Рубрика: Короткі новини

Притулків для людей похилого віку в міжвоєнному Рівному також було кілька. Будівлі принаймні двох з них дожили до наших днів. Один з них знаходився на вулиці Легіонів (тепер Дорошенка) поруч із католицьким костелом і кладовищем (донині не вціліли). Тепер в ньому житловий будинок.
Приміщення для притулку одиноких та хворих старців-євреїв подарував єврейській громаді міста рівнянин Файвіш Оксенгорн. Будинок, що на сучасній вулиці Гетьмана Мазепи, дійшов до наших часів практично без змін. Тепер тут розмістилася Торгово-промислова палата.

При рівненському магістраті в міжвоєнний період працював відділ суспільного здоров’я та опіки, який контролював діяльність благочинних закладів для дітей. Наглядати за здоров’ям дітей-сиріт доручали найкращим лікарям Рівного. Причому в літній період діти обов’язково повинні були провести певний час за містом в оздоровчих таборах. Такі табори відпочинку та оздоровлення працювали в Гощі, Новомалині та Шацьку. У Шубкові та Олександрії були зорганізовані харцерські табори. Окремо для дівчаток працювали літні табори в Малині та Рівному.

У міжвоєнному Рівному (з 1919-го по 1938-й роки) функціонувало одинадцять дитячих благодійних закладів. Серед них — по одному для немовлят і матері й дитини, решта — сиротинці, опікунські заклади та бурси для дітей різних віросповідань. Утримувалися вони як з бюджету магістрату, так і на кошти приватних благодійників, зокрема — князів Любомирських. Контроль за роботою був суворий. Керівники закладів, звітуючи, мусили надати фотографії зовнішнього і внутрішнього вигляду закладів, фотознімки з життя вихованців, їх відпочинку тощо.

Рекордсменка з перейменувань — сучасна Соборна — за свою історію понад 10 разів міняла назву. У ХІХ-на початку ХХ століть — Головна, Шосова, Романівська. У 20-і роки ХХ століття — вулиця Третього Травня. У 1927 році група рівнян звернулася до магістрату з пропозицією назвати головну вулицю міста Алеєю троянд. За часів німецької окупації — спочатку Гітлерштрассе, потім Герінга і Німецька. У повоєнні роки вулиця носила ім’я Сталіна, потім стала Ленінською. На початку 90-х років нарешті стала Соборною.

У 1920-х роках у Рівному налічувалося 5 кінотеатрів: “Ампір”, “Ас” (“Новий світ”), “Пріма”, кінозал театру Зафрана, літній кінотеатр на “Гірці”. Кінобум у Рівному припав на 1965-1980-і роки. Тоді діяли такі кінотеатри: “Партизан”, “Космос”, “Юність”, “Глобус”, “Жовтень”, імені Т. Шевченка, “Малятко”, “Аврора” (“Ера”). “Жовтень”, відкриття якого відбулося 4 листопада 1967 року, серед 51-го широкоформатного кінотеатру в Україні був найбільшим і найкрасивішим. Уперше будівельники використали білу і червону мармурову крихту.

Першим “хмарочосом” у Рівному стала 14-поверхівка на Київській, 17, зведена в 1980 році. Заввишки будівля має 41 метр. Утім, найвищою спорудою в сучасному рівному є Покровський собор — 55 метрів. А серед житлової забудови рекордмен 16-поверховий будинок на Гагаріна, 22 — майже 50 метрів. У Рівному сторічної давнини переважала дво- максимум триповерхова забудова. Найвищими спорудами були військові казарми у військовому містечку і тюрма. А домінував над містом костел Святого Антонія, шпилі якого сягали 22, 10 метра заввишки.

У 1792 році Рівне відвідав національний герой Польщі генерал Тадеуш Косцюшко. Кажуть, він приїздив до тодішньої господині рівненського палацу Людвіки Любомирської, в яку був закоханий в юності. Людвіку (в дівоцтві Сосновську) було насильно віддано заміж за київського каштеляна і володаря рівненських добр Юзефа Любомирського після того, як батько дівчини дізнався про її зв’язок з неродовитим і небагатим Тадеушем Косцюшком. Уже понад 200 років історія кохання цих двох людей хвилює читачів. її і до сьогодні переповідають у Польщі.

Музейну справу на Рівненщині започаткував барон Теодор фон Штейнгель. створивши в 1896 році в містечку Городок, що поблизу Рівного, перший етнографічний музей на Волині. Фундатором першого музею в Рівному став у 1906 році професор римського права В. Океницький. Музей мав чотири відділи: археологічний, етнографічний, нумізматичний та природничий. Згодом створено відділ старовинних книг, гравюр, рукописів. Однак під час Першої світової війни музейні колекції було майже повністю втрачено. Сам 78-річний В. Океницький загинув у 1918 році.

У 1792 році ірландський ботанік і майстер ландшафтного мистецтва Діонісій Міклер, чиїм іменем названо одну з вулиць Рівного. приїхав на Волинь. Парк “Палестина” в Дубні став його першим шедевром на території сучасної України. Усього руками і розумом талановитого ландшафтного архітектора в Україні створено понад 50 пейзажних парків у англійському стилі. Мізоч, Тучин, Шпанів, Городок, Гоща, Кривин, Самчики, Боремель, Александрія, за деякими даними й Рівне — географія парків Міклера на Рівненщині. Помер митець у 1853 році в Дубні.

На початку ХХ століття в Рівному пивні та винні заклади працювали з 8-ї години ранку до 23-ї вечора, ресторани й шинки — з 10-ї ранку до першої ночі, ресторани вищого розряду — з 12-ї години ранку до 3-ї години ночі. Шинки дозволялося розміщувати лише на перших поверхах будинків, але за умови, що там є ватерклозет. Господар закладу мав наглядати за поведінкою відвідувачів, щоб не допускати безчинств, які порушують тишу. У якості музичного супроводу дозволялися струнний оркестр, арфа і грамофон.

У ХІХ столітті виключне право торгувати спиртними напоями, в тому числі й вином, у Рівному мали власники міста — князі Любомирські. Наприклад, у першій половині ХІХ століття князю Казимиру Любомирському належало 22 корчми, 18 шинків, 2 трактири, 2 рейнських погреби — усього 44 заклади. Розміщувалися вони в будинках місцевих євреїв, яким князь надавав у орендне користування своє право на торгівлю цими напоями. У селах і містечках Рівненського повіту було ще 309 різних питних закладів.

У 1904 році в Рівному збудували парову водокачку. До того питну воду місту постачали з кількох колодязів, які були в передмісті Воля. Плата за спожиту воду становила 2 копійки за діжку і півкопійки за напоювання одного коня чи одиниці великої рогатої худоби. Парова водокачка стала першим комунальним об’єктом у Рівному, який перебував у власності міського самоврядування. Прибутки від її експлуатації поповнювали міську казну, хоча й були незначнимиУ 1910 році, наприклад, не перевищували 300 рублів.