Про його справжнє ім’я дослідники сперечаються й досі. Точна дата смерті достеменно не відома, скупі факти біографії суперечливі. І навіть праху його не одразу судилося упокоїтися вічним сном — його ховали тричі. З огляду на сучасні новації в українському законодавстві, не виключено, що можуть потривожити й учетверте.До однієї із загадок нашого міста належить історія поховання легендарного, за радянською версією, героя громадянської війни минулого століття, який загинув у бою з білополяками поблизу Рівного, Олеко Дундича. Частина рівнян не хоче бачити його могилу в міському парку імені Шевченка. Тим паче, що вона не завжди була там.
Загадковий хорват
Сучасному поколінню рівнян ім’я Олеко Дундича може бути загалом невідоме, адже в сучасних підручниках історії не згадується. Де вже там до перипетій його долі. Але, як би там не було, ім’я цієї людини пов’язане з історією нашого міста, а нещодавно й загалом спричинило суперечку. За радянських часів навіть десятирічний школяр чітко знав, хто такий Дундич. Однак, попри те, що його подвигам були присвячені цілі розділи в підручниках історії, справжніх фактів біографії цього чоловіка відомо мало. Радянська пропаганда зосередилася в основному на створенні образу героїчного воїна-інтернаціоналіста, який відстоював комуністичні ідеали далеко за межами своєї власної батьківщини. Більш-менш достовірними історики вважають відомості про останні два роки життя Олеко Дундича — з весни 1918-го до загибелі влітку 1920-го. Та навіть дату смерті називають різну. Одні твердять, що це сталося 8 липня 1920 року, а в матеріалах Держархіву Рівненської області фігурує дата смерті 5 липня.
Томо (за деякими історичними джерелами, саме таке його справжнє ім’я) Дундич у Червоній Армії був відомий під іменем Іван, у літературі — Олеко. Хорват за національністю, він був помічником командира 36-го кавалерійського полку шостої кавалерійської дивізії в армії Будьонного. У 1921 році нагороджений орденом Червоного Прапора (посмертно). Завдяки своїй легендарній хоробрості та безстрашності він завоював гарячу любов будьонівців, які називали його “червоним” Дундичем.
Життя його й досі є загадкою. За деякими історичними джерелами, його перебуванню в армії Будьонного передував грандіозний скандал. Начебто Дундич хотів зорганізувати власний військовий підрозділ і навіть обіцяв військовикам солідне грошове утримання за таку службу. Саме через це, буцімто, було видано такий припис, який забороняв брати Дундича до будь-яких підрозділів Червоної Армії. Утім, чи буде біографія цього чоловіка цікавою принаймні українським дослідникам (з огляду на вимоги декомунізації), хтозна… Повернімося до історії його поховання в нашому місті.
Багатостраждальна могила в парку
У день 10 липня 1920 року в Рівному бійці кінної армії Будьонного при велелюдному зібранні рівнян з воїнськими почестями проводжали в останню путь свого улюбленця Олеко Дундича. Сотні людей, які знали героя, або чули про його подвиги, в скорботному мовчанні стояли довкола свіжо виритої могили. З поля бою, де він загинув, його виніс ординарець Ваня Шпитальний. ”Не стало Дундича, який з презирством ставився до смерті, але понад усе любив життя”, – виголошували промовці. Так описували тодішні репортери поховання червоноармійця. За висловом Климента Ворошилова, це був лев із серцем милої дитини. До речі, саме ці слова викарбувано на граніті на могилі Дундича у рівненському парку. Саме там, на території тодішньої садиби князя Любомирського на Гірці, спершу й поховали Дундича. Більшовики гадали, що прийшли назавжди, й вважали, що князівський парк уже націоналізовано.
Одна з версій, чому поховали саме в парку, така. У будинку навпроти парку, на розі теперішніх Соборної і Пушкіна в липні 1920 року розміщувався штаб 36-го кавалерійського полку, яким командував Олеко Дундич. Свого часу на ньому була й відповідна меморіальна дошка. Будинок зберігся донині.
Коли в Рівне знову повернулася польська влада, у 1927 році за рішенням магістрату останки воїна було перенесено на міське кладовище — Дубенське. Польська влада не могла стерпіти, аби могила людини, що воювала проти неї, знаходилася навидноті, та ще й у парку нащадків давнього аристократичного польського роду. Прах Дундича захоронили на Дубенському кладовищі, але вже під виглядом невідомого солдата. Рівнянка Алла Логошовець, яка пішла з життя цьогоріч у 92-річному віці, розповідала, що могила його з березовим хрестом була під парканом поруч із гарнізонною церквою (з 1991 року храм відновлено і названо на честь Святителя Миколи Чудотворця, – прим. авт.).
Лише в 1939 році, коли в Рівному було встановлено радянську владу, могилою легендарного хорвата знову зацікавилися. Після ексгумації експерти підтвердили, що останки належать Олеко Дундичу.
Постановою Ровенської міської ради від 15 липня 1940 року було вирішено перенести прах Дундича на попереднє місце захоронення — до парку, який на той час уже було націоналізовано і названо ім’ям Тараса Шевченка. Так через 20 років після смерті прах безстрашного вояка нарешті знайшов вічний спокій. Тоді ж міська рада Рівного звернулася до Ради Народних Комісарів УРСР з клопотанням дозволити встановити пам’ятник на могилі. Але виконати це стало можливим лише по завершенню Другої Світової. У вересні 1945 року виконком міської ради видав постанову “Про спорудження пам’ятників героям Великої Вітчизняної війни та Олеко Дундичу”. Рівненським архітекторам Андрєєву, Єщенко, Сорочинській, Сафонову доручили до першого жовтня 1945 року представити ескізи пам’ятників. І вже в 1947 році на могилі Дундича в міському парку з’явився перший скромний постамент з червонозоряною будьонівкою та написом. І лише в 1959 році могила набула сучасного вигляду — постамент з погруддям у бронзі та граніті.
Автори його архітектор В. І. Герасименко, скульптор Л.Л. Безюк. На могилу з реконструйованим пам’ятником приїхала з тодішньої Югославії сестра Дундича Марія.
За часів незалежної України багатостраждальне поховання знову потерпіло. Весняної ночі 2002 року з постамента зник бронзовий бюст Олеко Дундича. Ще раніше зловмисники спокусилися на бронзовий барельєф на гранітній плиті. Зусилля правоохоронців у пошуках вандалів виявилися марними. Щоправда, через деякий час з’явилася інформація, що буцімто розбите на друзки погруддя знайшли на одному із закинутих складів у Рівному. Кілька років поспіль пам’ятник був “обезглавленим”. Коштів на відновлення у влади не знайшлося. Попри те, що “питання Дундича” неодноразово виносили на обговорення сесії міської ради. Були різні пропозиції: від встановлення пам’ятного хреста на могилі хорвата до виготовлення нового бронзового погруддя. Депутати зійшлися на тому, що на добровільні внески громадян встановлять на постаменті відновлене погруддя. У 2005 році таки встановили нове погруддя — з гіпсу, яке досі не спромоглися бодай пофарбувати “під бронзу”. Ось уже понад десятиліття це недолуге “відновлення” викликає подив у рівнян.
Дундич і біоенергетика
До цього можна поставитися скептично, як і до всього, що не вдається осягнути розумом. Але біоенергетики, які досліджували територію навколо могили Дундича, твердили, що від неї йде потужне випромінювання позитивної енергії.
Як відомо, Дундичу його сучасники приписували надприродні здібності, які ніхто не міг пояснити. Представники роду Лимичів з Рівного багато років відшукували родинні зв’язки між ними та легендарним героєм громадянської війни. А кілька років тому, вшановуючи його пам’ять, запросили до поховання в парку дослідника-біоенергетика з Хмельниччини Володимира Кобилянського. Він не один десяток років досліджував життя Дундича, намагаючись знайти пояснення його феноменальним здібностям. Автор цих рядків була свідком, як біоенергетик спеціальним пристроєм — він називав його біосенсором — тестував поховання. А потім розповів, що буцімто потік енергії відчувається ще за 150 метрів від могили. Таке ж випромінювання дають і давні святині, твердив дослідник. “Це була людина дійсно надзвичайних здібностей та енергії, – переконував Володимир Кобилянський. – Кольорова гама тут, біля могили, справді сильна. Гармонійний стан цього місця дуже високий — 94 відсотки. Прирівнюю його до рівня гармонійності води з льодовика, дерев’яних стародавніх храмів та ікон”. Біоенергетик порадив приходити до пам’ятника якомога частіше. На його думку, це не лише можливість доторкнутися до історії, а й шанс зарядитися позитивною енергією.
Тоді підтримав колегу і директор тодішнього ДЦ “Рівне-Суренж” Валентин Дем’янов. Він провів паралелі між надзвичайними здібностями Дундича та вміннями українських козаків-характерників. Чого тут більше — містики чи реальності, і як насправді ставитися до цього, нехай кожен вирішує на власний розсуд. Утім, історію майже віковічної могили (98 років від першого поховання) можна сприймати і як ще одну красиву легенду старого міста.
P.S Як відомо, 65-річний Андрій Лимич, який дослідив історію свого роду та об’єднав ще живих понад 300 родичів у “Фонд роду Лимич”, трагічно загинув від руки вбивці два роки тому. Незадовго до смерті він їздив до Хорватії на перемовини щодо можливості перевезти прах Олеко Дундича до цієї країни і мав попередню розмову щодо цього з керівництвом Рівного. Якби Андрій Лимич був живий, хтозна, можливо, історія з перепохованням Дундича обернулася б по-іншому.
Загрузка...