Дивовижна історія вулиці Золотої

Ця вуличка, що губиться в нетрях старих міських кварталів, на карті Рівного позначена коротким відрізком. Тут немає архітектурних пам’яток й історичних об’єктів. Але вона зберігає пам’ять про сумні і трагічні події в минулому нашого міста.

Шкільний спортивний майданчик на вул. Золотій 30-і рр

З кінця 50-х років минулого сторіччя і дотепер ця невеличка затишна вулиця, що простяглася на лівому березі Усті поруч із залізничною колією, носить ім’я відомого хірурга ХІХ століття Миколи Пирогова. А старожили Рівного пам’ятають її як Золоту, або, як називали її за Польщі, — Злотну. Старі карти міста засвідчують, що до початку ХХ століття вона мала назву Золотіївська, а в 1950-х — Тимошенка.
У міжвоєнний період на Золотій мешкали родини, які, хоча й різнилися за національністю, віросповіданням, родом занять і розмірами матеріальних статків, але жили мирно і дружно. Їхні діти в більшості починали здобувати освіту в початковій школі, яка знаходилась на цій же вулиці. І хоча нині змінилася і сама вулиця, і немає серед живих багатьох її мешканців, але минуле невеличкої затишної вулички живе в спогадах старожилів.
“Вулиця мого дитинства”
Рівнянка Галина Олександрівна Зеленко народилася на Золотій в 1931 році й прожила тут з батьками до 1949 року, поки сім’ю не вивезли на Далекий Схід. Із заслання Зеленки повернулися до Рівного в 1956 році. Але вже більше не мешкали в рідній домівці за адресою: вулиця Золота,16. Будинок у них відібрала радянська влада. Після закінчення Львівської консерваторії Галина Олександрівна 45 років працювала викладачем Рівненського музичного училища. Тепер поважна жінка мешкає в багатоповерхівці на вулиці Відінській. Але про вулицю свого дитинства ділиться теплими спогадами, а ще — зберігає чимало старих світлин.

Галя Зеленко, 1934
Галя Зеленко біля свого дому
Діти Миколи Зеленка Всеволод, Радіон, Таня

Розповідає Галина Зеленко: “Наша сім’я жила на вулиці Золотій, яка раніше значилась як провулок Золотіївський. Родині Зеленків на цій вулиці належало кілька будинків. Мій дід Єфрем Зеленко, який працював на пошті, мав чималий шмат землі, де й побудувались троє його синів. Всього ж у діда було шестеро синів і одна донька. Наша сім’я ділила будинок із татовою сестрою тіткою Варварою Вержбицькою. За нами, ближче до річки, побудував цегляний двоповерховий будинок дядько Євген Зеленко, який, як і дід, працював на пошті. Ще ближче до колії побудувався дядько Микола Зеленко, який займався заготівлею м’яса для м’ясокомбінату пана Буйновича, що в Лодзі. Мій батько Олександр Зеленко допомагав йому. Тато з дядьком Миколою відкрили на нашій вулиці невеличкий магазинчик. З навколишніх сіл їм звозили худобу. Зеленки побудували стайні біля самої залізниці, звідки у вагони завантажували продукт для відправки на захід. Це був родинний бізнес братів Зеленків.
У дядька Миколи було троє дітей — Тетяна, Родіон і Всеволод. Тетяна вчилася в гімназії і померла від травми, яку отримала на уроці фізкультури. Дівчинку поховали на кладовищі “Грабник”, де є багато могил нашої родини. Батьки дуже тяжко переживали втрату доньки і в пам’ять про неї замовили в іконописця образ Святої Тетяни Великомучениці, який був написаний на стіні на хорах Свято-Воскресенського собору. Ця ікона й нині є у храмі. Раніше там був напис, що ікона написана в пам’ять Тетяни Зеленко.

Таня Зеленко, гімназистка, 1930-і рр

Мій батько Олександр Єфремович народився в 1897 році і був найменшим із братів Зеленків. Він закінчив Рівненське реальне училище, служив у царському війську в Одесі. У 1929 році одружився з моєю мамою Людмилою Антонівною, яка закінчила Дубенську гімназію. Батьки обвінчалися в невеличкій церкві, яка належала військовому сухарному заводу, що був біля залізничного вокзалу в Рівному. Церква називалась “Сухарувка”. Моя мама була “білошвейкою” — дуже гарно шила постіль і білизну, мала елітні замовлення. Ми з братом Юрком зростали в сім’ї, де панували любов і музика. Вдома мали гітару, мандоліну, балалайку, на стіні завжди висіла маленька скрипочка. Батько грав на всіх цих інструментах, співав романси. Вдома ми спілкувалися російською мовою, добре знали польську, бабця (по мамі) розмовляла українською. Я з малих літ вчилася грі на фортепіано у вчительки-польки Перитяткової. Не думалося тоді, що музика стане моєю основною професією в житті. Вже після війни батько виміняв за пляшку горілки у військових, що поверталися з фронту, маленький акордеон, на якому я навчилася грати на слух і по нотах”.

Це цікаво  Вулиця, з якої починалося місто Рівне
Подружжя Зеленко на Золотій біля свого дому

Сусідами були люди різних національностей і професій
“Євреїв багато на нашій вулиці не жило, — пригадує Галина Зеленко. — Пам’ятаю Зальцманів, які жили навпроти нас у двоповерховому будинку. Вони мали свій магазин. У них було троє дітей. Окрім старшого сина Боруха, якого перед війною забрали в радянське військо, всі Зальцмани загинули під час німецької окупації. На Золотій наші хати будувалися десь у 1920-х роках. Пам’ятаю сусідів з вулиці, серед яких пройшло моє дитинство. Поруч з нами жила велика сім’я Корженьовських. Дід Антон Корженьовський, якого ми звали Фантусем, був дуже набожною людиною. Щосуботи він вставав удосвіта й пішки прямував у Корецький монастир на вечірню службу. У 1939 році цю сім’ю вивезли десь у Середню Азію. Сусід Сірук був хорошим кравцем чоловічого одягу. Були сусіди Маєвські, які мали два будинки (під час війни вони були пов’язані з партизанами загону Медведєва). Сам Маєвський грав у духовому оркестрі. Другом мого дитинства був сусід Сергій Корнільєв, який згодом став відомим у Рівному адвокатом. Жили тут сім’ї Шурпицьких, Дворчаніних. Пригадую поляка пана Ковальського, який був “комінєжем” (сажотрусом, комини чистив), а до костелу завжди йшов у вишуканому одязі, в капелюсі, і ми за це над ним жартували. До речі, в нього була медаль “Віртуті Мілітарі” (Військова Доблесть, орден започаткований останнім королем Речі Посполитої Понятовським, – авт.). У сусідів Гонопків було декілька будинків, а жили вони в самому кінці вулиці. Я пам’ятаю стару бабцю Гонопко. Її син Василь і дочка Люба були вивезені разом з нами до Сибіру. Їх вагон відчепили в Улан-Уде. А за ними жив поляк, який вирощував багато квітів і мав квітковий магазин. Жив на нашій вулиці провізор, який працював в аптеці, що була на куті вулиці Замкової.
Коли прийшли “совєти” в 1939 році, в дядька Миколи Зеленка відібрали все господарство, коней дуже гарних забрали. І він помер від серцевого нападу. Мій тато пішов працювати бухгалтером у редакцію газети “Червоний прапор”. У нашій хаті одразу поселилися військові, бо ж неподалік було військове містечко.
Пам’ятаю польську повшехну (початкову) школу, яка була навпроти нашого будинку. Я там вчилася в першому класі. То був будинок інженера Соболєва. На цьому місці нині стоїть житловий п’ятиповерховий будинок (вулиця Пирогова, 9, – авт.). Школа була маленька. Нашою вихователькою була пані Гелена. Ми вчили Закон Божий, і уроки починалися з молитви. Зі мною разом вчилися поляки, українці, євреї. Щосуботи до нас приходили батюшка, ксьондз і рабин. Біля нашої школи, ближче до колії, було “боїсько” — шкільний стадіон”.
На колишній Золотій жив і відомий в Рівному фінансист і колекціонер Микола Іванович Чечет (1903-1980-і рр.). У міжвоєнний період він працював у Польському кооперативному банку. У Рівненському краєзнавчому музеї зберігається частина документів різних періодів життя цієї людини. На жаль, музейним працівникам не відомі спадкоємці усього архіву та колекцій М.І.Чечета, які могли б повідати більш детальні подробиці його життя, а можливо й цікавих подробиць з життя Рівного.

Виписка з метрики М.І. Чечета, видана Свято-Воскресенським собором Рівного в 1909 році
Посвідчення помічника адвоката М.І. Чечета

“По Золотій вели євреїв на розстріл”
Найстрашніші часи вулиця пережила в роки Другої світової війни, коли стала межею рівненського єврейського гетто, і була густо полита слізьми тисяч євреїв — невинних жертв нацистського свавілля, яких окупанти відправляли цією дорогою до місця страти. Ось що пригадує про ті трагічні події Галина Зеленко: “Коли прийшли німецькі окупанти, то почали в цьому районі створювати єврейське гетто. Половину мешканців вулиці, що жили на лівій стороні, виселили з їхніх будинків, а наша права сторона залишилася. Якось я побачила, що на нашій вулиці вкручують лампочки. У нас вселився страх — чому це раптом? А це готувалася “варфоломіївська ніч” для євреїв. У ті будинки, звідки виселили людей, стали звозити відібране в євреїв добро. Євреї, що жили навпроти нас, зробили такий льох, вхід до якого був з печі. Там переховувалися жінка з дитиною, а її чоловік потайки носив їм туди їсти. Потім все одно німці їх звідти дістали. Я бачила, які вони були бліді від довгого сидіння в підвалі. Їх вели через наш двір до колії, а там вже стояли вагони. Ішли ті бідні люди вулицею, як на убій. Шкільний стадіон, що був біля нас, німці загородили і помістили там полонених. Вони були дуже виснажені, й жінки з нашої вулиці варили у великих казанах їм суп, але самі нести їжу боялися, адже німці могли розстріляти. Носили їжу ми, діти, бо німці нас не зачіпали.
Під час окупації батько працював у якійсь конторі з ремонту будинків. Я навіть трохи ходила до школи, яка була біля пивзаводу. Цього будинку вже немає. Пам’ятаю, що завучем в тій школі був Цехміструк, а вчителя прізвище було Жук. Восени 1949-го нашу сім’ю заарештували. І новий 1950-й ми зустрічали вже на Далекому Сході, куди нас везли цілий місяць. У1956 році ми повернулися до Рівного з довідкою “Реабилитировать с возвратом имущества”. Але в нашій хаті вже мешкали інші люди. Нас прихистила в Здолбунові тітка. За втрачене майно виплатили нам копійки, за які житло не купити. Тож за ці гроші батько купив мені піаніно. На рідну вулицю, звідки нас так жорстоко виселили і вивезли в далекі сибірські краї, я довго не могла прийти. Щось дуже болісне зачаїлось біля серця і стримувало від зустрічі з минулим”.
Про сумні сторінки історії вулиці свого дитинства розповіла й рівнянка Лідія Олександрівна Шушковська: “Ми переїхали до Рівного з села Жаврів Гощанського району в 1930 році. Мені було тоді три роки, і все моє дитинство до війни минуло на вулиці Золотій, де ми винаймали квартиру у хазяйки Маєвської. Моя мама працювала касиром у “Російському клубі”, який знаходився на головній вулиці навпроти собору. Я навчалася у Російській гімназії, яка знаходилась на колишній вулиці 13-ї Дивізії (зараз вулиця Петлюри, – авт.). У 1939 році “совєти” хату нашої хазяйки націоналізували, але ми продовжували там жити, сплачуючи гроші вже в комунгосп. Коли прийшли німці й восени 1941-го стали створювати за нашою вулицею єврейське гетто, нас з будинку Маєвських виселили. По Золотій вели євреїв на розстріл. Ішли вони з дітьми, старі йшли, в руках несли клунки, смиренно так йшли. Це було страшно. Дехто намагався ткнути людям, що вийшли з дому, якісь дорогоцінності. Ми нічого в них не брали”.
Нинішня вулиця Пирогова живе іншими турботами, стрімко змінюючи своє історичне архітектурне обличчя сучасними новобудовами. Все вище піднімаються неприступні паркани навколо осель, все рідше відчиняються хвіртки між сусідськими дворами, все менше гасають вулицею єдиною компанією сусідські діти. Лише де-не-де ще можна побачити нештукатурені цегляні стіни польської кладки, дерев’яні вікна і ганки… Але є в цієї маленької вулиці своя неповторна цікава історія, яку маємо знати і залишити для майбутніх мешканців вулиці з прадавньою чудовою назвою Золота.

Оцініть будь-ласка публікацію
(Ще немає оцінок)
Загрузка...