезли в Томськ. Після завершення терміну покарання Віра поїхала в Красноярськ на поселення. Після табірного життя гуртожиток, де мешкали будівельники, видавався їй просто раєм. У тому сибірському краї зустріла вона свою долю – Мирона Ковтуна, який разом з батьками в 1950 році був вивезений до Сибіру із Тернопільщини. Згодом разом повернулись у рідний край, на рідну вулицю, де й доживали віку покоління за поколінням Дзіваків.
Загрузка...