Коли основним носієм інформації в наших домівках було радіо, яке ми називали “брехунцем”, і знали усі програми, які воно нам дарувало, особливо чекали на трансляцію музичних програм, де звучали улюблені пісні і мелодії. Пам’ятаю, як часто диктор оголошував: “Грає естрадно-симфонічний оркестр Українського телебачення і радіо під орудою Ростислава Бабича”.
Народний артист України диригент, композитор і педагог Ростислав Олексійович Бабич народився в Рівному в 1937 році. Тут минули його дитячі та шкільні роки. Вже потім за покликом свого музичного обдарування він поїхав на навчання спочатку до Львова, потім до Києва, розпочав свою музично-педагогічну кар’єру в Тернополі. Зрештою в Києві одержав найбільше визнання. У столиці й нині мешкає артист і вже не так часто приїжджає у місто свого дитинства. Близька родина Ростислава Бабича, його рідна сестра Наталія Олексіївна нині мешкають у Рівному. У родинному архіві зберігають світлини з життєпису свого відомого брата і теплі спогади про нього.
Двоюрідний брат музиканта Ігор Олександрович Окопний, який мешкає в Рівному, був не лише близький з ним за родинним корінням, а й вірним другом з дитинства.
Адже вони – ровесники і їх дитячі роки минули на одній вулиці – Литовській, в одному будинку. Будинок Окопних-Бабичів стояв на місці нинішнього Будинку урочистих подій, що на проспекті Миру, 14.
“Мама Ростислава Валентина Іларіонівна (в дівоцтві Окопна) – моя рідна тітка, молодша сестра мого батька, – розпочинає свої спогади про брата Ігор Окопний. – Його батько Олексій Никифорович Бабич був родом із села Півче Здолбунівського району. Це була проста роботяща сім’я. Батько працював заготівельником в артілі “Більшовик”, а мама була берегинею домашнього вогнища”.
Із розповіді Ігоря Олександровича дізнаємось, що в цій сім’ї завжди цінувалася українська культура, театр, книга. Мама любила музику Рахманінова і розповідала про своє знайомство з племінниками цього великого композитора, які свого часу жили в Рівному. Було в цієї жінки захоплення – вона власноруч виготовляла штучні квіти з паперу, які потім вмочала в розплавлений віск, і вони ставали, мов живі. Згадаймо, що ще довгий час після війни, аж до 1970-х років, це був поширений декор у наших домівках.
Сім’я Бабичів була доволі набожною, і, за спогадами пана Ігоря, в їхньому домі висіли на стінах ікони і картини з зображенням янголів. “Ростик деякий час прислуговував у Свято-Успенській церкві, поруч з якою ми жили, – згадує Ігор Окопний. – Тоді священиком був Михайло Носаль, якого дуже любила і поважала рівненська громада.
На коляди ми з братом виготовляли Різдвяну зірку і ходили з нею колядувати. На Великдень дзвонили в церковні дзвони, палили багаття біля храму, бились крашанками. Бабичі – це була дуже добра родина. Мій батько був на фронті, то батько Ростика мені був за рідного. У дядька Олексія теж було своє захоплення – він любив різну техніку. Це з ним ми потайки через радіоприймач “Філіпс”, який в них був, вечорами слухали “Голос Америки” і радіо “Свободу”. У них я вперше побачив телевізор. На жаль, Олексій Бабич хворів, важко ходив і рано помер”.
Із спогадів про дитинство виринає і дуже тривожний випадок. Таке часто траплялося з дітьми повоєнних часів. “Ростик знайшов у нашому городі запал протитанкової гранати, – пригадує пан Ігор. – Витягнув чеку, і та пружина в його руці стала розправлятись. Я був поруч і гукнув йому: “Кидай!”. Він кинув. Стався вибух. Ми стояли злякані, а наші мами, що вискочили з хати, стояли німі і бліді. Тож, можливо, моє “кидай” і врятувало для України такого талановитого музиканта”.
Ростислав Бабич навчався у Рівненський школі № 2, яка в той час розміщувалася в будинку, де нині управління освіти (Соборна, 30). Його однокласником і шкільним другом був майбутній ректор Рівненського державного педагогічного інституту Борис Колупаєв. Захоплювався в шкільні роки Ростислав спортом – плаванням і акробатикою. Брав участь в обласних змаганнях, стрибав із десятиметрової вишки в басейн, що був неподалік Басівкутського озера. Але музика, яка потроху проростала з його душі, перемогла. Коли ж батько купив синові акордеон, він вже не розлучався з цим інструментом.
Абсолютний слух і наполегливість швидко дали гарні результати, і юного Ростислава в Рівному навіть запросили грати в ресторанному оркестрі.
Талант шліфувався спочатку у Львові в музичному училищі, пізніше – у Львівській консерваторії, яку він закінчив у 1962 році і за направленням поїхав на викладацьку роботу до Тернопільського музичного училища ім. Крушельницької.
Саме в Тернополі він зустрів свою майбутню дружину Дану, яка була актрисою театру і кіно. Через три роки талановитого музиканта запросили до Києва, де він сім років працював головним диригентом Українського ансамблю “Балету на льоду”. У столиці Ростислав Бабич закінчив Київську консерваторію. Головним диригентом естрадно-симфонічного оркестру Українського телебачення і радіо став у 1975 році. Знаний і шанований серед мистецького бомонду Ростислав Бабич подарував шанувальникам естрадно-симфонічної музики майже п’ять тисяч музичних творів українських та іноземних композиторів. Він допоміг багатьом талановитим українським виконавцям багатогранно і успішно реалізуватись у творчості. Серед них були молоді співаки Алла Кудлай, Віктор Шпортько, Василь Бокоч та інші. Маестро був близько знайомий і з Володимиром Івасюком. Не залишав музикант і викладацьку роботу. Він – професор Київського університету культури і мистецтв, працював завідувачем кафедри естрадної музики. Неймовірно наполегливий і працьовитий, всебічно обдарований музикант не лише доносив слухачеві музику інших авторів, а й сам писав пісні на власні слова, яким так само давав крила.
У 1980-і роки Ростислав Бабич приїжджав до Рівного зі своїм оркестром, і глядачі прийняли виступ вже знаменитого земляка, як чудовий подарунок рідному місту. Розповідають, що після концерту зайшли до нього в гримерку, щоб привітати, а коли обняли, то відчули, що в нього сорочка була в квач мокрою. Ось така вона праця диригента!
Загрузка...