Це зараз ми звикли до помірних європейських погодних умов взимку: трішки снігу притрусить, а потім мінусова температура знову змінюється на “плюс”. А колись, як пригадують львів’яни, зими були справді суворими.
Про те, якою була найхолодніша пора року і як відзначали зимові свята у Львові раніше, про це розповідає ІА “Вголос”.
Уродженці Львова Євгенії зараз 70, і зим у рідному місті вона побачила справді чимало. Тож жінка з упевненістю стверджує: колись зими були суворішими.
“Коли я ще маленькою була, то температура взимку сягала до 22-25 градусів морозу. Снігу так багато падало, що двірники збирали його у спеціальні корита й у каналізаційні люки скидали. А у дворі, в якому я жила, пам’ятаю, липа висока росла. То той сніг скидали в кучугури, і вони були вищими за ту липу”, – розповідає львів’янка.
За її спогадами з дитинства, колись зима тривала ледь не до початку квітня: тільки тоді все починало танути. Втім уже у 20-х числах цього ж місяця, навпаки, ставало так тепло, що можна було спокійно брати купальник і йти “ловити” засмагу.
“Хоча й аномалії теж були в ці роки. Пам’ятаю, як я ходила десь у 9-ий чи 10-ий клас, у двадцятих числах квітня так снігу насипало, по коліна. Але потім той сніг кілька днів полежав і розтанув. Дивно так було…” – додає пані Євгенія.
Аномальною була й зима у 1974 році. Як розповідає львів’янка, тоді у лютому так потепліло, що люди ходили легко вдягнені. Було таке враження, наче у місто прийшла весна.
“Потепліло, сніг розтанув і було так тепло, що навіть в газетах писали про те, що десь суниці зацвіли. Люди без зимових курток ходили. А потім знову прийшли морози”, – каже вона.
У пам’яті деяких львів’ян міцно засіла й сувора зима 1997 року. Кажуть тоді сніг лежав десь приблизно півроку та розтанув аж за тиждень до Великодня. Цю зиму мешканці навіть жартівливо прозвали “льодовиковим періодом”. Бо ж засипало місто тоді справді так, неначе зима не закінчиться ніколи.
“Я жила тоді у Сокільниках, то мою хату узимку 1997-го замело снігом по самі вікна. Сенбернара пів зими тримали в хаті, бо він з двору просто топав на вулицю гуляти: сітки не було практично видно, тому він просто переходив її по снігу. А пес великий – люди трохи боялися. Пам’ятаю, що чи то 3, чи 5 листопада ще їздили з класом на екскусію в Олесько, були всі в легких осінніх куртках, а за два чи три дні настали сніги і морози – й так до кінця березня”, – розповідає мешканка Львова Наталія.
У місті теж були високі кучугури снігу. Як пригадує жінка, двірники тоді прокопували такі вузесенькі стежки, що ними могла пройти лише одна людина.
“Ми так і ходили: один проходив, інший притискався до стіни зі снігу, бо стіни були з двох боків. Добре, що кожні кілька метрів, може з 10, були пробиті ходи на дорогу, то можна було зорієнтуватися, де ти є. То на Майорівці було… Я таку зиму доти хіба в кіно бачила, у фільмах про Сибір”, – додає вона.
Снігом так замітало дороги, що часто доводилось з роботи додому пішки йти
Львів – не Львів без проблем із транспортом. Ми зараз часто жартуємо, що як тільки у Львові випадає дощ чи сніг, то місто зупиняється.
Схоже, ситуація не змінилась ще з тих часів. Щоправда, тоді небагато людей мало власний автомобіль. Та й громадського транспорту було значно менше, і той – завжди був переповнений.
“У радянські часи, особливо в такі сніги, дуже тяжко було десь добиратися. Машин майже ні в кого не було, були лише автобуси, трамваї, тролейбуси та таксі. І вони переважно завжди були заповнені людьми. Я, наприклад, жила на Сихові на той час, то звідти їхала лише одна маршрутка, у яку практично нереально було запхатися. Доводилось на роботу через ті кучугури пішки ходити”, – згадує пані Євгенія.
Але й за незалежності значних покращень у сфері транспорту не відбулось. До прикладу, й узимку 1997-го львів’яни також ходили на роботу пішки, а на транспорт – навіть не розраховували. Така вона, львівська транспортна хвороба, яка тягнеться роками…
“Щоб добратися в редакцію з Варшавської на Володимира Великого, треба було двома маршрутками їхати, бо сісти на Чорновола на Пежо-маршрутку було просто нереально, вона навіть не зупинялася… Молоді були, то пішки ходили”, – розповідає львів’янин Юрій.
На Різдвяні свята не дозволяли колядувати біля ялинки, одразу міліція забирала
Це зараз на Різдво звідусіль лунає “Христос ся Рождає”. Ми звикли, що перед Ратушею за традицією встановлюють різдвяну шопку, а на вулицях міста прославляють народження Христа різдвяні вертепи. А колись антирелігійна пропаганда змушувала усіх мовчати. Люди боялись навіть піти до церкви, а особливо – у містах.
“На Різдвяні свята навіть не дозволяли колядувати біля ялинки, одразу міліція забирала. Але ми до неї все одно ходили, як дітьми були. Там постійно сидів ще радянський Дід Мороз, Снігуронька”, – пригадує мешканка Львова Євгенія.
У спогадах колишньої вчительки пані Надії теж закарбувалась антирелігійна пропаганда, яка поширювалась усюди. Лише ближче до розвалу Союзу люди перестали боятися. До слова, жінці зараз 71. Вона народилась на півночі України, утім по переїзду до Львова у 1986 році вже давно звикла вважати себе справжньою львів’янкою. Каже: місто їй близьке по духу.
“Тоді й про Миколая було заборонено говорити. Батьки тихенько дітям під подушку клали подарунки. Та й Різдво теж тихенько святкували у місті. Нас, як учителів, взагалі на Різдво змушували йти до церкви і записувати, хто із учнів приходить. А потім ми мали проводити так зване атеїстичне “виховання”. Словом, сварити дітей за те, що вони у церкву ходили. Інакше могли звільнити з роботи, покарати якось. Особливо за інтелігенцією, вчителями слідкували. Це був жах!” – розповідає жінка.
Утім, все-таки львів’яни змогли зберегти свою духовність навіть всупереч атеїстичній політиці СРСР. У Львові таки діяли деякі церкви, хоч більшість із них дійсно за радянських часів були перетворені у склади та їх використовували не за призначенням.
Як згадує пані Надія, попри усе, мешканці Львова все одно тихесенько вітали одне одного із Різдвяними святами та таємно відзначали їх у близькому родинному колі. А ось гості, які прибували сюди з інших областей ще тоді радянської України, дуже цьому дивувались. А водночас, цим дуже захоплювались.
“Пам’ятаю, як одного разу на Новий рік до нас приїхали гості з Київщини. Я їх тоді повела в церкву Святого Юра 7 січня. То вони так здивувались, коли побачили, які тут люди релігійні. Вони були буквально в шоці, що тут навіть малі діти – і ті стоять на колінах, моляться. Тоді вже, правда, потихеньку розвалювався Союз, то можна вже було трішки говорити відкритіше. Але у них на Київщині, на жаль, такого й близько не було…”, – додає пані Надія.
Такими ось були зими у Львові колись: зі снігом та радянським Дідом Морозом, утім без Миколая та різдвяних колядок.
Минулого під прапором серпа та молота, на щастя, ми позбулись. Але, водночас, ми попрощались і з нашим довкіллям. Адже такі зими, до яких ми звикли тепер, – банальний наслідок байдужості людини до природи. А це глобальна проблема, за яку тепер має відповідати не лише маленький Львів, а й увесь великий світ.
Анастасія Сорока
Загрузка...